У газеті “Проскурів” (№9) була надрукована стаття про мою зустріч з вихованкою гуртка “Юний журналіст” Палацу творчості дітей та юнацтва Інною Горбовцовою, за що, звичайно, я їй та редакції вдячна.
У газеті “Проскурів” (№9) була надрукована стаття про мою зустріч з вихованкою гуртка “Юний журналіст” Палацу творчості дітей та юнацтва Інною Горбовцовою, за що, звичайно, я їй та редакції вдячна.
Єдине, хочу уточнити про свої нагороди. Боюся, що хтось із мого чудового колективу, в якому пропрацювала багато років, прочитає цей матеріал і подумає, що я маю претензії до свого підприємства. Ні в якому разі, адже у цій історії справа зовсім в іншому. Склалося так, що я була в’язнем фашистських концтаборів. А репресивна машина тодішньої нашої країни проти свого народу продовжувала діяти і після війни. Вона, немов танк, котилася по людських долях. Когось відправляли в ГУЛАГи, когось — примусово в лікарні для душевнохворих, ще комусь придумували інші страшилки. Адже було для кого: військовополонені — то зрадники, примусово вивезені на каторжні роботи до фашистської Німеччини — теж зрадники. Навіть політичні в’язні фашистських концтаборів, до яких належу і я, вважалися неблагонадійними і були підвішені на гачках у тодішньому НКВС, а потім і КДБ…
Вперше я зіткнулася з цієї несправедливістю, коли поїхала до столиці, щоб продовжити навчання у мед-інституті. Знаючі люди радили не писати в автобіографії, що я була в Німеччині. На що я відповідала, що нічого в своєму житті не робила такого, чого мені треба соромитися чи тим більше приховувати. І, як наслідок, отримала “поворот от ворот”.
Другий приклад. Коли в 1970 році завершилась електрифікація сільського господарства нашої області, велику групу енергетиків, зокрема і мене, було представлено до урядових нагород, ордена “Трудового Червоного Прапора”. Мій трудовий стаж на підприємстві на той час складав 19 років, посада — старший інженер виробничо-технічного відділу.
Але документи на нагороди потрібно було узгодити з партійними органами — міськкомом та обкомом партії, і тільки тоді їх відправляли у вищі органи влади. І вже у першій інстанції, в міськкомі партії, навпроти мого прізвища опустився шлагбаум. Пролунало заперечення: “Хіба можна давати орден, та ще й високий, людині безпартійній, яка була в Німеччині?” Представник підприємства відповів, що нас не зрозуміє колектив, якщо ми не нагородимо цю працівницю. Зійшлися на тому, щоб внести в списки до найнижчої на той період нагороди — ордена “Знак Пошани”, який я й отримала.
Про цей інцидент я тоді нічого не знала. Тим більше, що працювала не за нагороди, а за покликом свого серця і совісті. І не тільки я, адже більшість тодішнього нашого колективу була вихідцями з села. Ми знали ціну шматочка житнього хліба і ціну солоного поту. Ми дійсно хотіли хоч трохи полегшити працю сільських трударів.
А історію з моєю нагородою через багато років, незадовго до своєї смерті, розповів мені тодішній секретар парторганізації, царство йому небесне. Та я йому дуже вдячна, що відстояв для мене хоч орден “Знак Пошани”, адже отримую за нього нині бодай невелику надбавку до пенсії. Ну, а щодо міськкому, то там виконували настанови своєї Комуністичної партії.
Колектив “Хмельницькобленерго” завжди ставився до мене дуже добре, не звертаючи уваги на мою біографію. І тоді, коли я працювала, і тепер, коли давно вже на пенсії, вони зі мною і в радості, і в горі. Жодного свята не буває, щоб не привітали мене квітами і подарунками. А коли мені виповнилося 85 років, у гості завітала ціла представницька делегація на чолі з генеральним директором “Хмельницькобленерго” глибокошановним Олександром Шпаком. Минуло три роки з того часу, а мені ще й тепер, як згадаю, стає тепліше на душі, поліпшується настрій. А коли трапилося горе — раптово помер чоловік, у числі перших прийшов на допомогу колектив обленерго — і організаційно, і морально, і матеріально.
Користуючись нагодою, хочу також висловити щиру подяку голові обласного відділення фонду “Милосердя” та “Взаєморозуміння і толерантність” Володимиру Кухару та його колективу. Вони також завжди знаходять можливість надавати допомогу таким, як я, людям, колишнім жертвам тоталітарних режимів.
Нині доля підкинула мені ще одне випробування: я безповоротно втрачаю зір. Але Бог посилає мені дуже багато друзів. А це найбільше, ні з чим незрівнянне багатство.
Ганна КРИЦЬКА, інвалід першої групи