З Соловецького потойбіччя…
До Кемі ми під’їжджали пізнього вечора, кваплячись до порту, який був за десяток кілометрів від самого міста. Наш пасажирський катер “Олександр Шабалін” відпливав опів на дванадцяту ночі і там уже чекали пітерські меморіалівці та невеличка делегація з їх польського Генконсульства, які виїхали з Медвежегорська швидше за нас, коли ми таки вирішили після неформальної зустрічі з працівниками тамтешнього музею змити з себе емоційну напругу того важкого дня у безкрайніх водах Онезького озера на місцевому пляжі, що на околиці міста…
З Соловецького потойбіччя…
До Кемі ми під’їжджали пізнього вечора, кваплячись до порту, який був за десяток кілометрів від самого міста. Наш пасажирський катер “Олександр Шабалін” відпливав опів на дванадцяту ночі і там уже чекали пітерські меморіалівці та невеличка делегація з їх польського Генконсульства, які виїхали з Медвежегорська швидше за нас, коли ми таки вирішили після неформальної зустрічі з працівниками тамтешнього музею змити з себе емоційну напругу того важкого дня у безкрайніх водах Онезького озера на місцевому пляжі, що на околиці міста.За автобусним вікном у сутінках ще можна було розгледіти якісь покинуті будівлі, з-за дерев раптом вигулькнуло занедбане військове летовище, яке можна було безпомилково вичислити по зарослих бетонках і капонірах-схованках для літаків, хоча щось мілітарне там, видно, залишилося, бо за мить ми проїхали повз якусь військову частину, а далі, вочевидь, через військове містечко, декілька околишніх будинків якого похмуро зіяли порожніми вікнами. Ці сумні види нагадали мені картини подібного аеродрому у нашому Старокостянтинові, повз який доводиться часом проїжджати дорогою на Київ, про що там і тут нагадували запущені п’єдестали літаків з тих перших “мігів” на бетонних стелах. І чи варто було тоді, у дев’яносто другому, заради таких руїн красти проросійськи налаштованим літунам у нас декілька стратегічних літаків-бомбардувальників, якщо їх чекав, як видно і тут під Кем’ю, по суті, металобрухт? Хоча це вже аж надто велика політика, адже, одержавши від росіян такого облизня, тодішня українська влада проковтнула його, зробивши вигляд, що нічого не сталося. Як тут було не згадати вже мені про пульсуючу державницьку потенцію квартирного злодія Жоржа Милославського в образі актора Леоніда Куравльова з кінокомедії “Іван Васильович змінює професію” за адаптованим сценарієм загадково-містичного Михайла Булгакова, який уразонив свого партнера по мандрах у часі самозванця-царя, а за сумісництвом управдома у виконанні актора Юрія Яковлєва, який напідпитку мало не віддав шведам ось цю колись Кемську волость, про яку з цим кіношним епізодом у більшості наших співгромадян пов’язані асоціації про ці краї на березі Білого моря.
Що ж, шведи, а пізніше фіни і справді завжди нерівно дихали на ці землі, бо Карелія — то їх етнічна земля не лише у часи загребущого на чуже Івана Грозного, який пробував першим пробити через Балтику вікно в Європу. Власне, і під час Другої світової, як відомо, фіни — союзники Гітлера, дійшовши до цих земель, далі не пішли з цілком принципових міркувань, аби їх ніхто потім не назвав окупантами, на відміну, звичайно, від російських царів та радянських верховодів, які подібних сентиментів до міжнародного та історичного права сусідніх народів на власні землі ніколи не відчували.
Ну, а сама Кемь у вечірніх сутінках запам’яталася хіба що чергуванням цегляно-панельних будинків поміж всуціль дерев’яної забудови в центрі, спорожнілими вулицями й звичним позавіконним вечірнім життям маленького міста, яке висвічувалось у вікнах будинків блакитними розводами телевізійних відблисків та білими кружечками хаотично понатиканих на них супутникових антен.
До відправлення нашого суденця з порту залишалося з-півгодини, тож ми оперативно ще в автобусі перевдягнулись у тепліший одяг, адже від Білого моря можна було чекати будь-яких сюрпризів, залишивши дещо з речей у салоні, а водії оперативно пришвартували його під охорону на стоянці неподалік причалу. В такому ж авральному режимі пройшли на катер хитким трапом, розмістившись у доволі просторій пасажирській каюті, бо про квитки подбали завчасу, замовивши через друзів росіян. Якось незчулися, як відпливли, почавши з легкого перекусу, розмов поміж собою. Власне, чи не всі ці понад півсотні нічних пасажирів цього суденця пливли на Соловки для участі там у меморіальних заходах з нагоди Днів пам’яті по жертвах сталінських репресій, які були започатковані у Сандармосі і продовжені тут у середу, 7 серпня. Там ми одразу перевірили свій список охочих плисти на ранок вже нинішнього вівторка з Соловків на острів Анзер, який склали ще в автобусі, зібравши по тисячу двісті російських рублів з брата на цю екскурсію. Ще донедавна на цей таємничий найпівнічніший острів Соловецького архіпелагу, за 130 км від Північного кола, до якого треба буде плисти понад дві години, був недоступним для таких “політичних” екскурсантів, як ми, під різними приводами, тож на ньому не побувала досі більшість старожилів нашої експедиції.
У мене ж, неофіта-паломника, острів Анзер, на якому нині відроджуються два знакові скити — Свято-Троїцький і Голгофо-Розп’ятський, викликав особливий інтерес з огляду і на його історію, і тих трагічних сторінок, які з ним пов’язувала епоха СЛОНа, під час якої комуністи замордували тут понад 300 священиків-страдників різних конфесій, серед яких — 8 митрополитів, 20 архієпископів, 47 єпископів, 3 архімандрити, з яких 28 мучеників канонізує вже в наш час Російська православна церква, яка чомусь нині дуже дивно заграє з комуністами, котрі досі не покаялися за ці гріхи. А ще це було місце чи не найгероїчнішого чину в’язнів соловецького концтабору, що охоплював тоді Анзер і всі інші острови та острівці цього біломорського архіпелагу, — збройного повстання під орудою петлюрівського отамана Греся. Тож упустити таку можливість побувати тут я не міг попри свій скромний паломницький бюджет.
Але спершу тієї ночі у мене відбулося знайомство з суворим Білим морем, бо мало не весь час подорожі провів на кормі катера, уважно вдивляючись у безмірні морські простори, які поглинала ця дивна ніч. Понад три години тривала та незабутня мандрівка, коли спершу у безмежжі водяної могуті розтанули ледь вгадувані обриси Кемського порту, а потім і береги континенту, а через якийсь час з’явилися ледь помітні видноколи Соловецьких островів, коли ніч перетворилася в якусь напівсутінкову субстанцію, котру важко назвати світанком, хіба що його передчуттям. А коли ми десь о третій ночі підпливали до Великого Соловецького острова, найбільшого серед цього острівного архіпелагу, ввійшли в його бухту Благополуччя, то сам Спасо-Преображенський монастир проглядався вже доволі виразно, вражаючи своєю величною красою…
Міг собі лишень уявити, як сприймали цей вид ті тисячі в’язнів, яких після 1923-го почали завозити сюди, коли споглядали ці картини зі своїх каторжанських барж. Думалося про порожній нині причал Кемського порту, який у ті часи кишів каторжанським людом, наглою вохрою, яка заспокоювалася, мабуть, тільки тоді, коли ці людські вантажі пливли, загалом, на баржі “Клара Цеткін” морем, яке охороняло цих в’язнів таки краще, ніж вони самі, бо потрапити за борт у цих широтах — означало вірну смерть від переохолодження вже за якихось десяток-два хвилин навіть влітку. Тож, знаючи про все це, налаштовувався на доволі песимістичний лад щодо першого знайомства з Соловками. Та, певно, людська свідомість влаштована так, що, побачивши доволі похмурі, на перший погляд, у сірій темряві будівлі та фортечні обриси Соловецького Кремля, хрести на бані його храмів, не міг стримати свого захоплення перед цією величною картиною, що в ті миті переважила мої внутрішні упередження. Напевно, сувора велич цього монастиря-фортеці у різні часи викликала різні емоції у тих, хто бачив його вперше, хоча, вочевидь, у більшості з тих, кого доправляли сюди каторжанським морським етапом, ця картина не додавала оптимізму. “Залиш надію, всяк сюди прибулий”, — перефразував і собі відомий нацистський концтабірний слоган, який міг стати крилатим висловом і тут, хоч його не менш цинічно замінив вислів про “власть соловецкую” на території СЛОНа з уточненням, що на Соловки ніколи не ступить нога прокурора. Тож у ту страшну епоху цій колишній твердині православ’я було, видно, нароковано самою історією підтвердити знову свою святість великими муками і кров’ю тисяч каторжан, а нечисті з червонозоряними таврами на головах, в колишніх усамітнених місцях молитви та покути створять тут земне пекло, фантазій про жахи якого не вистачило б навіть тим монахам-іконописцям, які залишили свої пекельні видива у розписах церков Соловків.
Ось такі драматичні історичні метаморфози, видно, судилися цій землі ще з часів великої фронди соловецьких старців Никонівської церковної реформи за царя Олексія Романова Тишайшого, народження якого вимолив у Москві для бездітної цариці Євдокії першого на царському престолі Михайла Романова праведний монах Елеазар, котрий заснував перший Свято-Троїцький скит на Анзері, де висвятив на свою ж голову у монахи реформатора Никона, який згодом притіснятиме своїх колишніх братів монахів, обитель яких стане в ті часи оплотом старообрядництва. Звідси, з Соловків, у часи Івана Грозного було покликано до Москви на митрополичий престол харизматичного ігумена Філіпа, главу Московської церкви, який помре мученицькою смертю від удавки головного царського опричника Малюти Скуратова, подвижницький образ якого талановито створив перед своєю кончиною у фільмі “Цар” актор Олег Янковський… Нащадок Грозного Олексій Тишайший, за переказами, так само вчинить з майже тисячею соловецьких ченців, які вісім років (1668-1676) оборонялися від стрілецької осади, не приймаючи Никонівської церковної реформи. Коли за допомогою зрадника-монаха через замаскований лаз у стіні стрільці таки захоплять неприступний Кремль, його оборонців, виконуючи царський наказ стратити без пролиття крові, спершу задушать, а потім втоплять у Святому озері, що огортає фортецю з іншого від моря боку. Не допомогло їм навіть те, що цей “тихенький” цар був вимолений Елеазаром, від якого втік з Анзера норовливий чернець Никон. Нині до “Соловецької фронди” церковної реформи XVII століття існує упередження. На щастя, хоч митрополит Філіп (Количев) церквою визнаний святим, його історична особистість стала нині, по суті, чи не основною перешкодою для цієї церкви у визнанні святим його вбивці Івана Грозного…
Тож, мабуть-таки, мала рацію велика Анна Ахматова, яка заперечувала версію деяких пушкінознавців, які твердили, що великий поет писав свій казковий Кітеж-град у казці про царя Салтана з Соловецького кремля-монастиря. Логіка Анни Андріївни зрозуміла, якщо зважити на біографію самої авторки поеми “Реквієм”, син якої Лев Гумільов, визначний історик, фундатор ірраціональної теорії пасіонарності розвитку націй, ледь вижив у комуністичному ГУЛАЗі, потрапивши до рук пасіонаріїв іншого ґатунку, які згадали, чиїм сином був цей юнак, котрий став, по суті, заручником для втихомирення своєї норовливої матері. До речі, на Соловках таких в’язнів-заручників також було доволі. Та й Олександр Пушкін не міг бути садомазохістом у такій романтичній оцінці історії свого роду, троє видних представників якого каралися в темницях Соловецького монастиря. Був то спершу граф, сенатор і дипломат Платон Мусін-Пушкін, якого у часи “біронівщини” запроторили сюди нібито за державні злочини, звільнивши в 1740 році з приходом на престол цариці Єлизавети Петрівни. Пізніше тут карався так званий “бувший Пушкін”, капітан Сергій Пушкін, який був одним з прадідів поета, потрапивши на Соловки у 1782 році за звинуваченням у фальшуванні грошей, помер тут у 1795-ому. А вже у 1827-1832 роках тут карався двоюрідний дядько Олександра Сергійовича Павло Ганнібал, офіцер-підполковник, засланий сюди за “буйство”, не кажучи вже про друзів поета декабристів — князів Трубецького та Волконського.
Звичайно ж, мене більше цікавило в далекій історії Соловків все, що було пов’язано тут зі страдницьким перебуванням у монастирі останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського, вшанування пам’яті якого було у нашій програмі знаковим пунктом, хоч і доволі суперечливим у поцінуванні вітчизняної історії та постаті самого кошового вже у наших дискусіях…
Та все по черзі, бо, пришвартувавшись до портового причалу на Соловках, ми спершу потяглися до гуртожитку-готелю під голосною назвою “Петербурзький готель”, минаючи доволі гнітючу порожню триповерхову цегляну будівлю колишнього управління СЛОНа, що свого часу була Преображенським готелем, спорудженим у 1864 році, звичайно ж, для прочан-віпів, яка зіяє досі пусткою. У нашому ж двоповерховому гуртожитку-готелі, де також була колись гепеушна установа, нас невдовзі розмістили у багатомісних кімнатах, а до наших послуг буде три вмивальники та три туалетні кабінки, жіночий та чоловічий санвузли на кожному поверсі, побутова кімната та душові на дві кабінки на першому поверсі, чого, як виявилося, нашому готельному народонаселенню цілком вистачило, бо ж дісталися ми сюди за тридев’ять земель не за благами цивілізації врешті-решт. Вже вдень ми в цьому переконалися, розпочавши свої щоденні купання у таємничому Святому озері, не оминаючи можливостей відчути всі переваги моржівської купелі у біломорській воді, що біля берега сягала, здається, восьми градусів. Відчуття від таких занурень у Біле море, скажу вам, хоч і доволі екстремальне, але явно додає позитиву до власної самооцінки, особливо біля легендарного соловецького Переговорного каменя, де доступ до моря не такий кам’янистий на дні.
Про той легендарний камінь згадаємо пізніше, бо, ледь розмістившись у готелі, більшість з нас вже о дев’ятій ранку стояла на причалі, звідки нас по морських хвилях до острова Анзер помчить невгамовний “Олександр Шабалін”, коли з його борту ми матимемо змогу вже вдень оцінити видноколи Соловецького архіпелагу, що розмістився на трьохстах квадратних кілометрах, найбільший з його островів, власне, Великий Соловецький займає 220 кв. м, найпівнічніший Анзерський, до якого ми пливли, — 46 кв. км, Велика і Мала Муксалма — по 19 і 1,2 кв. км, Великий та Малий Заяцький острови — 1,4 та 1,1 кв. км. До речі, заяцями тут називають біломорських тюленів, яких у цих водах майже винищено, хоч кілька відчайдухів-заяців таки пройшли своїм курсом повз нас за декілька сотень метрів, ніби побоюючись наблизитись до нашого суденця, яке цілком могло виявитися браконьєрським, з тих, що полюють тут на цих, вже по-місцевому, морських кабанчиків. Хоча моторист катера зауважив, що то були, здається, північні білі дельфіни-білуги, яких тут, як і заяців-тюленів, майже немає. А найбільше вразили тамтешні чайки, які нітрохи не остерігалися людей, карколомно кружляючи над нами в очікуванні гостинців, вихоплюючи хліб буквально з рук. Вже пливучи з Соловків до Кемі, припас зі своїх запасів пакет українських сушок-бубликів, які пішли у чайок на “ура”, коли на цю приманку ми буквально режисерували знімки з цими відчайдушними птахами у ті миті, коли вони вихоплювали шматочки з наших рук. Взагалі, у мене складається враження, що саме чайки чи не завжди були справжніми господарями на цих островах, впевнено почуваючись не лише в морі, а й на території самого Свято-Преображенського монастиря, походжаючи тут доволі впевнено, ніби знаючи, що ніхто їх навіть не посміє зачепити. Не знаю, чи орнітологи знайдуть у фізіології цих птахів натяки на генетичну пам’ять, але, як відомо, ці птахи заслужили таку повагу на Соловках ще відтоді, коли у часи Кримської війни, під час осади монастиря англійцями, у буквальному розумінні настільки закаляли судна їх ескадри, що чепурні англосакси, кажуть, якраз цього сорому не витримали, знявши осаду з Соловків після перемовин із залогою монастиря на березі Білого моря біля отого легендарного Переговорного каменя. Принаймні, про цю бувальщину тут ви часто почуєте, як і про різні версії щодо стертого від часу тексту напису на цьому камені…