Іван Швед народився 25 січня 1927 року в селі Ружична Хмельницької області і нині там проживає. Доля цієї людини надзвичайно важка: у роки Другої світової війни пройшов пекло концтабору Дахау. Але вижив. Нині Іван Арсентійович, незважаючи на вік, знаходить час, аби спілкуватися з молоддю — розповідає про страшні часи в історії людства, аби сучасники не допустили повторення страшних трагедій. У зразковому меморіальному музеї академіка М.А.Павловського (Хмельницька СЗОШ I-III ступенів №19 імені академіка Михайла Павловського) учениці цього навчального закладу Діана Біленька та Мирослава Вальчук занотували спогади Івана Шведа про страшний період його життя. Отож редакція “Проскурова” вирішила опублікувати розмову школярок з Іваном Шведом — людиною, яка є живим свідком історії.
Іван Швед народився 25 січня 1927 року в селі Ружична Хмельницької області і нині там проживає. Доля цієї людини надзвичайно важка: у роки Другої світової війни пройшов пекло концтабору Дахау. Але вижив. Нині Іван Арсентійович, незважаючи на вік, знаходить час, аби спілкуватися з молоддю — розповідає про страшні часи в історії людства, аби сучасники не допустили повторення страшних трагедій. У зразковому меморіальному музеї академіка М.А.Павловського (Хмельницька СЗОШ I-III ступенів №19 імені академіка Михайла Павловського) учениці цього навчального закладу Діана Біленька та Мирослава Вальчук занотували спогади Івана Шведа про страшний період його життя. Отож редакція “Проскурова” вирішила опублікувати розмову школярок з Іваном Шведом — людиною, яка є живим свідком історії.
— Я — один із мільйонів скалічених фашистськими звірами. Я вижив, дивом вижив. А прирік мене на муки ветеринар Панчук. У громадянську війну мій батько служив у Будьонного. Дуже любив коней. Коли повернувся, був конюхом у колгоспі. Звернувся до Панчука за допомогою. Той відмовив, сказавши: “Чого ти скачеш, як блоха?”. Не втримався батько, побив його й опинився у в’язниці. Тільки на початку війни вийшов звідти. Як прийшли німці, Панчук став уже не ветеринаром, а …лікарем. Прислужував німцям — відбирав наших хлопців і дівчат на роботу до Німеччини. Мені тоді було 14 років. Я був такий миршавенький, худий, малий… Але Панчук все одно мене вписав у списки. Навіть німці з ним сперечалися, та він наполіг.
— І ніякого порятунку не було?
— Пробував втікати в Тернополі, потім у Львові, згодом у Кракові, але нічого не вийшло — зловили.
Спочатку я потрапив у штрафтабір для військовополонених. Дорогою дуже натер плечі валізкою, натер до крові. Старші порадили насипати на рану солі, але німецьких лікарів все одно не вдалося обманути. Мене відправили до тих, хто одужує. Через три дні все минуло: зажило, затягнулося… Всі дивувалися.
А ще пам’ятаю: захворів на запалення легенів. І знову пощастило: зустрів родичку з Ружичної Марію Швед. Вона доводилася мені тіткою. Забрала мене таємно в жіночий барак. Ліків не було, то вона рвала кропиву і била по тілу. Так і вилікувала.
— Та ви опинилися в Дахау…
— Найстрашніше було там. Привезли нас уночі, ми чули, як земля рухається під ногами. То бомбили Мюнхен. Дахау від нього — за 18 кілометрів. До п’ятої ранку тривало бомбування.
Був випадок, що запам’ятав на все життя. Одна жінка щось фашистові сказала, він почав її бити. Тут руденька дівчинка заступилася за жінку. Її схопили за волосся і потягнули кудись. Ніхто не знав, що з нею сталося. Потім ми чули в туалеті стогін. Казали, що її туди вкинули, зверху забили дошками. Зо два дні було чути той страшний стогін…
— Важко усвідомити, що таке творили люди…
— Вони хотіли нас залякати. Пам’ятаю, посеред їдальні був стовп. Людину роздягали догола, зв’язували ноги і заставляли руками обійняти цей стовп. Били нагайкою, на кінці якої був металевий наконечник. Як влуплять — шкіра лопає. Три-чотири рази били — не витримував ніхто! А решту змушували дивитися. Били вздовж і поперек. Шкіра тріщала, її здирали з тіла. Хотіли кати показати, що вони можуть з нами зробити. Ми для них були не люди, а номери. Номер нашивали спереду, ззаду, збоку. Але щоразу треба було назвати його німецькою. Я свій не забуду ніколи — 34113.
— Які були умови в таборі?
— Жили ми в бараках. Вони були переповнені. Давали кожному тільки матрац. Вкритися не було чим. Якщо хтось вмирав, то забирали його матрац і ним вкривалися.
А ще тоді над нами робили досліди. Заражали різними хворобами, а потім лікували. Ой, як я постраждав, як постраждав! Міг на все життя залишитися безплідним. Лікували потім, вже в армії, возили в Москву. Нас було таких заражених шестеро і тільки чотирьом вдалося вилікуватись.
— А випадки спротиву фашистам пам’ятаєте?
— Нас возили на різні роботи. Ми намагалися нашкодити німцям: щось зламати, зіпсувати, хоч і знали, що ризикуємо життям. Хтось видав німцям 16-й блок, який провинився. Їх опівночі підняли, повели строєм. Вони йшли на смерть і співали “Інтернаціонал”. Всіх до одного розстріляли. Чорні катафалки підбирали трупи…
Але не всі німці були звірами. Мені двічі рятував життя німецький солдат. Він, як годиться, обходив шеренгу в’язнів і відбирав слабких для крематорію. В мене ткнув пальцем — я захитався, та він мене не вивів із загону, а відштовхнув назад. І так ще один раз було. Втретє він подивився на мене і просто посміхнувся.
Пам’ятаю ще, як нас брали на роботу до бауера. Нелегко було: не все одразу виходило. На нас кричали, але не били. Садили за стіл разом з усіма. Там я навчився косити. То був для мене рай після табірного пекла.
Німецький народ — культурна нація. Він трудолюбивий, чесний. Німці не винні, що на їх долю таке випало, їм досі соромно, що на їх землі народився біснуватий єфрейтор, який так хитромудро прибрав до рук усю індустрію, перетворивши народ у глухонімих, створив армію, якою хотів покорити весь світ. Народи це зрозуміли та зачавили гада в його ж лігві. Нашою кров’ю не нехтував, хоча себе вважав вищою расою. З нас, молоденьких хлопчаків, він поробив донорів. Наша кров йшла на його армію. Ми працювали на його заводах, фабриках. То були примусові каторжні роботи. Свою націю Гітлер хотів перетворити в так званих арійців — чистокровних, особливих надлюдей. З України вивозив не тільки все живе, але й наші чорноземи.
— Звідки ви про це знаєте?
— Мене запрошували в Німеччину як колишнього в’язня Дахау у 1995, 1997 роках, згодом побував і в Освєнцимі. Очільник Баварії Едмунд Штойбер, коли зустрівся з в’язнями Дахау, захоплювався тими, хто залишився живим, що вони готові до зустрічі з країною, що принесла їм стільки горя. Він казав, що саме тут закладено зерно взаєморозуміння і навіть примирення.
Пригадую першу поїздку. Нас гарно зустріли, пригощали. На стіл поставили відбірні фрукти. Ми були здивовані, яка тут родюча земля. Потім дізналися, що землю під сад завезли з України, а попіл для добрива — з Дахау… Ми встали з-за стола і пішли до автобуса. Коли поверталися, побачили німців, які вздовж дороги стояли на колінах і просили пробачення. Вони дякували, що ми приїхали на місце своїх страждань — у місце, де нас принижували. Бо якщо приїхали — то простили їх…
— Як ви сприйняли Дахау через півстоліття?
— Багато хто перед воротами табору втрачав свідомість. Я якось втримався. В Дахау тепер музей. На воротах так і залишився напис: “Робота робить вільним”. Збережена стіна крематорію. Там нігтями перед смертю в’язні вишкребли свої імена. Нас залишилося мало. Багато померло від хвороб та виснаження, чимало покалічені фізично й психічно. Я був там вісім днів. Ми раділи, що діждалися цього дня. Згадували все і самі не вірили, що змогли витримати нелюдські катування.
— Ваша дорога до рідного дому у 45-ому тривала цілих 10 років…
— Так, три роки концтабору і сім служби на Далекому Сході (Сахалін, Курили) в морській піхоті. Я був таким худим, коли звільнили з табору, — одна шкіра і кістки. На службі соромно було бути слабким. Займався спортом, зокрема боксом. Що для мене було найстрашнішим тоді? Я забув мову, рідну мову! Коли повернувся додому, говорив російською. Довго не зізнавався, що був у концтаборі. Пощастило з дружиною, народилися діти, онуки. Зараз я щасливий, от тільки здоров’я вже не те.
— Дякуємо вам за розповідь! Покладаємо надію, що Бог вас не залишить — ви довго ще будете здорові і розповідатимете молодому поколінню про пережите. Ваші спогади не залишать байдужим нікого. Ми постараємося виправдати всі сподівання старшого покоління. Назавжди збережемо в пам’яті розповіді про героїчні сторінки нашої історії. Вічна пам’ять загиблим, слава живим!
Фото Миколи ШАФІНСЬКОГО