Донедавна я передплачував газету “День”, іноді публікував у ній свої кореспонденції. Одначе статтю “Перезва над Україною” поки що ця газета не друкує — видно, перезавантажена іншими, оперативнішими матеріалами, а з’ясовувати ситуацію у телефонній розмові щось мені не дуже хочеться. Як, до речі, не хочеться дізнаватися чи, бува, не загубився оригінал статті у редакційній передвиборчій та новорічній пошті. І я врешті-решт подумав собі приблизно так, як ото писав автор знаменитого “Слова о полку…”: “Не лепо лі ни бяшет, братіє…” надіслати статтю у свій рідний “Проскурів”. Надто вже актуальна тема заторкнута в ній. Тема, що стосується не тільки читачів “Дня”. А для якого періодичного видання матеріал писався… Хіба це має значення?
Автор
Донедавна я передплачував газету “День”, іноді публікував у ній свої кореспонденції. Одначе статтю “Перезва над Україною” поки що ця газета не друкує — видно, перезавантажена іншими, оперативнішими матеріалами, а з’ясовувати ситуацію у телефонній розмові щось мені не дуже хочеться. Як, до речі, не хочеться дізнаватися чи, бува, не загубився оригінал статті у редакційній передвиборчій та новорічній пошті. І я врешті-решт подумав собі приблизно так, як ото писав автор знаменитого “Слова о полку…”: “Не лепо лі ни бяшет, братіє…” надіслати статтю у свій рідний “Проскурів”. Надто вже актуальна тема заторкнута в ній. Тема, що стосується не тільки читачів “Дня”. А для якого періодичного видання матеріал писався… Хіба це має значення?
Автор
Прочитав надзвичайно принципову статтю політолога Віталія Крюкова “Замість етнічної державності — громадянська нація” (“День”, 23 березня 2012 р.). Крюков полемізує не з ким-небудь, а з самим Левком Лук’яненком. Щоправда, на початку статті він “засвідчує свою щиру повагу до особистості” Левка Григоровича і, треба думати, що то не просто своєрідний реверанс і зовсім не те, чим обережні люди прикриваються, — про всяк випадок, мовляв. Ні, Левко Лук’яненко, мені здається, не той чоловік, якого варто остерігатися. Не тієї він породи. Суджу про це не тільки з того, що ця людина стільки років пропрацювала народним депутатом у Верховній Раді, послом у Канаді та який узагалі внесок Левка Григоровича у здобуття Україною Незалежності, його роль в історії українського Руху і т.д. і т.п.
А скажіть: хто ще стільки років у в’язниці страждав, із дня на день чекаючи оголошеного вироком розстрілу? Хто? Якщо мова про дореволюційних письменників, то хіба що Достоєвський… А якщо мова про інше? Скажімо, про витривалість людської плоті й духу людського? Коли кілька років тому сей могутній козарлюга, сей “молодий стариган” із дитячою посмішкою на лиці поволеньки прогулювався вулицями і вуличками міста Хмельницького у супроводі нашого журналіста Богдана Теленька (а потім до них приєднається автор цих рядків), то трохи пізніше, коли ми провели Лук’яненка до місця якогось партійного зібрання, де й мав виступати Левко Григорович, у моїй “журналістській” голові виникла професійна ідея написати нарис про Лук’яненка і в тому нарисі провести паралель між ним та останнім козацьким кошовим Петром Калнишевським, тим самим Калнишевським, якого його московські опричники запроторили аж на Соловки, кинули в кам’яну яму і в тій ямі старий козак уже геть зістарився, але … прожив загалом 115 років!
Редактор міської газети остудив палку мою “паралель”.
— Не знаю, Броніславе. Думаю, що не можна цих людей ставити поруч. Бо Лук’яненко нікому не служив. А Калнишевський — служив, причому віддано й заповзято. Московській владі служив. Згадай-но…
І Богдан почав переказувати, кому саме Калнишевський служив. Спершу Україні, а відтак і Москві. Залежно від обставин…
Що ж до Лук’яненкового опонента Віталія Крюкова, то знаю його лише з кількох публікацій у періодиці, в тому числі й статті, оприлюдненої газетою “День”: “Замість етнічної державності — громадянська нація”. Саме в цій статті Крюков делікатно заперечує Левкові Григоровичу, прихильникові так званої етнічної державності. Заперечує, спираючись на праці одного з двох провідних інтелектуальних постатей того часу (сто років тому) — В’ячеслава Липинського, безкомпромісного опонента Дмитра Донцова, сповідника саме “етнічної державності”, на противагу Липинському як сповіднику “громадянської нації”.
“Як відомо, — пише Крюков, — Липинський чи не першим серед європейських філософів почав розробляти теорію модерної нації — як концептуальну альтернативу панівному тоді розумінню нації, якого дотримувався, зокрема, саме Донцов, — як етнічної спільноти, об’єднаної кровною спорідненістю, походженням від одного предка, історичною долею, віросповіданням, мовою й звичаями. Це і є принципами етнічного націоналізму”.
На противагу цим поглядам, пише далі автор, В’ячеслав Липинський вважав головним у формуванні нації відчуття людиною “територіального патріотизму” й солідарності з усіма постійними жителями своєї країни. І саме такий підхід було покладено невдовзі в сучасний концепт громадянської (політичної) нації — спільноти громадян певної країни, які незалежно від етнічного походження мають рівні соціальні, політичні права і спільне бачення її минулого й майбутнього.
Липинський стверджував, що націоналізм є двох видів — державотворчий і державоруйнівний. До першого він зараховував, наприклад, англійський націоналізм, а до другого — націоналізм український, польський. І Україні, мовляв, потрібен саме перший, тоді як Донцов вважав, що другий. Наш націоналізм мусить опиратися на любов до своїх земляків, писав Липинський, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти. (Скажу від себе: українські націоналісти, мабуть, повинні розраховувати на те, що й “земляки” мають не на словах, а на ділі керуватися такими принципами, бо інакше…)
Усе це — теоретичні розумування. Чому це Україна має жити за Донцовим або Липинським? Марксом чи Леніним? Бухаріним чи Троцьким? Насправді ж виходить так, що теорія теорією, а практика практикою. Чи для народу, чи для окремого громадянина.
ВІДЦЕНТРОВА СИЛА ЮНОСТІ
Візьму для прикладу… власну персону. Народився в селі Сергіївка Волочиського району Хмельницької області. Соціальне походження — селянин. Національність… Та, напевне ж, українець (мати стовідсоткова українка, батько наполовину українець, наполовину поляк). Віросповідання — православний, оскільки ж у Сергіївці церкви не було, то хрестили мене в хатині нашої родички баби Ксеньки вже при німцях (народився ж сорокового), служив у війську, на цукрозаводі кочегарив, навчався в університеті, у газетах та видавництві працював. Нащо я все те розказую? Щоби читачам було зрозуміло: сам того не підозрюючи, до отрочого віку я жив нібито за принципомДмитра Донцова, і не треба було мені міняти той принцип на якийсь інший (хоч, повторюю, ніякого Донцова, ніякого Липинського тоді я не знав!). І було мені загалом незлецько. Тато повернувся з фронту, працював якийсь час на складі заготзерна (залізнична станція Наркевичі), так що іноді мав можливість принести додому в кишенях піджака чи за халявами чобіт кілька жмень пшениці чи ячменю (оті жмені зерна й врятували нас, четвірко дітей, у сорок сьомому!). Отже, після важкої фронтової рани, сяк-так загоєної у військовому шпиталі, вернувся батько-фронтовик, і мама була щаслива від того (вона знала наперед, що батько ось-ось вернеться, недаремно ж така прикмета добра була: кріт перед самим хатнім порогом нарив цілу піраміду!), а тут і Сталін невдовзі наказав довго жити, як же тут не радіти (одначе ж пам’ятаю й інше: який рясний та лапатий снігопад тихо кружеляв над світом, коли ховали вождя, і як безутішно ридала за ним старенька вчителька нашої школи: “Боженьку, як же ми тепер, без нього?”)?