Дівчиною Валя Соколовська до війни й у воєнні роки не була знайома з поезією Назима Хікмета, отож його знамените: “Ведь если я гореть не буду, и если ты гореть не будешь, то кто ж тогда рассеет мрак?” вона прочитала вже у зрілому віці, але до себе ніколи не приміряла. Все її життя — скромна, але дуже сумлінна праця, зовні непоказна, хоча й завжди шанована людьми. Так було і в роки Великої Вітчизняної війни, і в повоєнні часи.
Дівчиною Валя Соколовська до війни й у воєнні роки не була знайома з поезією Назима Хікмета, отож його знамените: “Ведь если я гореть не буду, и если ты гореть не будешь, то кто ж тогда рассеет мрак?” вона прочитала вже у зрілому віці, але до себе ніколи не приміряла. Все її життя — скромна, але дуже сумлінна праця, зовні непоказна, хоча й завжди шанована людьми. Так було і в роки Великої Вітчизняної війни, і в повоєнні часи.
Світлішими є згадки про звільнення, коли зустрілася з майбутнім чоловіком. Ігор Коваленко теж переніс чимало. У 1941-му йому, прикордоннику, було наказано вивезти в тил дітей і жінок з Володимир-Волинського прикордонного загону, потім він опинився у 5-й армії Кирпоноса, яка обороняла Київ. Двічі потрапляв у полон і двічі втікав з польових концтаборів. Востаннє до Ярмолинець — поближче до рідного дому в Проскурові. Був у підпіллі, від неминучого арешту знову втік, цього разу на Кіровоградщину, де й познайомився з вродливою дівчиною. Так Валя Соколовська стала Валентиною Іванівною Коваленко. Чоловіка призвали знову, але ненадовго — далися взнаки поранення й контузія. Орден Червоної Зірки знайшов його тільки через 20 років…
Працювати Валентина Коваленко пішла у районну кінофікацію бухгалтером. Освіти не мала, однак фінансової вправності навчилася у батька, який був головним бухгалтером на одному з підприємств і вважався знаним фахівцем. У робочих перервах та ввечері бігла до школи, де розташувався невеликий госпіталь: допомагала медсестрі, доглядала за важкими пораненими, годувала, прибирала. Робота була важка, але на труднощі на скаржилася — так була вихована. Війна ще тривала, німців хоча й вибили, але бомбардування були частими. Під одне з них потрапила й Валентина, була контужена, лікувалась…
Молода сім’я перебралася на Кам’янеччину, до Ярмолинців, де добре знали і пам’ятали чоловіка. Практично вся районна кінопересувка разом з бухгалтерією розміщалася у них вдома. Фільми возили кіньми, на санях — люди тягнулися до мистецтва охоче, після війни хотілося побачити щось хороше, світле… Не була осторонь і Валентина Коваленко, вона залюбки грала у самодіяльному театрі районного Будинку культури, відкривши в собі талант актриси. Її Ганна Олександрівна Щука в “Степах України” викликала у глядачів щедрі аплодисменти.
До світу чарівного її тягнуло з дитинства, тому, мабуть, і обирала собі роботу в мистецькій сфері. Переїхавши до Хмельницького у 1965 році, Валентина Коваленко пішла працювати у музичне училище — скромним касиром-рахівником. Непоказна нібито посада вимагала однак неабиякої сумлінності, добросовісності та відповідальності. Так і відпрацювала на цьому місці 32 роки з усіх 50 трудового стажу, користуючись заслуженою повагою й переживши п’ять директорів закладу…
Музика, кіно і театр доповнилися згодом ще одним хобі. Вже у досить зрілому віці син — затятий спортсмен залучив її до клубу любителів бігу, де займався і сам зі своїми дітьми. Бігали на п’ять і десять кілометрів, разом їздили на змагання до Одеси, Житомира, Кишинева… Диктори звикли оголошувати: у забігу бере участь сім’я Коваленків: мати, син і онук. Цікаво, що у своїй віковій категорії Валентина Іванівна досягла навіть більше за своїх нащадків: неодноразово ставала переможцем змагань.
Любов до спорту, здорового способу життя стали у нагоді. Нині у 89 (!) років вона поклала на себе обов’язки соціального волонтера, доглядаючи трохи молодших подруг, які з дому вже не виходять: допомагає по господарству, ходить у магазин, на пошту. В декого з них є діти і дорослі внуки, але добровільне опікунство Валентини Іванівни означає для цих жінок дуже багато. Сьогодні вона напівжартома згадує ті рядки Назима Хікмета, не вкладаючи у них якийсь зависокий зміст. Але хіба лише у високому героїзмі може проявлятися людська жертовність, нехай скромна і непоказна зовні?
Серед багатьох заслужених відзнак на парадному костюмі Валентини Коваленко є одна, яка найбільше для неї цінна і пам’ятна: медаль “За доблесний труд у 1941-1945 роках”. Цю нагороду цілком справедливо прирівнюють до медалі “За бойові заслуги”, адже відомо, що “медаль за бой, медаль за труд из одного металла льют”.
Володимир РАЗУВАЄВ