Заслужений працівник культури України, лауреат міської премії ім. Богдана Хмельницького, керівник дитячого хору ліцею №17 та ветеранського хору “Надвечір’я” Борис Лободюк народився і зростав на Вінниччині у багатодітній родині залізничників, де виховувалися вісім хлопчиків і двоє дівчаток. Щоденна фізично важка робота була нормою життя для кожного з Лободюків: старші навчали молодших, а мама, незважаючи на необхідність доглянути, нагодувати та обійти кожного з десяти дітей, знаходила час, аби власноруч пошити для них одяг і чепурними відправити до школи.
Заслужений працівник культури України, лауреат міської премії ім. Богдана Хмельницького, керівник дитячого хору ліцею №17 та ветеранського хору “Надвечір’я” Борис Лободюк народився і зростав на Вінниччині у багатодітній родині залізничників, де виховувалися вісім хлопчиків і двоє дівчаток. Щоденна фізично важка робота була нормою життя для кожного з Лободюків: старші навчали молодших, а мама, незважаючи на необхідність доглянути, нагодувати та обійти кожного з десяти дітей, знаходила час, аби власноруч пошити для них одяг і чепурними відправити до школи. Разом з тим будні й свята тісно перепліталися з піснею. Як пригадує Борис Павлович, мама була родом з мальовничого села Жмеринського району. Проте запам’яталося село для малого Бориса не лише красотами природи, а й чи не в першу чергу — красою співочих голосів. “Дівчата, жінки, молодиці і діти ногами місили вальки з глини та полови. Йдуть по колу і співають!.. Отой багатоголосний спів з підголосками досі звучить мені в голові і серці! А ще — весілля чи проводи в армію… Ото вже, коли смеркне, обзиваються у тиші цвіркуни, затихають корови, все вговтується — тоді десь від греблі, з пагорба чи від чийогось обійстя спурхує пісня! І так вона звучить, що не передати словами. Ще відтоді мені було цікаво, а як же люди можуть так співати, коли ніхто їм не грає, ніхто їх цьому не навчає? Так само вміла співати й моя мама Віра Андріївна. Вона була півчою в церкві. Я малим на великі свята стояв під час служби біля півчих і вже тоді розумів, що якась жінка кричить, а якась не туди тягне, а решта співають лагідно… А батько Павло Юхимович грав на мандоліні. Взагалі, співучою була вся наша родина. Коли приходили до когось на весілля, нас просили: “Лободюки, заспівайте!”. То ми як грянемо — хор Верьовки, не інакше!”
Грати на гармошці Борис Лободюк навчився самотужки, проте навчився… неправильно — переплутав баси і голоси. Перевчатися довелося вже в музичній школі, але то було згодом… Спочатку малого Бориса просто принадили музичні інструменти. Метрів за чотириста-п’ятсот від його дому (а був це залізничний переїзд) стояли два полки — гаубичний і зенітний, в якому служили хлопці з усіх 15 республік тодішнього Радянського Союзу. І кожен представник свого народу грав на національному інструменті. Допитливому хлопчаку, який випасав корів і заслуховувався тими “концертами”, не терпілося й самому заграти бодай щось схоже. Хтось віддав батькам стару гармошку і отак у майбутнього музиканта з’явився перший власний музичний інструмент. “Я досі пам’ятаю підслухану суперечку батьків, — зізнається Борис Павлович, — коли прийшов час віддавати мене до музичної школи. Мама вмовляла підтримати сина, бо розпізнала в мені музичний талант, а батько відмахувався: “За що будемо вчити?”. А я потайки взув чоботята і пішки побіг у Жмеринку до музичної школи, зірвав оголошення про набір і, врешті, став її учнем!” Баян для навчання здібного хлопця подарували сусіди. А вже учнем третього класу він почав виступати на радіо і концертах. Звісно, найбільш відданою слухачкою і найпершою шанувальницею була мама, котра, обв’язавшись хустиною з тороками, поважно сиділа у залі й тішилася тими оплесками, якими винагороджували її Борю.
Згодом Борис Лободюк на власний розсуд вирішив їхати вступати до музичного училища у Хмельницькому. Батькам було не до вищої освіти сина, бо нагальним стояло питання нагодувати дітей, обійти господарство і зібрати одразу п’ятеро учнів до школи. Отож, як згадує Борис Павлович, приїхав він худорлявим високим хлопчаком п’ятнадцяти з половиною років до чужого міста і… завалив вступні іспити. Не тому, що погано грав, а тому, що того року було дуже багато охочих вступити на клас баяна і всі юні музиканти досить вправно володіли цим музичним інструментом. Засмутився, розплакався… але тут втрутилася доля. Люди, до яких Борис Лободюк поселився на квартиру, попросили свого сусіда — директора музичного училища Богдана Рощина, аби той уважніше придивився до обдарованого хлопця з багатодітної родини. Та це було зайвим, бо Лободюк вже й так звернув на себе увагу під час іспитів, вправно граючи на баяні. “Він добре грав, але надто великий конкурс… Можу взяти його на контрабас”, — запропонував Рощин. Хлопець погодився грати на чім завгодно, аби лишень вступити до училища і просто грати, але мріяв про свій баян, думаючи про кнопки, баси, міхи… Півроку Борис навчався гри на контрабасі, паралельно позакласово займаючись у Григорія Чеського по класу баяна. Згодом когось із горе-студентів-баяністів відрахували з училища, а на звільнене місце перевівся Борис Лободюк.
Мрія збулася — навчайся, грай і радій! Однак посеред навчання Бориса забирають до війська… за власним бажанням. Та навіть у суворих реаліях строкової служби він примудрився не зрадити музиці. Більше того — пізнати в собі ще одне покликання… Під час служби у Харкові, на виконання наказу командного штабу взяти участь у конкурсі хорів, Борис Павлович організував солдатський хор, котрий посів перше місце в своєму окрузі! Про строковика-хоровика Лободюка написали в газетах, а згодом його у званні єфрейтора направляють акомпаніатором в Угорщину для участі у концертній діяльності під егідою Збройних сил. “Після служби в армії повернувся до Хмельницького, довчився і паралельно почав працювати в ресторані “Жовтневий”, грав на іоніці. А в ресторанах музиканти набираються розуму, досвіду і неабиякої практики! Бо коли ти неправильно заграєш, то можеш і по руках, і по шиї отримати”, — посміхаючись, згадує Борис Павлович.
Пізніше він пов’язав свою музичну діяльність з учительською практикою, що втілилась у 41 рік педагогічного стажу. Навчаючи дітей у школі №17 м. Хмельницького, працюючи музкерівником у піонерських таборах, вже тоді почав робити перші обробки пісень, аранжування, підбирати репертуар. Організовув хори радіозаводу “Катіон”, пологового будинку, торгівлі, у Дунаєвецькій музичній школі, хор з 55 хлопчиків у ліцеї №17, низку інших, бо тоді це було модно і хоровий жанр був затребуваним. “Можна сказати, що я весь час у русі, весь час у пошуку, весь час у праці! Звідси — й наснага!” — запевняє музикант.
Дату 19 липня 1999 року він запам’ятав на все життя. Тоді заслужений артист України Олександр Полянський порадив-запропонував уже досвідченому хормейстеру взяти під свою опіку місцевий хор ветеранів. “Я — з ветеранами? Ні!” — категорично відмовився Лободюк і навіть запропонував на вибір кілька кандидатур хороших хормейстерів-акомпаніаторів. А за якийсь час він на собі відчув дію приказки “Без мене мене оженили”, коли в Будинку культури його презентували саме як керівника хору ветеранів.
— Ви пошкодували, що взялися за цю справу — роботу з ветеранами?
— Ніколи! Ні хвилини! Про те, що стосується музики, я не шкодую ніколи, що б там не було. Музика — не моя професія. Музика — моє життя. Те, що закладене родиною. Я досі прагну робити свою роботу краще, ніколи не понижую планку майстерності.
— Звання заслуженого працівника культури України… Як довго ви на нього чекали і до чого воно зобов’язує?
— Усі знають, що я ніколи не вимагав для себе цього знання. Шість років тому мене подали на присвоєння звання, так би мовити, з благословення тодішнього очільника ветеранів області Івана Бондаря за сприяння начальника міського управління культури Альбіна Тарчевського. Змінювалися відповідальні особи в обласній раді, йшли роки, але нічого не відбувалося. Документи лежали спершу в області, потім у Києві. Не відбувалося, то й не відбувалося… А ось минулоріч напередодні святкування 75-річчя Хмельницької області ми з хором “Надвечір’я” закінчували чергову репетицію в міському Будинку культури. О 18.15 отримую дзвінок на мобільний телефон: “Вас турбують з ОДА. Маємо вам дуже приємну новину!..” У мене ледве серце не зупинилося від несподіванки, від радості, від емоцій, бо одразу зрозумів, про що йдеться! Першими, звісно, привітали мої хористи! Отак! А ви запитуєте, чи не пошкодував я, що взявся за роботу з ними… Все символічно! А я можу однозначно стверджувати, що вдячний за клопотання міській та обласній організаціям ветеранів, особисто Володимиру Купратому та Галині Степанець. Що ж до того, чи щось змінилося в моєму житті після присвоєння звання, можу запевнити, нічого особливого. Окрім єдиного — бажання працювати ще краще, ще натхненніше, ще професійніше! Завжди!
Оксана РАДУШИНСЬКА