Шлях до Сандармоха…
У кожного, хто усвідомлює, чим для України є злочини комуністичної системи, мабуть, є якийсь збірний їх трагічний образ. Найчастіше це — спогади про рідних, які загинули у молосі більшовицьких репресій та голодоморів, матеріалізовані у родинних фото або якихось речах. Вже у незалежницькі часи з’явились у нас, хоч і доволі рідко, пам’ятники та меморіальні місця, які нагадують нам про ці жертви власного народу і де ми можемо публічно згадати про них. Таким символічним меморіалом для хмельничан є нині і братська могила цих жертв поруч з пам’ятною стелою на військовому кладовищі, яку, як відомо, вдалося встановити тут ще в серпні вісімдесят дев’ятого з ініціативи РУХу…
Шлях до Сандармоха…
У кожного, хто усвідомлює, чим для України є злочини комуністичної системи, мабуть, є якийсь збірний їх трагічний образ. Найчастіше це — спогади про рідних, які загинули у молосі більшовицьких репресій та голодоморів, матеріалізовані у родинних фото або якихось речах. Вже у незалежницькі часи з’явились у нас, хоч і доволі рідко, пам’ятники та меморіальні місця, які нагадують нам про ці жертви власного народу і де ми можемо публічно згадати про них. Таким символічним меморіалом для хмельничан є нині і братська могила цих жертв поруч з пам’ятною стелою на військовому кладовищі, яку, як відомо, вдалося встановити тут ще в серпні вісімдесят дев’ятого з ініціативи РУХу. Братська могила біля неї з’явиться навесні дев’яностого першого, коли на будівництві гаражів на вулиці маршала Рибалка рухівцями було виявлено два десятки останків людей з тих закатованих у застінках Проскурівської в’язниці НКВС, яких знайшли на спорудженні Центрального універмагу у вересні шістдесят шостого і в режимі секретності заривали у кількох місцях на території міста. Тоді за сприяння міської влади було там поховано ці страшні “знахідки”, зрозуміло, не без спротиву обласних компартійних органів, яким вистачило-таки глузду не противитися цій акції. Та, мабуть, з появою у листопаді дев’яносто сьомого біля колишніх приміщень цієї чекістської катівні величного у своїй вселенській тузі Ангела Скорботи, саме цей меморіал став об’єднуючим символом для всіх краян, яких болить ця пам’ять. Наскільки гострими є ці відчуття у нас з вами — важко сказати, адже це вже, так би мовити, особиста справа кожного, хоча щорічні протокольні заходи на державному рівні до Дня пам’яті жертв політичних — знову це розмите формулювання! — репресій у нас проходять нібито на належному рівні. Щоправда, далі від цих заходів останній десяток років ніхто не посунувся, аби продовжити увічнення таких меморіальних місць біля “Легпрому”, “Спецкомунтрансу” чи на тому ж військовому кладовищі, де померлих у госпіталі воїнів-визволителів ховали у сорок четвертому поверх братської могили жертв комуністичних репресій, виявлених восени сорок першого…
Не знаю, чи усвідомлять нині наші земляки, загалом сучасні українці, що для вітчизняної історії новітньої доби, для них самих мав би означати Сандармох — урочище у карельській тайзі біля міста Медвежегорська, розташованого, як і Пет-розаводськ, на березі безкрайнього Онезького озера. Принаймні для мене, якраз цей ліс буде віднині одним із наймоторошніх символів жахіть, які пережила українська нація у комуністичні часи. А ще разом з цими відчуттями завжди буде почуття вдячності, найперше, до першовідкривача Сандармоха росіянина, президента Академії соціально-правового захисту Карелії Юрія Дмітрієва та його нечисленних колег, які зуміли в середині дев’яностих відкрити світові і нам “ворота” у цю пекельну місцину…
З ним ми познайомилися на зустрічі з нашими петрозаводчанами, де було немало й друзів карельських українців, серед яких йому належить особливе місце. На той час про Дмітрієва знав лише те, що містили скупі відомості “пам’ятки паломника”, яку підготували для нас організатори експедиції, та з лаконічних розповідей ветеранів делегації. На тій зустрічі Юрію Олексійовичу також була вручена почесна грамота Мінкультури, що він дуже скромно прокоментував необхідністю нам усім і далі продовжувати пошукову роботу захоронень жертв репресій. Мені ж здається, що я його “зачепив” якраз лаконічним нагадуванням про наш, хмельницький “Сандармох”, коли у своєму виступі на цій зустрічі говорив про жахіття, які відбувалися, зокрема, під час Великого терору у Проскурові, тож він після її офіційного завершення одразу без вступних слів, доволі безапеляційним тоном, який не передбачає відмов, заявив: “Ну, вот, ты, парень, кажется, попал!”
Що означало його “попав” я зрозумію трохи пізніше, коли він після завершення зустрічі таким же тоном скаже: “Поехали, у нас с тобой море работы!” — і запросив мене до своєї машини разом з двома старожилами нашої експедиції — бандуристом, заступником її керівника Віталієм Морозом та свободівцем Юрієм Деркачем, головою села Іванівка Ставищенського району з Київщини, яких уже знав з минулих приїздів. Єдине, що нам вдалося, то це випросити перед гостиною у нього відвідини пляжу на околиці Петрозаводська, де ми досхочу бадьорилися прохолодою води Онезького озера, звернувши на себе увагу місцевих відпочивальників своїми вишиванками, котрі сприйняли нас більш ніж дружелюбно, бо після того, як ми, освіжілі після купелі, знову почали виглядати протокольно, навіть зробили з нами декілька спільних фото на їх прохання. А як не зробити, коли люди зізнаються у симпатіях до України, а дехто з них твердить, що походить з наших країв або має там рідню!
Власне, на цьому моя особиста відпочивальна програма того дня завершилася, бо, зайшовши невдовзі до квартири Дмітрієва та присівши з ним за його комп’ютер, зрозумів, що він мав на увазі, коли сказав мені, що я “попав”. Він відкрив мені свою унікальну картотеку зі справами тих, хто відбував незаконні покарання у комуністичних концтаборах та на “будовах комунізму”, найперше Біломорканалу, в Карелії. І це вже інше питання про те, як, яким шляхом цей чоловік зібрав ці безцінні документи, провівши за власний кошт колосальну роботу з впорядкування та переводу їх в електронний вигляд, і нині продовжує цю невдячну роботу, наражаючи себе на постійні небезпеки! У той період Юрій Олексійович якраз систематизовував цю картотеку по репресованих поляках (фото меморіалу розстріляним полякам у Сандармосі у заголовку) на прохання петербурзького Меморіалу і зауважив уже мені, що дуже багато в ній репресованих поляків мають подільську прописку, а тому він паралельно узагальнив вже всю цю інформацію в трьох українських областях — Вінницькій, Житомирській і Хмельницькій, зауваживши, що за його підрахунками загалом серед цих репресованих усіх національностей з його картотеки понад півтори тисячі родом з нашої області. Якраз на завершенні цього етапу його дослідницької роботи я і міг йому прислужитися, чим власне з ним і займався до пізнього вечора з перервою на вечерю, яку приготували самотужки хлопці. Це було доволі складним завданням, адже на ті часи адміністративний поділ нашого краю виглядав по-іншому, проте нам, здається, вдалося, не без допомоги Інтернету, створити з цієї картотеки суто наш, тепер уже хмельницький обласний мартиролог земляків, яких наприкінці двадцятих та в тридцяті роки перемололи концтабори та в’язниці Карелії, каторга на спорудженні, насамперед стократпроклятого Біломорканалу, у CЛОНі (Соловецкий лагерь особого назначения) чи в інших закутках цього пекла, який створила у цих краях ота сатанинська “власть советская — власть соловецкая”…
Про те, що я поїду додому з цим неоціненним, хоч і доволі страшним за своїм змістом “даром” від Юрія Дмітрієва, того вечора не сподівався, бо вже йому самому вночі треба було завершувати цей “хмельницький мартиролог”, тоді як раненько ми вирушали до Сандармоха, відкритого якраз цим незбагненним чоловіком. Вже у Медвежегорську він передав мені свою флешку з цією картотекою й організував її перезапис для мене… Власне, не лише його вміння працювати з архівними документами, знаходити небайдужих людей там, де їх за визначенням не повинно бути, але й його слідопитські навики у виявленні розстрільних ям, які він набув на той час у пошуках цих страшних місць по всій Карелії, допомогли свого часу віднайти Сандармоське урочище — “обычное место расстрелов”, як воно фігурувало в архівних справах.
У цій подвижницькій, а спершу напівдетективній історії цих пошуків особливе місце належатиме дослідженню трагічної долі “Соловецького етапу”, який був вивезений восени 1937-го з Соловків по морю. Адже задовго до цих пошуків вважалося, що баржу з 1111 в’язнями, серед яких — цвіт тодішньої української еліти, чекісти просто затопили у Білому морі, адже з фактами подібних злочинів дослідники комуністичних репресій та гулагівських методів нищення людей неодноразово зустрічалися. Проте у 1995 році петербурзький меморіалівець Веніамін Іофе в архівах Архангельського управління ФСБ віднайшов оригінальні документи-звіти капітана держбезпеки, такого собі Михайла Матвеєва, тодішнього заступника начальника АГУ НКВС Ленінградської області, який особисто здійснював розстріли цього етапу, серед яких — і розстрільні протоколи з прізвищами мучеників, за якими і було індентифіковано цей етап…
Відомо нині й те, що за ці свої “подвиги” Матвеєв був нагороджений орденом Червоного Трудового прапора, тобто однією з найвищих в “сересер” нагород, виходить, за ударний (!) труд… Мимоволі запитую себе, скільки подібних садистів з радянської системи ГУЛАГу було нагороджено найвищими трудовими, а невдовзі й бойовими нагородами тієї держави, скільки їх і нині ще топчуть ряст, видаючи себе за бойових ветеранів-фронтовиків? Пригадується один із таких “ветеранів” уже в нашому місті, який ще кілька років тому відмовлявся оповідати місцевим журналістам про походження своїх численних бойових нагород і делікатно натякав, що він їх заробив не на фронті, а вже нині його можна побачити серед справжніх фронтовиків-ветеранів і, видно, ніякі сумління совісті цього старого чоловіка не діймають. Як, зрештою, і багатьох з тих, хто на керівних посадах і вчора, і сьогодні ходить під червоними прапорами. Вже з цього приводу з’явилася в мене думка вибрати з картотеки Дмітрієва прізвища репресованих подолян однофамільців, а може, й родичів тих, хто ще вчора та і сьогодні зустрічаються серед наших обласних компартійців, та опублікувати їх першими у цьому мартирологу репресованих: дивишся, може, хоч щось справжнє озоветься у їх закостенілих від комуністичної скверни душах…
На щастя, цьогоріч дорога нашої делегації до Медвежегорська (карельською — Каргумякі) обійшлася без пригод, і ніхто сторонній, як це було кілька років тому, наш автобус не зупиняв і не обшукував, точніше “не шманав”, так правильніше можна сказати про цю принизливу і таку звичну для цих місць тюремну процедуру. Що тоді “бдітєльні” російські міліціянти шукали в українському автобусі важко сказати, але ледь не зірвали вчасне прибуття наших земляків на офіційні заходи в Сандармосі. А вже нас місто на Ведмежих горах, в яке ми прибули без запізнень, зустрічало погідним сонячним ранком і тишею вулиць, на яких траплялися поодинокі перехожі, котрі, видно, квапилися на роботу того понеділка. Види цього міста наш пересічний співвітчизник може знати хіба що за картинами з чудової кіномелодрами “Любов і голуби”, яка тут знімалася, а його околиці уявити за краєвидами, баченими в іншому радянському військово-патріотичному фільмі “А зорі тут тихі”. Зрозуміло, не відаючи, що саме тут містився центр тієї репресивної машини, яка керувала будівництвом Біломорканалу, обсадженого таборами, тюрмами та спецпоселеннями, залишки яких тут і досі можна знайти у лісах і навіть на картах радянської доби, а деякі з них і досі діють, як та похмура зона, повз яку ми їхали невдовзі дорогою у селище Повенець, що поряд з цим каналом. Хоча загалом на вигляд це місто нині є доволі звичним для Карелії райцентром, колишню гулагівську значимість якого видає хіба що похмура і доволі занедбана триповерхова будівля, в якій колись містилися управління будівництва каналом та ОГПУ з готелем для гепеушників, де чекали в серпні 1933-го самого Сталіна, який приїхав тільки на його відкриття у Повенець. Звідки розпочинався той канал його ж імені, черпаючи воду Онезького озера. Побачивши ту будову, вождь, за свідченням очевидців, нібито сказав фразу про те, що він надто вузький та мілкий, змусивши всю свою свиту затремтіти: не догодили, бачте, вождю, от якби ще зо сто тисяч люду “положили” на тій будові, розширили ще на якихось кілька десятків метрів та поглибили, звичайно ж, за рахунок рабської праці та, даруйте за відомий цинічний вислів чекістських зверхників, “пердячої пари”, замішаної на крові та поті сотень тисяч підневільних людей, то було б, мабуть, саме те! Не дивно, що перед будинком-привидом минулих часів, де нині розмістився історико-краєзнавчий музей, і досі стоїть скульптура Кірова у згаданій уже мною цікавій позі, який, видно, не дуже догодив Сталіну. А можливо, той надто тоді переоцінив можливості свого завтрашнього віртуального конкурента, бо, видно, було через що справляти малу нужду, вочевидь, зі страху, пєрвому Ленінградського обкому ВКП(б), який був партійним куратором цієї будови?..
Мабуть, не менше мали причин для подібних стресових випорожнень і ті 120 (!) письменників, яких услід за Сталіним сюди привезли, аби вони описали цей “трудовий подвиг радянського народу”, які побували з тією ж метою і на Соловках. Серед них були найіменитіші тоді радянські письменники — Горький, Еренбург, Толстой (той що Алєксєй), Катаєв, Ібнер, Симонов (меморіальна дошка на честь якого про це нагадує на тій зловісній будові у Медвежегорську), Зощенко, Шкловський та інші, 36 з яких невдовзі спроможуться на книгу лицемірних нарисів про цю поїздку, а деякі з них, з числа “непонятлівих”, згодом будуть також репресовані. Особливо показовим є тут моральне падіння “буревісника революції” Максима Горького, тоді вже виманеного Сталіним з острова Капрі та морально знищеного ним, який, кажуть, навіть плакав від оповіді малолітнього в’язня на Соловках, а нічим йому допомогти не зумів. По від’їзду іменитого “сповідника” сміливого підлітка розстріляли.
От як повторився для вас, товаришу Горький, фатальний епізод з вашого роману “Життя Клима Самгіна”, в якому перед очима головного героя часто постає картина власної підліткової малодушності, коли він не захотів допомогти потопаючому в ополонці другові дитинства, та його відома сакраментальна фраза: “A чи був хлопчик?”. Все тоді було, і чи не приходив уже до Горького на смертному одрі, куди його спровадять, як відомо, чекісти, той хлопчик з Соловків, які були перетворені тоді у справжнє пекло?..