Уже після сільських урочистостей у Ледянці, що в Красилівському районі, прилетіла приємна і така довгоочікувана звістка в Сургут. Вперше в оселі Михальчуків запалав блакитний вогник, до видобутку якого має, вочевидь, прямий стосунок наш земляк, віце-президент компанії “Сургутнафтогаз” Валерій Титарчук. Якось мені випала нагода з ним зустрітися, він якраз завітав на один день у Красилів на родинне торжество. Тож не міг не взяти в нього інтерв’ю.
Уже після сільських урочистостей у Ледянці, що в Красилівському районі, прилетіла приємна і така довгоочікувана звістка в Сургут. Вперше в оселі Михальчуків запалав блакитний вогник, до видобутку якого має, вочевидь, прямий стосунок наш земляк, віце-президент компанії “Сургутнафтогаз” Валерій Титарчук. Якось мені випала нагода з ним зустрітися, він якраз завітав на один день у Красилів на родинне торжество. Тож не міг не взяти в нього інтерв’ю.
— Валерію Григоровичу, з чого почалася ваша дорога до життєвої вершини?
— Напевно, з восьмирічної школи в Ледянці, де навчався і здобував середню освіту, а головне, мабуть, з того, що заклали в мене батьки. Тата, світла йому пам’ять, уже немає, а мама живе, слава Богу, в цьому селі і мені є, на щастя, до кого приїжджати.
— Як би ви визначили свої основні життєві віхи?
— Звичайно, це дитинство і зрілість. З теплотою згадую свою першу вчительку Віру Миколаївну Кондратюк, світла їй пам’ять. Щодо найважливіших своїх рішень, якщо говорити про життєві віхи, то після закінчення Вінницького політехнічного технікуму вирішив поїхати на північ. Відслуживши в армії, повернувся в Україну, одружився і вже з дружиною знову поїхав на північ, у колектив, де працював після закінчення технікуму ще до військової строкової служби. Тож практично працюю на одному підприємстві, яке виросло нині у компанію “Сургутнафтогаз”.
— Існує думка, що на півночі живуть і працюють сильні люди.
— Власне кажучи, такі люди потрібні скрізь, не лише на півночі, але там особливо. Північ — це край, де з усього колишнього Союзу з’їжджалися люди, котрі в суворих кліматичних умовах загартовувались і фізично, і морально, вчилися дружелюбно ставитись одне до одного, тому там особливий клімат людських взаємин.
— Відомо, що на півночі мешкає багато українців.
— Так, вихідці з України утворили цілі міста Західного і Східного Сибіру. Є й багато українських громад, які підтримують рідну культуру, мову, народні традиції.
— Мабуть, кажете про “Українську родину”, в якій об’єдналася наша діаспора?
— Мета громадської організації “Українська родина” насамперед просвітницька. Це вивчення і пропаганда української культури в Росії.
— Тобто почуваються наші земляки у цьому краї цілком комфортно?
— Звичайно. Проблеми, звісно, є, бо держави розділились і це накладає свій відбиток, адже в багатьох в Україні залишилися батьки. Дуже добре, що поїздки безвізові, дай Бог, щоб були такими і в майбутньому.
— Пане Валерію, чи дотримуються на російській півночі у родинах українських звичаїв, обрядів?
— У Сургуті, зокрема, є недільна українська школа, діє культурно-національне товариство “Українська родина”, про яке вже згадувалось. У програмах місцевого телебачення часто транслюються передачі, підготовлені цією громадською організацією. І все це роблять на громадських засадах наші активісти. До речі, і екс-президент України Леонід Кучма приїжджав до нас, і нині навідуються відомі політики. Часто з концертами перед сибіряками виступають Софія Ротару, інші знаменитості.
— З погляду віце-президента компанії “Сургутнафтогаз”, як, на ваш погляд, розвиваються стосунки між нашими державами?
— Переконаний, партнерські і дружні відносини між Росією й Україною будуть постійними і взаємовигідними. На жаль, поки що нинішні Президент України і Прем’єр-міністр ще не відвідували наш регіон, але думаю, що це обов’язково відбудеться найближчим часом. Тут, у Сургуті, де мешкає велика українська діаспора, особливо відчуваємо будь-які непорозуміння, що виникають між політиками обох держав. Однаково переживаємо і за Росію, і за Україну, бо живемо тут, а душею — з малою батьківщиною. Впевнений, наші політики порозуміються, знайдуть розумний компроміс.
— Знаю, з деякими високопоставленими гостями з України та Росії ви зустрічались у неформальній обстановці…
— Так. Мав цікаві діалоги з багатьма відомими політиками, навіть виділити когось не берусь. І з ними цікаво вести дискусії, полеміку, незалежно від того, яку вони державу представляють і з якою метою приїжджають на північ. Пригадую, наприклад, у моєму робочому кабінеті Леонід Кучма одразу підійшов до книг і зацікавився українською класикою, навіть декламував уривки з творів Тараса Шевченка, Лесі Українки…
— Яка вона — ота дорога до батьківського дому, до рідної Ледянки для вас?
— Дорога додому завжди легка. Важче, напевно, від’їжджати з дому, тому що це розлука. Інколи, у важку хвилину, пригадую дитинство у рідному селі, як грався зі своїми однолітками, пас гуси, корову, бешкетував із хлопцями. Згадую з теплотою своїх батьків, родину, бо все це рідне і дороге серцю. А ще ніколи не забуду смак домашнього свіжоспеченого хліба і маминого борщу. Таких смаколиків не скуштуєш навіть у найдорожчому ресторані.
— Валерію Григоровичу, ваші діти, внуки народилися вже в Росії, зараз мешкають і працюють у Москві. Чи зберегли вони українське коріння, мову?
— Дочка приїздить постійно разом зі мною в Україну, розмовляє з бабусями українською. Цього разу зі мною приїхав й онук, тож дуже хочу, аби зближала їх земля, на якій я народився, а українські звичаї передавалися з покоління в покоління.
Ян КОЗЕЛЬСЬКИЙ
На фото: Валерій Титарчук у родинному колі
Фото автора