Спогади Зіни Федорівни Коржан, 1919 року народження, старожила села Книжківці, батько якої Федір Довганюк був репресований у 1937 році
Орденоносець громадянської війни Микола Гаврилюк був заарештований у 1935 році. Його звинуватили в організації підпільної групи, яка мала у своїх планах здійснити антирадянський переворот. На допитах він обмовив не тільки себе, а ще й Гната Мевшу, мого батька Федора Довганюка та Миколу Довганюка…
Спогади Зіни Федорівни Коржан, 1919 року народження, старожила села Книжківці, батько якої Федір Довганюк був репресований у 1937 році
Орденоносець громадянської війни Микола Гаврилюк був заарештований у 1935 році. Його звинуватили в організації підпільної групи, яка мала у своїх планах здійснити антирадянський переворот. На допитах він обмовив не тільки себе, а ще й Гната Мевшу, мого батька Федора Довганюка та Миколу Довганюка.
Батько не чекав арешту. Вранці моросив дощ, батько лежав під грубкою і чекав, коли розпогодиться, бо мав іти сіяти. А тут прийшов голова сільради з дільничним міліціонером та й питають батька: “Як твоє прізвище?”. А батько: “А ви, не знаєте?”, на що дільничний відповів: “Довганюк, негайно здайте зброю, яку ви принесли з фронту”. Батько відповів, що ніякої зброї він не має, тоді йому наказали зібрати речі й забрали у в’язницю. Ми з сестрою ходили під тюрму. Там було повно людей і от ми побачили, як з воріт виїхала машина, люди сиділи на лавках з низько опущеними головами. Ми впізнали батька й почали гукати: “Тату, тату!”, але він голови не підвів і не обізвався. А потім нам надійшов лист із Сибіру, в якому була маленька записочка від Захара Приймака. “Ми з Федором Довганюком добуваємо золото в копальні Штурмовий Гай. Вишліть нам, будь ласка, посилку”.
Мама склала в ящичок сало, махорку, папір для курива, але батько вже тієї посилки не отримав, бо на копальні стався зсув ґрунту і семеро чоловіків засипало землею.
Гнат Мевша був головою колгоспу, нагороджений орденом Леніна, а в 1937 році його звинуватили в тому, що він служив петлюрівцям і був активним учасником підпільної групи Миколи Гаврилюка. Про його долю я не знаю нічого, лише відомо, що це був надзвичайно чесний і порядний чоловік. Він працював головою колгоспу, а його жінка Мотря Мевша — простою колгоспницею, трудилася так, що більше за неї ніхто не нажав і не нав’язав. Донька його Ганна Гнатівна працювала ланковою і їй у 1947 році було присвоєно звання “Герой соціалістичної праці” й нагороджено орденом “Золота зірка”.
Мій хрещений батько Гарасим Багнюк був церковним старостою. З жінкою Настею мали вони восьмеро дітей. До нього прийшли й стали вимагати, щоб він віддав ключі від церкви, бо там мали зробити склад зерна. Він ключі не віддав і тому всю сім’ю — десятьох людей забрали й вивезли в Сибір товарним потягом. Одна донька, п’ятирічна Ксеня, померла. А потяг іде й іде без зупину. Мертву дитину довелося викинути через вікно.
Сава Довганюк був розстріляний одразу після вбивства Кірова. Вранці колгоспники зібрались отримати наряд на роботу, а тут по радіо передали про вбивство Кірова і Сава сказав: “Краще б Сталіна вбили”, а вночі його забрали й одразу ж у Проскурові розстріляли.
Навесні на аеродром в Ружичанку приїздив Успенський (нарком внутрішніх справ України, пізніше репресований — ред.) і всі жителі нашого села ходили на зустріч із ним. То він у виступі сказав: “Мало, що забрали ворогів народу, а ще пересіємо через дрібне сито їх дітей та онуків”.
Я приїхала додому і дуже плакала, бо боялася, що і нас заберуть, як батька, а мама сказала: “То не їдь і не слухай”. Сім’ю нашу в селі поважали і не переслідували, як сім’ю “ворога народу”.
Спогади Неоніли Єфремівни Пастух — доньки репресованого в 1938 році Єфрема Постернака
Мій батько народився 1891 року в Новому селі Волочиського району. Він працював у Проскурівському райвиконкомі. Мамин перший чоловік загинув на фронті в роки Першої світової війни, вона залишилася з двома маленькими дітьми — моєю сестрою Мотрею і братом Олексієм. Мати вийшла заміж вдруге і в 1930 році народилася я.
Голодомор 1933 року ми пережили всі. У нас була корова, на городі вродила картопля, батько отримував пайок і хоча сім’я була велика: мама, батько, троє дітей, дідусь та бабуся, проте ми не сильно голодували. Мама весь час працювала в колгоспі. В 1935 році і батько перейшов в колгосп бухгалтером.
Забрали батька 8 травня 1938 року на світанку. Перед самою революцією бабуся продала корову. Гроші витратити не встигли, а потім про них благополучно забули. Так, під час обшуку в хаті за стріхою знайшли ті “катеринки” і батька звинуватили, що він чекає приходу царя, оскільки зберігає царські гроші. Хоча батька і в селі не було, коли ті гроші бабуся сховала.
Ми були названі “ворогами народу” і до нас боялись зайти навіть сусіди і родичі. Деколи поза хату заходили сусідка Явдоха Басіста і мамина рідна сестра Параска. Ми не сміли нікого і нічого питати про батька. Разом із ним забрали також бригадира Федоса Бойчука, столяра Василя Овчарука. Всіх членів сімей “ворогів народу” взяли на облік і щодня вранці потрібно було йти в Проскурів і там відмічатися в органах.
Я про долю батька не знала нічого, а сестра Остапа Шульжина дала мені адресу в Москві і я, вже дорослою, писала туди листа, запитувала про долю батька. Звідти мені прийшла відповідь, що батько помер від цирозу печінки в таборах на Півночі.
Коли Україна стала незалежною, я проживала в Хмельницькому на вулиці маршала Рибалка, а мій сусід служив в органах безпеки. Я попросила його дізнатися про долю мого батька. Він виписав мені пропуск і я пішла в архів. Там мені показали документи, що мій батько був членом підпільної групи, яку очолював Микола Довганюк. Хоча ніякої підпільної групи не було. Показали й вирок суду — розстріл. За цим вироком мій батько був розстріляний у Проскурові. Мені показали також ордер на арешт і цим документам я вірю.
Батька мого в селі поважали і мене в школі ніхто і ніколи не обзивав “ворогом народу”, а тільки одного разу, коли я посперечалася з подружкою, то її мати прийшла до нас додому і сказала: “Ви — вороги народу і не смієте навіть на вулицю вийти, а не тільки ще й до когось говорити”.
Підготувала Валентина КОЛЯДЕНКО