Весна у Хмельницькому розпочалася гастролями Львівського муніципального театру ім. Лесі Українки. Протягом двох днів львів’яни показали три вистави: дві для дорослих і одну дитячу. З радістю можна констатувати: в місті над Бугом відбулося театральне свято. Пригадався минулорічний фестиваль “Проскурівська весна”, коли інтелігентного глядача тішили високим мистецтвом самодіяльні театри України. Що б там не говорила так звана “нова еліта” про нібито нетеатральність нашого міста, але Проскурів-Хмельницький все-таки залишається в культурних кордонах Мельпомени. Принаймні, поки що…
Весна у Хмельницькому розпочалася гастролями Львівського муніципального театру ім. Лесі Українки. Протягом двох днів львів’яни показали три вистави: дві для дорослих і одну дитячу. З радістю можна констатувати: в місті над Бугом відбулося театральне свято. Пригадався минулорічний фестиваль “Проскурівська весна”, коли інтелігентного глядача тішили високим мистецтвом самодіяльні театри України. Що б там не говорила так звана “нова еліта” про нібито нетеатральність нашого міста, але Проскурів-Хмельницький все-таки залишається в культурних кордонах Мельпомени. Принаймні, поки що…
Отже, якщо в Хмельницькому можна отак на вулиці поговорити з незнайомою людиною не про “шопи”, політику або виставку-ярмарок, а про мистецтво, то життя ще не зупинилося на південнобузьких берегах. Хоча, коли репертуарною “фішкою” обласного академічного (!) музично-драматичного театру ім. М.Старицького є барахолка, репліка Лукаша з “Лісової пісні” “Я пас бидло”, сприймається як поштова листівка, скерована за конкретною адресою. На превеликий жаль, ця адреса — Соборна, 60. Чому?
Мене шокувала молода глядачка, яка після спектаклю “Лісова пісня” весело щебетала своїм товаришкам: “А що то була за п’єса? Я все проспала!” Представниця “нової генерації” не відчувала, що виглядає дурепою, не розуміла навіть, що спати на серйозній, знаковій виставі — ганьба! “Лісову пісню” поставила художній керівник Львівського театру ім. Лесі Українки, заслужена артистка України Людмила Колосович. Вистава талановита і за сценічним втіленням, і за режисерським мисленням. У львівській “Лісовій пісні” акцентовано проблему любові як сенсу буття всього живого: людини, природи, Всесвіту загалом. Режисер побудувала конфлікт на неспроможності людини втриматися на такій світоглядній висоті. Лукаш виявляється здатним лише на кохання нижчого рівня. Назвіть його фізіологічним, матеріалістичним, тваринним. У теології воно називається плотським. Стався воістину космічний парадокс: Лукаш, наче співтворець Божий, вдихнув у Мавку, нелюдську істоту, розумну, чутливу душу, а свою занапастив через надмірну приземленість. “Новій генерації” тут є над чим замислитись. Добряче замислитись.
“Мою дорогу Памелу” поставила теж пані Колосович. На відміну від “Лісової пісні”, вистава за п’єсою Д.Патріка не вражає оригінальністю. Проте авторська ідея в ній чітко артикульована: морально чиста, порядна людина “очищує” своє оточення і разом з ним середовище помешкання ледь не в буквальному значенні. На цю виставу інші представники молодої глядацької порослі відреагували зойком “Прикольно!”. Тобто, нинішні наповнювачі партеру сприймають комедійну, зовнішню канву, але ідейна, глибинна, моральна сутність мистецтва їм не доступна. Вони, мабуть і не здогадуються, що існують такі важливі для духовного і душевного здоров’я людини категорії.
На мій погляд, явище цілком закономірне. Ось результат театральної політики на Соборній, 60. Замість нормальних за тривалістю вистав тут з’явилися якісь відрижки по 40-50 хвилин. Звичайно, без антракту. Публіка не приходить у театр, щоб працювати мозком і серцем, як того вимагає мистецтво, а забігає. Повне безглуздя! В нахрапному режимі перегляду глядач не може отримати нічого, окрім естетичного каліцтва.
Вистави львів’ян тривали по дві години. Після першої дії опускалася завіса, оголошувався антракт. Втрачений рай! Навіщо потрібен антракт у нормальному театрі? Щоб перевести подих, підбити перші підсумки, налаштуватися на кульмінацію і головну подію спектаклю. Щоразу наголошую: сприйняття драматичного твору — це внутрішня духовна робота і, як будь-яка інша, потребує відповідного темпоритму, що забезпечує її продуктивність. Виходить, що наш генеральний директор театру Петро Данчук цієї азбучної істини, схоже, не знає.
Львівський театр ім. Лесі Українки має творче обличчя, власний сценічний почерк. У цьому театрі художнє керівництво наявне не лише номінально, за посадою, а й по суті. У Хмельницькому театрі ім. М.Старицького посада худрука то вводиться, то скасовується, художні керівники тасуються, наче дами з валетами. А театр без творчого лідера то є просто гральний автомат, від якого шкоди набагато більше, ніж користі.
“Лісова пісня” і “Моя дорога Памела” можуть слугувати гідною візитівкою наших львівських гостей. А що репрезентує генеральний директор Петро Данчук? У фойє висять під склом здоровенні афіші низькопробних вистав “Хазяйка стриптиз-бару”, “Нічні трудівниці паризьких тротуарів”, “Aza”. Натомість справжні мистецькі здобутки обласного академічного музично-драматичного театру “Для домашнього вогнища” І.Франка, “Нора” Г.Ібсена, на яких треба виховувати молодь, зняті з репертуару. Де логіка? Тому-то частина публіки уже така: або сплячка, або сверблячка. Вважаю, вона зіпсована репертуарною політикою пана Данчука.
Ще один штрих клінічної картини на Соборній, 60: над дверима партеру з’явилися телевізори. Тож глядачі йдуть на виставу “Лісова пісня”, а “ящики” дуетом поливають їх то “Майською ніччю”, то “Нічними трудівницями”, крики з цих імпрез чути вже на першому поверсі. Спочатку настрашуєшся: що то за шум учинився? Потім ніяковієш: невже в такий неадекватний спосіб налаштовують нас на сприйняття вистави, яка за кілька хвилин має розпочатися? Причому зовсім іншої вистави, ніж та, що транслюється по “ящику”. Навіть невіглас у мистецтві навряд чи дозволив би собі подібну “реформу” виховання глядача. Відсутність театральної культури вражаюча!
Ситуація критична. Я не виключаю, що за рік-два на Соборну, 60 ходитимуть не шанувальники театру, а виключно торбарі-ярмарочники, а в приміщеннях академічної театральної установи вируватиме караван-сарай абощо.
Та все ж дозволю собі не погодитися з Лесею Українкою і з надією сподіваюсь, що керівництво області не дозволить Петру Данчуку доконати колись славетний хмельницький театр. Стоїть-то він на Соборній, а не на базарній вулиці. Починається ця вулиця з Храму і закінчується Театром. Про це ще раз нагадали львів’яни, які подарували нам театральне свято. Шкода тільки, що воно було не наше…
Олександр МАТРОСОВ, ведучий рубрики