Журналістам мало не щодня доводиться спілкуватися з цікавими та неординарними особистостями. І навіть у такій круговерті людей і доль трапляються зустрічі, після яких відчуваєш особливе натхнення й піднесення. А якщо таких гостей до редакції завітало одразу троє?..
Журналістам мало не щодня доводиться спілкуватися з цікавими та неординарними особистостями. І навіть у такій круговерті людей і доль трапляються зустрічі, після яких відчуваєш особливе натхнення й піднесення. А якщо таких гостей до редакції завітало одразу троє?..
На призначену розмову майстер спорту міжнародного класу з веслування на байдарках та каное Павло Алтухов прийшов з дідусем та мамою. Трішки втомлений, одразу після щоденного тригодинного тренування. Його мама Наталя Сергіївна та дідусь Сергій Леонтійович Жиляєви є заразом і тренерами Павла. І з перших же слів розмови у кабінеті виникла особлива атмосфера, така, що буває лише, коли збираються виключно однодумці, надзвичайно близькі люди, поєднані не тільки найближчими кровними узами, а й спільною метою, справою життя. Навіть невеличкі розбіжності у спогадах чи оцінках сприймаються з їхніх вуст по-особливому. А “курйоз” трапився з першого ж запитання: за яких обставин нині знаний у світі хмельницький веслувальник вперше сів у човен? Як виявилося, спорт настільки міцно увійшов у життя родини професійних тренерів та їхнього вихованця, що й згадати важко.
— Розумієте, це не було запрограмовано, що Павло буде веслувальником, — ділиться Сергій Леонтійович. — Якось років в одинадцять посадили в човник, аби було у дитини фізичне навантаження. А йому сподобалося.
— Взагалі-то Павло у молодшому шкільному віці на малювання ходив, — додає Наталя Сергіївна.
А от Павло одразу почав пригадувати, як тренери, помітивши його інтерес до веслування і перші успіхи, визначалися бути йому каноїстом чи байдарочником. Адже дідусь — каноїст, а мама — байдарочниця. Та все ж дідусь був більш прихильний до байдарки. Остаточний вибір зробив сам юний весляр: і керувати каное складніше, бо робити це потрібно веслом, без керма, і м’язи задіяні всі.
Звісно, відділити спорт від життя цієї родини неможливо. Але мета нашої зустрічі — не великий спорт, в якому Павло, незважаючи на юний вік, вже досяг чималих успіхів і прославив Хмельницький навіть за межами України. Як живеться незвичайній родині, в якій усе спрямовано на спортивні перемоги? Як бути тренером власного сина чи онука, коли здобутки у спорті не можливі без надзвичайного фізичного навантаження, спортивних травм і відмови від підліткових розваг, постійного браку часу?..
— Я не жалкую, що мій син — спортсмен, — щиро зізнається Наталя Сергіївна. — Він присвячує себе тому, що дійсно любить, що його захоплює. І не потерпає від того, що левову частку часу займають тренування — щоденно, двічі по три години… Розумієте, це — його вибір, а не наш. Хоча, звичайно, йому доводиться чимось жертвувати. Ось на випускний через змагання не потрапив, хоча на останньому шкільному дзвонику був.
— Молодіжні тусовки? Чому ж не люблю? Люблю! — каже Павло. — Але якщо це тобі дає можливість поспілкуватися з друзями. От я із задоволенням відвідую інтернаціональні бенкети, які проводяться після змагань, там можна ближче познайомитися з тим, хто був суперником на воді. У мене з’явилося багато нових друзів з усього світу. І дискотеки там влаштовують справді круті! А ще люблю покопатися в комп’ютерних програмах, — додає хлопець.
Бути тренером своєї дитини — і важче, і простіше водночас, кажуть Жиляєви.
У чому складність — делікатно змовчали. Проте зазначають, що свій і зрозуміє швидше, і ти як тренер краще бачиш його можливості. Постійне перебування поруч дає можливість ретельніше слідкувати за фізичним станом спортсмена, харчуванням, відпочинком. Але тренери одразу дають зрозуміти — вони категоричні противники постулата, що перемога має здобуватися за будь-яку ціну.
— Як би нам не хотілося, щоб Павло досягнув нових висот у спорті, ми не застосовуватимемо ніяких засобів, що нашкодять його здоров’ю. Тільки чиста перемога, — стверджує Наталя Сергіївна.
А Сергій Леонтійович додає:
— Спорт — це наше життя. Але якими б не були мета і досягнення, треба в усьому залишатися людиною — і у ставленні до своєї дитини, і в стосунках з іншими людьми. І я хочу, щоб Павло завжди був передусім гідною людиною.
Не втримуюся, аби не запитати: а в “спортивні” інтриги потрапляти не доводилося? Бо ж можна самому бути тричі порядною людиною, та все трапляється в житті, особливо, коли на кону велика нагорода. Жиляєви, не задумуючись, дають негативну відповідь — такого з ними не траплялося.
— Якщо спортсмен дійсно сильний, якщо він справжній чемпіон, то це і є його найкращий захист від мішури навколоспортивного життя, — додає Сергій Леонтійович.
У спортивній родині звикли всього досягати власними силами і ні на кого не розраховувати, хоча, звісно, бажали б, аби з боку держави підтримка спорту та спортсменів, які приносять славу Україні, була відчутнішою. От колись фізкультурний диспансер скоротили, тепер доводиться на обстеження аж до столиці їздити. Павло розповідає, що тренуватися йому доводиться “всліпу”, без контролю медичних показників під час зростання фізичного навантаження. Про спортивне спорядження годі й казати: і човен, і екіпіровка — все купується виключно власним коштом. Як і поїздки на змагання та збори, оздоровчі заходи.
— Весло до каное коштує від 300 євро, сам човен — удесятеро дорожче, — розказують тренери на моє прохання про ціни. — Але ми ніколи про жодні витрати на спорт не шкодуємо, — додає Наталя Сергіївна. — Ми ж також веслувальники і розуміємо, що це — не дитячі примхи, адже від човна, спорядження залежить результат. Ну, а що стосується спеціального спортивного одягу веслувальника, то, звичайно, у Павла є престижні і “модні” речі. Тільки от для нас найдорожчим є костюм, в якому він вперше вийшов на п’єдестал.
Про життя після спорту у родині ще не задумувалися. Спортивна кар’єра Павла Алтухова тільки-но розпочалася й змінювати свій життєвий курс хлопець, схоже, навіть не допускає думки. Тим більше, що у веслувальників, як розповіли Жиляєви, спортивний вік довгий — виходять на воду аж до п’ятдесятиріччя. До 25 років розвивається швидкість, а витривалість формується до кінця спортивної кар’єри. Тож у Павла — ще все попереду. А ми з нетерпінням чекатимемо його нових перемог, кожна з яких є, власне, перемогою неординарної спортивної династії, тепер уже — трьох поколінь.
Руслана Подольська
На фото: дідусь Павла Алтухова, — заслужений тренер України Сергій Жиляєв (ліворуч) — уже майже піввіку у веслуванні; Наталя Жиляєва, мама чемпіона, заслужено ділить кожну перемогу сина; на тренуванні