Цей свій есей письменник Броніслав Грищук підготував для “Літературної України” на прохання свого товариша, відомого літератора Михайла Слабошпицького. Та позаяк подібна публікація буде не менш цікавою і читачам “Проскурова”, адже у ній йдеться, зокрема, про факти, добре знані їм, Броніслав Антонович погодився, аби вона побачила світ і в нашій газеті, з якою його останнім часом письменницька доля звела дуже тісно…
Цей свій есей письменник Броніслав Грищук підготував для “Літературної України” на прохання свого товариша, відомого літератора Михайла Слабошпицького. Та позаяк подібна публікація буде не менш цікавою і читачам “Проскурова”, адже у ній йдеться, зокрема, про факти, добре знані їм, Броніслав Антонович погодився, аби вона побачила світ і в нашій газеті, з якою його останнім часом письменницька доля звела дуже тісно…
Ох, цей Слабошпицький! Головне для нього — упіймати тебе на гачок, заронити в душу зеренце якогось роздуму, сумніву, спротиву чи якоїсь надії, бодай ілюзорної (а якої ж іще сподіватися в наш безнадійний час!) — головне, отже, кукурікнути, а там… хоч не розвидняйся (даруйте, читачу, за дещо панібратський тон, бо Михайла Слабошпицького знаю чи не з радянських, так би мовити, пелюшок).
Гм, а як же все це примирити — чиюсь “риболовлю”, чийсь “гачок” і твій дурнуватий газетярський принцип: називати речі своїми іменами, говорити правду або те, що видається тобі правдою (забуваючи одначе: в кожного, тим більше у твого гіпотетичного опонента, є СВОЯ ПРАВДА).
Щось я, здається, запарився. Чи не настав час перекинути платівку?
О, я, наче той піонер, — завжди напоготові!
Взагалі-то театр мусив би називатися не чавунним, а — залізним, таким, яким мав честь наректи його грузинський поет і прозаїк Отар Чиладзе. Але ж не хочеться мені починати з плагіаторства! А втім до театру я ще сподіваюся повернутися. Якщо дозволять обставини. І, звісно ж, здоров’я.
У зв’язку з тією найдорожчою для кожного з нас ознакою, фізичною та духовною, пригадується мені тост, виголошений одним моїм приятелем: “Підношу сей гранчак за здоров’я мого друга, таємного агента всім відомих органів Броніслава Грищука…”
Понад півстоліття минуло з того дня, а пам’ятаю його досі. Звісно ж, таке, либонь, не забувається. Тим більше, якщо ти…
Ось і про це також маю намір оповісти. А поки що…
Чи то великий француз Вольтер (чи, може, великий англієць Байрон) сказав одного разу приблизно так: як ви, мовляв, гадаєте, якби Лаура була дружиною Петрарки, то чи став би він писати присвячені їй сонети?
Гм, скажу від себе. Сумнівно, адже заборонений плід солодкий доти, доки він заборонений!
Мірей Матьє — Марія Матіос.
От чомусь лізе в голову оця “орфоепія”.
Чи такий уже випадковий цей звуковий збіг? Чи бува не означає Мірей Матьє для Франції те ж саме, що Марія Матіос для України? І що з того, що Матіос не видає на-гора ніяких мелізмів та івобобулівських форітур? Що з того, що Мірей ніколи не читала Марії? А то б неодмінно почула, як виспівує українська душа в “Солодкій Дарусі” або в “Москалиці”.
Отак і живуть на білім світі дві жінки, нічогісінько не знаючи одна про одну, але співаючи в унісон. А може, й в терцію. Бо ж таке неможливе, аби Матіос не мугикала от хоч би безсмертну весільну “гуцулку” або ж не відтворювала у пам’яті святкову румунську хору “горе-маре” (не дай боже, звісно, адже та хора означає — не тільки для мене — наближення якогось нещастя, ніби ото наростаючий драматизм мелодії “Болеро” Моріса Равеля).
Грузинське лицедійство, шотландський Робінзон та вкраїнська лебедина зграя
От видиш, пане Слабошпицький? Я вже на гачку. Вже починаю думати чомусь про нині забутого (так мені здається) Василя Земляка, чию “Лебедину зграю” вкупі із “Зеленими млинами” хтось у мене поцупив. Умикнув неповторну, суто українську дівчину Мальву разом із її летючою, на півсвіту, амплітудою гойдалки і ще з безмежнішою амплітудою авторової уяви, що сягає чи не сарматської доби — о, коли б той викрадач знав, як немилосердно він позбавив мене не просто сільського філософа Фабіяна та його поважного цапа, новітнього росінанта, але поцупив у мене цілий кавалок життя, і я вже вкотре кажу собі: ховай подалі від усяких товаришів-сусідів-поетів книжки, бо наразі ті поети й не здогадуються, що я нині попавсь на гачок і маю щось там нашкрябати про українську книгу, її стан і статус. А щодо тих крадіїв… Вони поцупили у мене, вже давно, не тільки Земляка, а й Плутарха, Сенеку, Саллюстія, п’ятий том прози Івана Буніна (ну, Буніна, припустімо, я сам, тоді зовсім юний, позичив прекрасній своїй (ще львівській) сусідці єврейці Елі, “найсексуальніший” том позичив (чи не сподіваючись наївно на щось адекватне з її боку?), коли ж збігло десь із півроку і я нагадав, що вже пора б і повернути позичене, Еля здивовано відказала: “Что-то ты перепутал, Бронислав, никакого Бунина я у тебя не брала”. Видно, задовга була пауза, аж півроку.
Був колись у мене і вкраїнський примірник “Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо”. Хто перекладач — не пригадати. Умикнули книжку друзі. А от російський варіант — не помітили, бо загубився він у 20-томній “Библиотеке приключений”. Так-от, Михайле, не я перший помітив: немає, мабуть, жодної світської книжки, здатної заспокоїти розтривожені нерви так, як твір англійця Даніеля Дефо. Саме отакий “нервовий період” переживав я нещодавно (ще й досі переживаю!) і вже чи не вдвадцяте перечитував розповіді про сповнені знегод неймовірні випадки, що переслідували цього невтомного шукача пригод. І хоч відомо, що всі ті пригоди — суцільна вигадка, що ніякого Робінзона не існувало насправді, а був лише шотландський матрос Селкірк, котрого за непокору капітанові корабля, як велів звичай того часу, висадили на безлюдний острів у Тихому океані, і той же капітан згадав про моряка лише через чотири роки, і привіз його до Англії. Здавалося б ну що за термін — чотири роки у благодатному тихоокеанському кліматі та ще з рибою і дичиною! Але і цього куцого терміну морякові цілком вистачило, аби… здичавіти і майже забути рідну мову.
Дивно, чого ж тобі, читачеві ХХІ століття, так цікаво перечитувати книжку про вигаданого відлюдника Крузо, написану аж 1719 року, до того ж перечитувати безліч разів!? Чого так цікаво розглядати оці детально виписані ілюстрації художника Жана Гранвіля, який, умовно кажучи, за пояс заткнув би сучасних малярів, хвалених та перехвалених авангардистів-модерністів, якби припустити, що їм випала прикра необхідність проілюструвати нині Даніеля Дефо? О, ті житейські острівні подробиці! О, власний затишок, з теплої схованки якого так зручно спостерігати за чиїмись знегодами, — чи не у вашому “існуванні” робінзонова таємниця “біблійної” придатності мирської книжки — на всі віки? Чи, може, то моїм єством оволодіває просто звичайнісінька людська заздрість, бажання опинитися на місці Робінзона саме тепер, коли на тебе десь там, в обласному суді, четвертий місяць поспіль лежить позов, а в тому позові — вимога сплатити позивачу сто тисяч гривень “за образу гідності та честі”?
Невже ота вродлива жінка, яка усміхнено вдивляється мені в очі з газетної фотографії, жадала моєї загибелі? Адже знала, що я вже двічі лежав на операційному столі, що, крім тих хірургічних втручань, за мною двічі посеред ночі приїжджала швидка, щоби забрати в лікарню з інсультом, унаслідок якого мені відняло на якийсь час мову, перекосило фізіономію.