Одна на всіх, ми за ціною не постоїмо, як співається в одній із найсимволічніших пісень про День Перемоги. Справді, ціна за цей день була безмірною, особливо для нас, українців, усвідомлення чого і досі до нас ніяк неспроможне прийти повною мірою.
Одна на всіх, ми за ціною не постоїмо, як співається в одній із найсимволічніших пісень про День Перемоги. Справді, ціна за цей день була безмірною, особливо для нас, українців, усвідомлення чого і досі до нас ніяк неспроможне прийти повною мірою.
Бо, зрештою, чим для нас є 9 травня і чи саме цим символічним днем історичного календаря ми завершуємо насправді ті страшні випробування, які випали на долю українського народу, всього людства під час Другої світової війни, яка, як відомо, розпочалася у вересні 1939-го, а завершилася розгромом союзника фашистів мілітаристської Японії у серпні 1945-го? Ми ж бо, найперше, наша влада навіть у незалежній Україні, більше уваги приділяємо Дню Перемоги, який завершує всю драму та героїку Великої Вітчизняної війни, правда про яку ще досі відкривається перед нами, а не драматичному фіналу Другої світової. Зрозуміло, що під час цих святкових заходів якось не виходить принципово говорити про те, що майже два роки наша колишня держава СРСР та її армія була союзником націонал-соціалістичної Німеччини і розпочала з нею Другу світову війну проти Польщі, здійснивши загарбницьку окупацію незалежних країн Прибалтики, розв’язавши авантюрну війну проти Фінляндії, окупувавши частину територій, які входили до Румунії, поділивши Європу на основі так званого пакту Ріббентропа-Молотова, засудженого ще в ті часи Лігою націй. Взагалі ж, у лабіринті подій Другої світової війни досі ламають списи не лише історики, які сповідують інші ідеології, а навіть ті, хто стоять, так би мовити, на єдиних об’єктивістських позиціях. І дуже шкода, що тема цих воєн для нас, українців, і далі залишається об’єктом політичних маніпуляцій, які з особливою гостротою та звичною вже періодичністю інфікуються у нашу суспільну та національну свідомість провокативними стереотипами минулих часів та міфів, які аж ніяк не додають єдності нашому народу.
Бо ж як нині широкому загалу, скажімо, на Сході, Півдні України пояснювати, чому на Західній Україні вважають патріотами не лише вояків УПА, а й ветеранів дивізії СС “Галичина”, вояків якої, на відміну від ряду російських колабораційних військових формувань, а в них на боці фашистської Німеччини служило понад мільйон росіян, союзники не передали СРСР? Як нині мають дивитися в очі кримським татарам ті, хто дотримується сталої в комуністичні часи концепції історії Великої Вітчизняної, шукаючи пояснень, чому сталінський режим репресував цей народ, який у Криму був основою опору фашистам?
І таких питань у нас з вами виникатиме безліч, якщо ми спробуємо подивитись на те, що відбувалося, зокрема з нашим народом, на українській землі у ті страшні часи. Та навіть знаючи всі подібні факти достеменно, роблячи найконтраверсійніші висновки з подій Другої світової та Великої Вітчизняної, водночас відкинувши ідеологічні нашарування, політичні спекуляції будь-кого на ці теми, ми не зможемо не схилити у пошані голови перед своїми батьками, дідами-прадідами, які зі зброєю в руках, у тилу, пройшовши неймовірні випробування на фронтах, під час окупації, все-таки вірили, що знищення фашизму є для них усіх найбільшою перемогою. Все це усвідомлюємо по-особливому гостро якраз у ці дні, перераховуючи страшні карби, які ті війни принесли насамперед у власну родину, пробуючи їх співмірити з тими випробуваннями, що випали в ті часи на долю твого народу, який і тоді, здавалося б, за найнесприятливіших історичних обставин прагнув вибороти своє право на власну державність, на власний слід та внесок у перемогу над фашизмом під час тих світових катаклізмів, які йому судилося пережити і таки вистояти. Мабуть, про все це нам, найперше, слід пам’ятати і в цей травневий день, ціна якого для нас усіх є насправді безмірною.