Життя як сон, сон — як життя, реальніше не буває… Одне перетікає в друге, створюючи абсурдність людського існування, коли матеріалізовані і час, і простір ніби покликані ілюструвати загальну безглуздість існування, якби… якби не було тієї долоні Спасителя і його слів “Варто лише повірити. (Розумієш?) Тільки повірити і більш нічого…” І маленький Дениско після занурення у Святе Письмо відкриває в собі цю віру й підіймається над вечірнім світом, який він міг досі лише зміряти поглядом горизонталь цього неомірного світу, раптом відчувши ще один вимір, вимір по вертикалі, яка підносить скалічену дитину над усім тим, що обмежувало його існування: над подвір’ям, горобиними лапками, віконними рамами веранди, над погребищем, над матір’ю, над дворовим псом, над маленьким простором, у якому жила ця приречена на нерухомість дитина… А по сусідству з ним (у книзі Броніслава Грищука) живе дитина, яка власний простір означає теленьканням дзвоника на шиї… бо сліпа… Але в якої б’є свій великий внутрішній простір, простір уяви…
Життя як сон, сон — як життя, реальніше не буває… Одне перетікає в друге, створюючи абсурдність людського існування, коли матеріалізовані і час, і простір ніби покликані ілюструвати загальну безглуздість існування, якби… якби не було тієї долоні Спасителя і його слів “Варто лише повірити. (Розумієш?) Тільки повірити і більш нічого…” І маленький Дениско після занурення у Святе Письмо відкриває в собі цю віру й підіймається над вечірнім світом, який він міг досі лише зміряти поглядом горизонталь цього неомірного світу, раптом відчувши ще один вимір, вимір по вертикалі, яка підносить скалічену дитину над усім тим, що обмежувало його існування: над подвір’ям, горобиними лапками, віконними рамами веранди, над погребищем, над матір’ю, над дворовим псом, над маленьким простором, у якому жила ця приречена на нерухомість дитина… А по сусідству з ним (у книзі Броніслава Грищука) живе дитина, яка власний простір означає теленьканням дзвоника на шиї… бо сліпа… Але в якої б’є свій великий внутрішній простір, простір уяви…
Хлопчик вражено подивиться на вечірнього прибульця, на гостя свого несподіваного-сподіваного, сяєвом залитого від непокритої голови до зарошених сандалій, і несміло запитає: “Як це… ходімо?”
Для того, щоб проросла мачина віри в єстві хлопчика, потрібні якісь неймовірні аргументи… Але вони виявляються дуже простими, ймовірними: “Варто лише повірити…” І хлопчик, прикутий до свого інвалідського візка, перепитує прибульця, який і є втіленням віри: “Удвох піде-мо?” — “Удвох…”
Як це важливо, що “удвох”, що не сам, як це роблять установки-рекомендації так звані цілителі. “Удвох”, з Господом, присутність якого хлопчик сприйняв як щось очікуване, але з часткою сумніву, що це може статися вже тепер, не колись, у реальному часові, де ірреальне стає надреальним: “Я ж не знав твердо, що ти прийдеш. Якби був знав… Я ж босий! Капці десь там під хатою”.
Дениско анітрохи не здивується з того, що він “уперше в житті побачить безмежжя зоряного неба над світом, повільне коливання місяця на гладіні сонного ставу. Отак, ледь торкаючись підошвами нічної трави, зійдуть до води й підуть, підуть, пі-дуть…”
Яка щемно-зворушлива сцена оцього “ходіння по воді”, по її переблисках, спалахах, іскорках разом з тим, хто на запитання хлопчика: “Куди ми йдемо?”, відповідає, не випускаючи з долоні хлопчикової руки: “Туди, де нам буде найкраще. До золотої брами і далі”.
Невеличка кількасторінкова новела Броніслава Грищука не випадково винесена в чоло його нової книжки “Де тінь твоя, дияконе?”. Це — мотто його нового творчого періоду, в якому автор досліджує те, що досі випадало з поля зору не лише його власного, а й цілого покоління: шлях трансформацій, які відбуваються з нашими сучасниками: з одного боку, — очищення, духовні перетворення, а з другого, — виродження, духовне каліцтво, а то й просто потворність і духовна спустошеність, котрі супроводжуються забобонністю, покручництвом та спотворністю людського в, умовно кажучи, людині.
Реальність як сновидіння, яке колись завершиться отверезінням і пробудженням, аби все те, що називається життям, було сприйнято як уявлення хворої свідомості… А це пробудження — неминуче. Його Броніслав Грищук передчуває, адже “сон, один і той же”, як, власне, і вся реальність, що оточує нас: краєвиди, пори року, оточення і відповідні події, які як ота пилка на колоді, що занозиться послідовно в тіло деревини, підносячись то вгору, то донизу, то піднімаючись до неба (в день), то опускаючись донизу (в ніч)…
“Я підступаю упритул до ями, але дядьки не зважають на мене, взагалі не помічають (мабуть, така доля випала їм у моєму сновидінні — не бачити нікого й нічого, крім ями, колоди, пилки та своєї одноманітної роботи: вгору… вниз… вгору… вниз…” Пильщики стають матеріалізованою метафорою і руху, і часу, з-під пилки у яких випорскує трачиння, тобто окрушини хвилин, як слід від позачасового, що однаково властиве і небесному, і земному… Можливо, у когось виникнуть інші асоціації від цих пильщиків дядька Сяника і дядька Якова. Але камертон продзвенів і мені задані певні образи, вухо моє вловило дзвін “пилки”, яка і є тим “камертоном”, тим “чудернацьким інструментом”. “Пилка дзвенить, пилка співає”, а в нашій свідомості дзвенить, не вщухає сентенція з “Євангелії — апокрифа від Фоми”, яку автор взяв за епіграф до свого “сновидіння”: “Істинно кажу тобі: той, котрий всередині тебе, більший від того, котрий зовні тебе”. І зрозуміла річ, що лише діти, і то не просто діти, а діти-калічки, мають той внутрішній простір, який неспівмірний ані з тим, який довкола них, ані із спроможністю того єства опанувати надовколишнім світом, адже той ґандж, яким наділені дітлахи, звужують функціональні можливості їхньої плоті.
Нерухомість і незрячість не випадково Броніславом Грищуком вибрані як недуги, що обмежують дитяче єство в освоєнні цього дитячого і неймовірно багатого, калейдоскопічно-мінливого, кольорового, кліпового світу… Дитина опановує простір не лише географічний, а й ментальний…
Сучасна людина розкрутила колесо до шалених швидкостей, аби все більше і більше проковтнути простір очима… Долаючи відстань, долаєш час. Але ж лише неомірна і всезряча…
Тому внутрішній світ дитини не виміряти жодними рулетками чи спідометрами, не розікласти на монтажні столи краєвидів душі… І я ще раз подумки подякував Броніславу за ці оповідки, які вивели мене на певні роздуми про стан сучасної людини, яка живе в постапокаліптичному світі. Апокаліпсис, правда, ще триває, — і про це наступні повісті Броніслава Грищука “Химери старого млина” та вже згадана мною “Де твоя тінь, дияконе”, яку автор означив як мелодраму, — в яких екзистенційна порожнеча аж дзвенить від абсурдності життя… До речі, тінь диякона, тобто Олега Романовича Горностая, головного героя згаданої мелодрами в проекції до самого власника, як дядько Яків стосовно дядька Сяника в “сновидінні”, тінь у ногах, тінь всюдисуща, тінь — спаринг-партнер, тінь-сутність, тінь-супутник, тінь-співрозмовник, тінь, зрештою, опонент… Тінь, якої Горностай позбавляється лише вві сні: “А от уві сні я геть позбавлений тіні…”
Здавалося, простір сну є віддзеркаленням життєвого простору, проте він інший, оскільки часто повторюваний і має часову означеність “торішній, позаторішній…” А саме життя стає сном теперішнім, сном-явиною… І вже важко провести межу поміж життям і сновидінням чи сномаренням. Тому реальністю у творах Броніслава Грищука стає слово.
Слово вкрай важливе: один раз вимовлене, воно незворотно наділяє сутністю будь-що… А ім’я — завжди більше, аніж паспортна даність, воно джерелує, як і будь-яке слово зі світобудови, в якій воно (слово) і розчиняється… Слово сакральне, а ім’я — тим більше (адже в давнину той, хто знав справжнє ім’я людини чи Бога, мав магічну владу над людиною). Слово таємниче, слово табуйоване. Слову делегована чарівна сила перетворення в метафору, воно наділене потенцією метаморфоз, воно змінює світ і стосунки людини з надовкіллям, із самим часом, а відтак з простором… Слово видозмінює стосунки з часом, адже “завтра” — це те ж, що і “вчора” і “сьогодні”, але — інше, бо воно заперечує собою “той” чи “цей” час, воно заперечує сам розподіл часу на минуле, сьогоднішнє і майбутнє… “Завтра” — це лише інше ім’я “сьогоднішньому”, в якому присутня лише інша інтенція…
Людина може бути воскреслою словом, яке збере всі земні молекули і поєднає з високою космічною енергією, як стверджував російський філософ Н.Федоров у своїй праці “Философия всеобщего дела”. Олег Горностай воскрешає словом всі свої життєві перипетії, воскрешає тих, хто вкарбувався в його свідомість так само, як і далекі історичні події, що присутні в його пам’яті… Під час діалогу з власною тінню, а це відбувається, як правило, коли Горностай рухається від пункту А до пункту Б (географічні назви не вельми важливі; важливий сам рух, долання простору), слово матеріалізується, перетрансформовується, стає субстанціональним… Особливо вражає зустріч Горностая зі своїм колишнім побратимом-п’яничкою, для якого пляшка пива чи чарка горілки є найвищим духопідносячим актом. Який неймовірно убогий модус існування, приреченість на скніння, на затхлість і отваріння… Смуток і безнадія панують у цій екзистенційній порожнечі, яка має ім’я — українська земля або Україна, перетинаючи яку ми ніби разом з Олегом Горностаєм гортаємо каталог не географічний, а психоемоційних спалахів пам’яті, об’єднаних не сюжетом, а асоціаціями на ту чи іншу тему. Наративну функцію у творах Грищука виконує асоціація, тому терміни “сон”, “сновидіння” не є випадковими в підзаголовках. Важливі символи. Як при потрактуваннях снів, які, як стверджує автор, “одні і ті ж” або ж як “торік” і “позаторік”… Реальність набуває особливого значення, підіймається до рівня символу…, аби провалитися в яму беззмістовності, ілюструючи тим самим, що ми перебуваємо в стані всеохоплюючої, всепроникаючої, всеруйнівної кризи, кризи людства. Цілісність світу розірвана, свідомість розщеплена, пам’ять кліпова, безсистемна, що свідчить про кризу історії, про глобальну її беззмістовність, про втрату сенсу буття, про сплюндрованість ціннісних підвалин… Але не був би Грищук собою, людиною виняткового модального стану, якби не побачив у заплощинному світі руки рятівної, Господньої, якби ми разом з ним не почули найважливішого слова: “А ти повір…”
Спасибі тобі, друже, за позапросторове бачення і позачасове усвідомлення великих істин, дарованих нам небом… Ми всі, більшість, ще в дорозі до себе, як Олег Горностай, напівлюди, напівосвічені, напіввіруючі, напів… диякони, які ще ведуть діалоги з тінями, але ще не власними душами… Проте — в дорозі… В дорозі з керамічними дзвіночками на шиї, як сліпий від народження Іванко зі сновидіння “Дін-дон, дзень-дзелень”…
Дзвіночки ті оповіщають, що ми є, ми в дорозі до прозріння, до пробудження, адже пилка часу занозиться все глибше і глибше в наше єство.
Павло МОВЧАН
P.S. Ми ж лише нагадаємо, що з повістю-кітчем Броніслава Грищука “Химери старого млина”, яка входить до його книжки, ми вже докладно познайомили своїх читачів, опублікувавши її на своїх сторінках.