Минулого тижня у Хмельницькому з презентацією громадянської ініціативи “Третя українська республіка” побував відомий політик Юрій Луценко разом зі своїми однодумцями, екс-нардепами Тарасом Стецьківим та Іваном Жовтяком. Власне, вони втрьох і дали прес-конференцію для місцевих ЗМІ, а потім зустрілися з активістами обласного комітету опору диктатурі, який, до речі, вже давненько у нас є суто формальною структурою.
Минулого тижня у Хмельницькому з презентацією громадянської ініціативи “Третя українська республіка” побував відомий політик Юрій Луценко разом зі своїми однодумцями, екс-нардепами Тарасом Стецьківим та Іваном Жовтяком. Власне, вони втрьох і дали прес-конференцію для місцевих ЗМІ, а потім зустрілися з активістами обласного комітету опору диктатурі, який, до речі, вже давненько у нас є суто формальною структурою.
На прес-конференції основним спікером був саме Юрій Луценко, котрий є лідером цього громадсько-політичного проекту, до назви якого, принаймні у нас, є свої упередження. Чому? Та тому, що виникають певні асоціації з “третьою республікою” у Франції ХІХ століття, третьою Річчю Посполитою у польській історії, які символізували собою певні і тривалі в часовій ретроспективі етапи становлення державності в цих країнах. Ініціатори нашої “Третьої республіки”, вочевидь, стверджують, що Україна за 22 роки незалежності дозріла до переходу вже у свою “третю” республіканську якість, мабуть, персоніфікуючи її з періодами президентства Кравчука, Кучми, Ющенка, а нині вже Януковича? Щось тут з арифметикою не виходить, а якщо братися до політологічних висновків, то ми, мабуть, ще не утвердились у першій стадії республіканізму, хоч в оригінальності назви нового об’єднання, яке, за твердженням Юрія Луценка, ще тільки-но організаційно-програмово вимальовується, не відмовиш. Зрештою, як і не відмовиш у креативності самому Юрію Віталійовичу, який після в’язниці досить увпевнено заявляє на своє не останнє місце у політичному ландшафті країни. Нехай уже він дарує, але багато його політичних сентенцій про громадянське суспільство, громадянські права нагадували гасла “Українського вибору” Медведчука, зрозуміло, з принципово іншим ідейним зарядом. Сприймалася непогано і його делікатна критика опозиції та її лідерів, апеляції до творення позапарламентського об’єднання всіх противників “правлячого режиму”, якому дістало немало справедливих критичних стріл від нього особисто.
І все ж дещо насторожувала та легкість, з якою він говорив про свої політичні перемоги і поразки, про іменитих “зрадників” у тій же “Народній самообороні”, яку очолював і яка виявилася на перевірку доволі успішним щодо дезорієнтації виборців, але провальним політично для України проектом. Хоча під багатьма висловлюваннями і висновками Юрія Луценка нині підпишеться немало українців, проте не залишало на тій конференції відчуття вже баченого і чутого з його ж вуст. Мабуть, непросто нині вступати у політиці, як і в річку, в одне і те ж місце? Щоправда, на фоні інертності нашої нинішньої опозиції, мабуть, цей політичний проект має право на життя і навіть на успіх…
В.СІВАЧ