Зізнаюся, все частіше останнім часом розмірковую над відомою сентенцією про те, що кожен народ, тобто і ми з вами, заслуговує якраз на ту владу, яку має. Згоден, що в подібному висновку, вочевидь, певний сенс є і він, дійсно, має свої передумови: історичні, суспільні аж до ментальних. Так, безперечно, ми з вами живемо у…
Зізнаюся, все частіше останнім часом розмірковую над відомою сентенцією про те, що кожен народ, тобто і ми з вами, заслуговує якраз на ту владу, яку має. Згоден, що в подібному висновку, вочевидь, певний сенс є і він, дійсно, має свої передумови: історичні, суспільні аж до ментальних. Так, безперечно, ми з вами живемо у посткомуністичному, постгеноцидному суспільстві, яке хворіє рецидивами радянських часів. І влада у нас нібито також з тієї більшовицької ери — епохи пізнього застою, а звідси її тотальна корупція, кумівство, телефонне право та інші ознаки посттоталітаризму. Та чи не задумувалися ви над тим, де все це дівається, коли наші співвітчизники-заробітчани потрапляють у країни західної демократії? Звичайно, тим мільйонам українців, які проходять там школу виживання, таки не з медом. Але чому, скажімо, ці цілком звичайні громадяни, які вдома нібито не вирізнялись особливими здібностями поміж нас, там не пропадають а, як правило, цілком нормально адаптовуються у тамтешньому соціумі, стають доволі успішними людьми? Що це за така суспільна метаморфоза з ними відбувається, коли тут, в Україні, вони не здатні добитися реального успіху у своїй масі, а там, на Заході, у них з часом усе вдається?
А тепер спроектуйте таку модель адаптації у тамтешньому соціумі на представників нашої влади і уявіть собі, що вони пробують накинути свій владний досвід тамтешній владі? Нонсенс, — скажете і будете мати рацію, бо “здобутки” нашої влади аж ніяк не впишуться в демократичні реалії західного світу, а її представники на цьому ринку праці жодних шансів не мають. Зрозуміло, якщо ми не маємо на увазі всіх тих наших скоробагатьків, які вже давно тримають свої нажиті неправдивим шляхом в Україні багатства у тих же західних країнах, де більшість з них вже й облаштувала життя. Ця владна каста, зазвичай, краде в рідній країні, а живе, відпочиває, лікується, вчить своїх чад саме там, на Заході, у тому Євросоюзі, з яким постійно заграє, тримаючи в кишені фігу. Тож не дивно, що вся ця пострадянська владна рать на величезних просторах СНД так сполошилася нещодавно через фінансово-банківську кризу на Кіпрі, адже саме там вона тримає свої гроші, які нечесним шляхом вимиває зі своїх країн. А скільки ще таких “заначок” у них є в інших офшорах, хоч перші особи цих посткомуністичних держав переконують своїх громадян, що живуть лишень їх інтересами. От і дивуйся, чому криза на Кіпрі не на жарт сполошила чомусь очільників того ж Кремля і змусила нервувати багатьох наших владців.
…Мабуть, не варто зайвий раз пояснювати, чому наші люди їдуть з України при першій нагоді. З цього приводу мені пригадується дуже знакова зустріч з нашими емігрантами у США декілька літ тому у Клівленді. Ми, українські журналісти, познайомилися з ними під час уроку англійської на курсах при місцевому храмі. Були то люди різних вікових категорій — і молоді, і пенсіонери. З розмови з ними можна було зрозуміти, що їхній приїзд у США був вимушеним кроком, але іншого шляху для себе вони не бачили, коли у них з’явилася можливість правдами і неправдами виїхати за океан з рідної країни. Їх правила суспільної гри в Україні не задовольняли, а вас?
Тож виникає закономірне запитання: а чи справді ми з вами заслуговуємо на таку владу, яку нині маємо у своїй країні, і чому ця влада так відверто сахається тих демократичних стандартів устрою нашого суспільного життя, за якими живе нині цивілізований світ?