“Мертві душі” Біломорканалу…
Підвечір у понеділок ми покинули Медвежегорськ і рушили автобусом до порту Кемь, що за три сотні кілометрів звідти. Автотраса, зізнаюся, була тут, як і всі центральні автомагістралі у Карелії, у чудовому стані, зрозуміло, порівняно з тим, що ми бачимо нині на автошляхах України. Те, що в Росії крадуть в автодорах, як і в нас, не сумніваймося, але, мабуть-таки у рази менше, якщо можуть утримувати на належному рівні основні свої магістралі ще й в екстремальних кліматичних умовах, як ось тут. Але
“Мертві душі” Біломорканалу…
Підвечір у понеділок ми покинули Медвежегорськ і рушили автобусом до порту Кемь, що за три сотні кілометрів звідти. Автотраса, зізнаюся, була тут, як і всі центральні автомагістралі у Карелії, у чудовому стані, зрозуміло, порівняно з тим, що ми бачимо нині на автошляхах України. Те, що в Росії крадуть в автодорах, як і в нас, не сумніваймося, але, мабуть-таки у рази менше, якщо можуть утримувати на належному рівні основні свої магістралі ще й в екстремальних кліматичних умовах, як ось тут. Але це так би мовити зауваження до слова. Кілометрів з двадцять нам довелось їхати на ділянці цієї автотраси у реверсному режимі, бо тут ішов капітальний ремонт дороги, де була задіяна найсучасніша іноземна техніка і робота не припинялася до темної пори. Мимоволі уявлялося, споглядаючи ті валуни, вивернуті цією потужною технікою дорожниками з непоступливої кам’янистої карельської землі, яким непосильним був труд тих каторжан, які вручну через подібні валуни, непрохідні болота, озера, річки прокладали тут дороги, коли наприкінці двадцятих років у Москві з’являться плани з освоєння Півночі і, зокрема, буде вирішено питання про спорудження Біломорсько-Балтійського каналу рішенням Ради праці та оборони від 19 лютого 1930 року. Це в цивілізованій Західній Європі подібні водні шляхи на той час будувалися десятками років, а тут від дня появи цієї постанови до пуску самого каналу мине якихось неповних три роки, якщо відкинути ті кілька місяців, які пішли на підготовку та розгортання цієї будови, господарська доцільність якої вже тоді була сумнівною. Зрозуміло, що ніхто в Кремлі тоді не переймався такими “дрібницями”, як відсутність для цього грандіозного проекту належної промислової й транспортної інфраструктури в цьому краї, як нестача кваліфікованих кадрів та відсутність трудових ресурсів, які тут треба було задіювати у незліченній кількості, а для побуту та праці робітників слід було створити хоч якісь елементарні умови. Та і хто там колись рахувався з подібними буржуазно-інтелігентськими аргументами, коли приймалися подібні партійні рішення на найвищому рівні, і що для тієї “держави переможного пролетаріату” означало життя тисяч, мільйонів людей, коли раптом у її вождя з’явилася ідея-забаганка про негайне спорудження цього водного шляху, який простягнеться на 227 кілометрів і на якому буде збудовано 128 складних гідротехнічних споруд, зокрема 19 шлюзів, 16 гребель, 12 водоспусків, 49 дамб, 33 штучні канали, вийнято 21 млн. кубометрів грунту і скель, вкладено 390 тисяч кубометрів бетону, та здійснено 921 тис. кубометрів так званих зрубових робіт?.. Що поряд уже з подібними аргументами Кремля означали страждання, праця у нелюдських умовах сотень тисяч і смерть понад ста тисяч будівельників-каторжан, яких поклали у цих непролазних нетрях на шляху цього сумнозвісного каналу?
Це всюдисущий Юрій Дмітрієв підрахував, що, скажімо, на спорудженні так званого об’єкта №165 каналу, який прокладали за 6 кілометрів від вершинного, восьмого шлюзу, де треба було пробити його рукотворне русло на 6,5 кілометра крізь суцільну скелю, зрубавши заразом камінь від 2 до 18 метрів над поверхнею, та заглибитися від його нульової точки, нагадаємо — у суцільному скельному масиві на 4 метри, полягло, за найскромнішими підрахунками, понад 10 тисяч каторжан або кожен третій з тих, хто тут працював, зрозуміло, під дулами карабінів вохри, тобто воєнізованої охорони. Тільки Дмітрієв на цій ділянці каналу виявить понад 100 ям із захороненнями людей, які померли від непосильної праці. Їх останки заривали вздовж цієї будови перемагаючого соціалізму як непотріб. Перші такі захоронення Юрію Олексійовичу допоможуть віднайти у тайзі тамтешні бобри, які витягали на спорудження вже своїх гребель людські кістяки з тих боліт…
Власне, основну частину робітничого контингенту Біломорбуду і забезпечить спершу Соловецький табір особливого призначення, отой СЛОН, що встиг прорахувати професор Донського (Ростовського) політеху Анатолій Оксамитний, репресований українець, який був призначений головним інженером управління Біломорбуду і якого чекісти розстріляли без суду і слідства вже у січні 1931-го за надуманим звинуваченням, яке тортурами змусили того підписати. У такий спосіб, бачите, вони виправляли перед Кремлем свої перші невдачі на спорудженні каналу, пускаючи “в расход” таких фахівців, як Оксамитний, знаходячи на їх посади не менш іменитих спеціалістів. Вони могли собі дозволити подібну “розкіш”, адже шляхом репресій та цільових арештів фахівців водно-транспортної та будівельної справи гепеушники цинічно набирали по всіх усюдах “необъятной родины своей” потрібних на будівництві каналу фахівців, навіть відверто продаючи їх тепер вже управлінню Біломорбуду, про що є документальні свідчення, зокрема, росіянина В.Чернавіна у його книжці “Записки вредителя”. У ній він засвідчує, що його трест з Мурманська в управлінні ОГПУ Кемі, якому вже тоді підпорядковувся СЛОН, купував у чекістів цей, даруйте, “високопрофесійний товар”. У такий спосіб вирішувалася, насамперед, проблема професійних кадрів на Біломорбуді і ніхто там не панькався з якимось професором, нехай і головним інженером, не кажучи вже про сотні тисяч робітників, чиїм призначенням було за будь-яку ціну виконувати навіть найманіякальніші завдання на цій будові, як отим понад тридцяти тисячам каторжан, котрі прокладали 6,5 кілометра каналу у суцільній скельній породі з січня по квітень 1933 року, аби будь-що встигнути до весняної повені…
Якось днями, у колі доволі освічених людей, які читали перші газетні подачі з мого “Соловецького щоденника”, почув від одного з них нарікання: мовляв, нині не краще, тридцять сьомий рік повертається та інші лицемірні стогони. До речі, подібне нині можна почути доволі часто, коли наші “кухонні борці” за справедливість дають оцінку владній сваволі, чи не так? Як на мене, це вже якісь патологічні виверти у свідомості подібних людей, в яких навіть не вистачає уяви поставити себе в ситуації, в яких перебували їх батьки та діди під час сталінських репресій, як існували люди на таких каторжних роботах, як на Біломорканалі, що було часто рівнозначно смертельному вироку чекістської “трійки” у часи Великого терору. У тій розмові я спробував їм намалювати картину розстрілу “соловецького етапу” у Сандармосі, коли зв’язаних по двоє, роздягнутих в’язнів, а це відомо зі справи садиста-чекіста Матвеєва, якого звинуватили у перевищенні повноважень та знущанні (!) над цими смерниками, гепеушники закидали пачками у кузов полуторки і везли розбитою тайговою дорогою 19 кілометрів до місця страти у зимову пору, бо кінець жовтня — початок листопада там уже справжня зима. А потім їх, закостенілих від морозу і цих тортур, підтягали до розстрільної ями і вистрілом у потилицю завершували їх земний шлях, хоч декого ще добивали залізними прутами, бо у чекістів також мерзли руки і приціл револьвера чи карабіна міг збиватися… Як вам, шановні псевдорепресовані сучасні слабкодухи, такий сценарій репресій, який лише приблизно описує те, що в тому пеклі робили з невинними і, до речі, цілком лояльними ще вчора до комуністичної влади людьми? Або ж чим, на ваш погляд, завинили ті сотні тисяч селян, у тому числі і з нашого краю, яких після розкуркулення везли сюди ж, на Біломорканал для рабської праці і кістками яких досі вкрита карельська тайга? Не сумніваймося, не один з них там думав про втечу і про спротив більшовикам, та лише одиницям з них це вдавалося. Як, до прикладу, тим 46 в’язням різним національностей, з яких 31 був українцем, на чолі з колишнім петлюрівським отаманом Гресем, які зуміли взимку 1932-1933 року на острові Анзер підняти повстання, роззброїти чекістську залогу і загинути в бою вже при підході на материк по льоду Білого моря… Зрозуміло, що про подібні факти опору комуністичному режиму нинішні екскурсоводи на Соловках та в Сандармосі не оповідають, хоч петербурзькі меморіалівці вже в середу, 7 серпня, під час меморіального мітингу-реквієму на Соловках відкриють невеличку меморіальну плиту анархістам і соціалістам, в’язням СЛОНа, які спромоглися на опір чекістській вохрі. Звичайно ж, меморіалівці нічого не відають про тих сміливців, які на Анзері дали справжній, хоч і нерівний бій військам ГПУ.
Та подібні трагічні, героїчні сторінки, які відкривав кожен з нас у цій експедиції, чекали чи не на кожному її кроці. В мене ж завжди перед очима будуть ті вирубані навколо Біломорканалу пустирі на місці неповторної карельської тайги, яка тут і досі не відновилася, й ота стилізована під наглядову концтабірну вежу дзвіниця храму Святителя Миколая (на фото з заголовком), який було споруджено у 2004 році на околиці селища Повенець на увічнення пам’яті про загиблих на його будівництві за кілька сотень метрів від його рукотворного плеса. Збудована коштом працівників Ради по туризму Санкт-Петербурга та сім’ї Никіфорових, як написано на пам’ятній дошці церкви. А ще повторюю щемні до глибини душі рядки з вірша невідомого самобутнього поета-каторжанина, які записав у музеї на Соловках, що розміщений у колишньому каторжанському бараці. Вслухайтеся у ці слова: “То Беломорский смерть-канал /Его Акимушка копал,/ С Ветуги Прокл да тетка Фекла,/ Великороссия промокла/ Под крепким ливнем до костей,/ И сльозы скрыла от людей./ От глаз чужих в глухие топи,/ В немеряном горючем скопе/ От тачки, заступа и горстки/ Они расплавом беломорским/ В шлюзах и дамбах высят воды,/ Их рассекают пароходы/ От Певенца до Рыбьей Соли,/ То памятник великой боли…”
Погодьтеся, ці поетичні рядки вартують багато для усвідомлення того, що тодішня влада робила з власним народом. І такий вірш, звичайно ж, аж ніяк не знайшов би місця у замовній Кремлем книзі переляканих підневільних радянських літераторів-метрів, яку було названо аж надто лаконічно “Беломорско-Балтийский канал имени тов. Сталина”. Примірник цієї книги виставлений у музеї Медвежегорська поруч з майже автентичними гаслами в тематичній експозиції музею, створеній стараннями його директора Сергія Колтиріна — справжнього подвижника розкриття правди про ті часи. Вдумайтесь у зміст цих гасел, які мали надихати на ударну працю каторжан-будівельників каналу на кшталт: “Исправительная политика СССР не карать, а исправлять на основе общественно полезного труда и политического перевоспитания”, чи “Железной рукой загоним человечество к счастью” та чи не найбільш цинічного з них у своїй суті “Сотрудники (чекисты) ОГПУ — руководители строительством Беломорканала”…
Ні, таки має рацію колишній політв’язень Василь Овсієнко, який своїми ногами сходив тут береги Біломорканалу з російськими меморіалівцями, коли казав, що в цих краях мав би побувати, хоч подумки, кожен українець. Щоправда, згаданих мною сучасних псевдошукачів справедливості, мабуть, ця сентенція таки не стосується…