Ми відзначали 68-і роковини Дня Перемоги над фашистською Німеччиною. Як на мене, для сьогоднішнього покоління українців і їх молодої держави є вкрай важливим мати правдиву історію тих подій, а не користуватись облудними і відверто брехливими міфами про них, створеними КПРС.
Ми відзначали 68-і роковини Дня Перемоги над фашистською Німеччиною. Як на мене, для сьогоднішнього покоління українців і їх молодої держави є вкрай важливим мати правдиву історію тих подій, а не користуватись облудними і відверто брехливими міфами про них, створеними КПРС.
Та першою була проголошена доктрина світового комуністичного панування, доктрина захоплення влади пролетаріатом, хоча ця спроба роздмухати пожежу світової революції “на горе всім буржуям” закінчилася поразкою, тож її ідеологам залишилося вичікувати нової сприятливої політичної ситуації в Європі.
У свою чергу німецькі націонал-соціалісти на чолі з Гітлером не збирались миритися з роллю Німеччини, яку їй визначив Версальський мирний договір, і проголосили доктрину “світового панування арійської раси”. Двох претендентів на світове панування в одній старенькій європейській хатині, погодьтесь, забагато, їхня зустріч була запрограмована і кожна зі сторін прискорювала її як могла. А хто вже буде потім проголошений агресором, а хто — потерпілою стороною давала відповідь проста давня формула: переможців не судять.
Але не це є для нас, українців, головним і навіть не дуже важливим. Головним є поза сумнівом те, як це світове кровопускання позначилося на долі України. На жаль, вона знову опинилася в епіцентрі бійні, тому що одному агресорові дуже припав до смаку “український життєвий простір”, а другому — її потужні людські і природні ресурси. Наші власні українські інтереси обома сторонами просто ігнорувалися.
Врешті-решт переміг СРСР, заливши пів-Європи, але не “злою, ворожою”, а власною кров’ю, кров’ю народів багатонаціональної совіцької імперії. Ворожої було значно менше. Ворог воював уміло, беззбройних солдатів у наступ не гнав, позаду “заградотряди” не ставив, солдатів, які побували в полоні, до штрафбатів не заганяв. Тому і маємо співвідношення втрат сім до одного. Це велика ганьба і великий злочин вождів і командування Червоної армії, тому не слід, як завше, бити в гучні барабани перемоги, а таки варто у такі дні постояти в тиші перед Вічним вогнем пам’яті, схиливши голову. Постояти і подумати, думати…
Бо якщо ми переможці, то чому ж наше життя було набагато важчим від життя переможених навіть через добрий десяток літ після війни? Якщо ми “прошагали пол-Европы, полземли”, то чому ж після повернення до рідної домівки наших батьків знову обернули на колгоспних кріпаків? До речі, я не раз чув від своїх односельців-фронтовиків, що вони воювали за життя “без колгоспів після перемоги”, яке їм обіцяли. А фронтовикам-окопникам у мене віри більше, ніж товстезним томам “Історії В.В.В.”. Чому українців вважали майже за злочинців, через те, що ми перебували на окупованій території? Навіть графа в анкетах про перебування під окупацією існувала досить довго. А з чиєї волі і з чиєї вини ми там перебували? Чому Німеччина заплатила своєчасно і повноцінно всім примусово вивезеним на роботи з інших країн, але не “остарбайтерам”, які були переважно українцями? Очевидно, допустити таке комуністи не могли.
Величезну кількість українців Червона армія визволила з німецьких таборів, де на них чекала смерть. Вони повернулись до життя, але до якого? Кого відправляли до Сибіру як колишніх військовополонених, а кого до “рідного колгоспу”. 300 грамів жита на трудодень я вже сам бачив і запам’ятав. Чим же вони відрізнялись від ленінградської “блокадної пайки”? Майже нічим, можливо, кропивою, яку можна було нарвати до борщу, не оглядаючись на парторга. Тому цілком логічним і закономірним є той факт, що волелюбна Західна Україна, де комуністи ще не встигли винищити або вивезти до Сибіру всіх незгідних, повстала знову. Дисциплінована, вишколена, свідома своїх цілей Українська Повстанська Армія ввібрала в свої лави не один десяток тисяч бійців-добровольців. Не визнавати цього, оббріхувати і бризкати отруйною слиною сьогодні можуть або вороги, або люди, які не хочуть ні чути, ні бачити, ні думати. І це не дивно.
Тож які українські здобутки у цій війні? Перемога? Так, але тільки в тій мірі, що означає кінець кривавим жертвоприношенням. Слава? Краще і не згадувати. Невже будемо пишатися тим, що ми накинули комуністичний зашморг на пів-Європи. Добробут? Не чув про таке. Воля? Наскільки вільною може почуватися людина без паспорта (а таких було більше половини) у великій тюрмі народів під назвою СРСР? Пригадую, як у 1946-1947 роках до нашого села заскакували бригади “людоловів” і силоміць забирали підлітків до ФЗУ на Донбас. Всі, хто встиг, хто зміг, тікали до лісу і відсиджувались там до ночі. Воля існувала як мрія лише для тих, хто боровся під прапором “Воля народам”. Життя? Оце і було те єдине і найдорожче, що сподівались вибороти і зберегти. Напевне, війна могла припинитись до зими сорок першого, якби німці не відступились від попередніх угод про відновлення самостійності України. Провідники українського визвольного руху вже до кінця 1941 року прийшли до висновку про вимушеність боротьби на два фронти. Наскільки вона була успішною свідчить доповідь рейхс-комісара Еріха Коха на конференції в Луцьку влітку 1943 року. “Головною перешкодою німецьким планам в Україні є самооборонні дії українського народу, очолені УПА”. А ось і рецепт від Коха, майже ленінський, як боротись з цією бідою: “Українська інтелігенція, яка усвідомлює свій нарід, ширить невдоволення німецьким правлінням. Тому всю українську інтелігенцію потрібно нещадно винищити”. І опинилась Україна вкотре між двома вогнями. Ціна життя виявилась занадто високою і боролись за нього українці по різні боки фронту і нерідко один проти одного. Одні — підневільні і гнані, інші брали зброю до рук за повелінням душі. Нині їх залишились одиниці, майже всіх прийняла і примирила сира земля. Але ще є ми, їхні діти, кому давно це слід зрозуміти і припинити розбрат, який досі стоїть потворною перешкодою в побудові своєї вільної країни. Інакше ради чого була пролита ця свята кров наших батьків та дідів?
В.КУЗЬМА
На фото з сайту fototelegraf.ru: ветеран війни біля пам’ятника солдатам Другої світової війни у Києві 9 травня 2011 року