Без культивування у національній самосвідомості визначних історичних подій, дат і навіть міфів неможливо уявити літопис жодного народу. Та, напевно, ми, українці, і тут є винятком, бо розкидаємося набутками власної історії наліво та направо, не надто усвідомлюючи, навіть у часи незалежності, їх вагу та цінність для власної державної самоідентифікації. Як, скажімо, це відбувається нині з відзначенням 1025-річчя хрещення Київської Русі…
Без культивування у національній самосвідомості визначних історичних подій, дат і навіть міфів неможливо уявити літопис жодного народу. Та, напевно, ми, українці, і тут є винятком, бо розкидаємося набутками власної історії наліво та направо, не надто усвідомлюючи, навіть у часи незалежності, їх вагу та цінність для власної державної самоідентифікації. Як, скажімо, це відбувається нині з відзначенням 1025-річчя хрещення Київської Русі, яке є настільки вагомою і засадничою подією в історії нашого народу, що з нею дуже обережно слід “ділитися” навіть з найближчими родичами-сусідами, а не віддавати цей ювілей, як це робить нинішня влада, на відкуп сумнівним політичним цілям свого північного сусіда. Хоча якраз нині є нагода добрим словом згадати, найперше, своїх видатних вчених Михайла Грушевського, Івана Франка, інших дослідників нашої минувшини, які ще у ХІХ столітті “застовбили” за українцями цей історичний пріоритет, залишивши тодішню Російську імперію, що, зрештою, визнали її найавторитетніші вчені, без цього найпоширенішого міфу та багатьох інших дотичних до нього проімперських вигадок навколо Володимирового хрещення нашої землі, які, до речі, не менш потужно культивувалися і в радянські часи.
Нинішні кремлівські владці у пошуках нових моделей історичної першооснови власної нації спробували її шукати декілька років тому у появі на північних землях тодішньої Київської Русі князівської династії Рюриковичів, яка, як відомо, згодом утвердиться на Київському великокнязівському престолі, тобто в історичній доктрині, спорідненій до “норманської теорії”, яку сповідував російський царат. Нова ідея подібних реконструкторів російської минувшини — перегляд набутків татаро-монгольського іга на своїх землях, яке видається вже за наддержавне проросійське утворення, що вочевидь є версією, яка найближча до істинного походження Московської державності з її культом, скажімо, братовбивці князя Олександра Невського та інших питомих ознак державного устрою Золотої орди. Проте нині найбільш перспективно з подачі нового керівництва РПЦ та її патріарха Кирила виглядає у цих далекосяжних планах Кремля просування ідеї “русского мира”. Адже власне на догоду цьому церковно-державному проекту в Росії організовано свій сценарій відзначення ювілею Володимирового хрещення, завважмо, Київської, а не Московської, Русі, якої у ті часи просто не існувало. Гірше те, що Московська патріархія нині нав’язує свій сценарій цих святкувань в Україні, де цей ювілей відзначається як власне церковно-державне свято, забуваючи, що тут, крім підпорядкованої нині їй УПЦ МП, діють УПЦ Київського патріархату, УГКЦ, УАПЦ, РКЦ та інші християнські конфесії, для яких ювілей Володимирового хрещення — не менш важливе свято. А ще насторожує те, що під виглядом цих святкувань знову піднімають голови різні антиукраїнські псевдорелігійні угруповання, що воно має очевидне політичне, а не екуменічне християнське підґрунтя.
Звичайно, дехто скаже, що не варто надавати подібним суспільним подіям надто великого значення. Є такі, що взагалі відмовляються визнавати цей ювілей як історичний факт початку християнізації наших предків, небезпідставно звертаючись до часів Аскольдового хрещення нашої землі, що насправді відбувалося ще понад століття до того, як на князя Володимира зійшли Божа благодать і прозріння. Та хто сказав, що ми маємо комусь поступатися цією знаковою історичною подією, яка відбувалася на нашій землі і з нашим народом, як би хтось не силувався її забрати саме з нашої минувшини під будь-якими приводами, які більше нагадують дари-обіцянки біблейських данайців…