Соліст Хмельницького міського муніципального духового оркестру, лауреат співочих конкурсів, викладач обласного музичного училища ім. В.Заремби Артем РОМАСЮКОВ спершу навчався у музичному училищі, де тепер працює, по класу баяна і бачив себе виключно музикантом. Але спілкування з викладачем естрадного співу упевнило молодого студента в тому, що саме спів може бути його професією. Так і сталося. Розмірковуваннями про пісні, творчість і життя Артем Ромасюков поділився з читачами “Проскурова”.
Соліст Хмельницького міського муніципального духового оркестру, лауреат співочих конкурсів, викладач обласного музичного училища ім. В.Заремби Артем РОМАСЮКОВ спершу навчався у музичному училищі, де тепер працює, по класу баяна і бачив себе виключно музикантом. Але спілкування з викладачем естрадного співу упевнило молодого студента в тому, що саме спів може бути його професією. Так і сталося. Розмірковуваннями про пісні, творчість і життя Артем Ромасюков поділився з читачами “Проскурова”.
— Артеме, які пісні ви переважно співаєте?
— На жаль, не завжди ті, що хочу. Режисери концертів, у яких беру участь, мають власне бачення, яка тематика, який стиль їм потрібен. Мені доводиться дослухатися і погоджуватися. Звісно, до жодної пісні я не ставлюся поверхнево: працюю над нею, вивчаю і вона залишається в моєму репертуарі. А подобається джаз, рок, автентична музика з сучасним аранжуванням, котра зараз стає досить популярною в певних колах молодих людей.
— А що, крім пісні, є важливим за шкалою життєвих пріоритетів?
— Їх немало: робота в оркестрі, в училищі, самоосвіта. Не так давно я почав писати вірші, отож тепер можу назвати себе поетом-початківцем. Пишу років зо три.
— Що стало поштовхом до римування?
— Сумна історія… Було емоційно боляче і свій біль я втілив у рими. На той час вийшло досить примітивно і непрофесійно. Згодом я почав більше читати, вдосконалювати своє вміння. Нині поезія — це ніби якась хвороба, безсонні ночі і те, без чого тепер не можу і не хочу жити.
— Артеме, ви навчаєте в училищі майбутніх колег. Отож потрібно постійно вдосконалювати власний професійний рівень. Що для вас у цьому контексті важливіше: навчати чи навчатися?
— Непросте запитання… Викладацька робота для мене важча, ніж праця співака. Коли я на сцені, то відповідаю за себе, а, навчаючи, несу відповідальність за інших. І це не просто пафосні слова. Від мого вміння до певної міри залежить майбутнє учнів. Хоча й від них самих дуже багато залежить. Для себе не можу визначити що важливіше, бо майже завжди поєдную самоосвіту і викладацьку діяльність. Після училища працював у музичній школі №1 міста Хмельницького. Згодом закінчив Харківську державну академію культури. Це — щодо дипломів, а загалом можна сказати, що я навчаюся кожного дня: зустрічі, події, емоції, розспівки, нові пісні — усе наука.
— Хто ті люди, котрі допомагають вам у житті, котрі можуть покритикувати чи підказати?
— На щастя, є такі люди! Їх не багато, але вони завжди поруч і допоможуть, як би скрушно мені не було. Це мій викладач Віктор Бернадський, котрий свого часу спрямував мене на співочу стезю, батьки, сестра, котра для мене, наче друга мама.
— Чи доводиться вам у житті боротися?
— Постійно. Переважно з собою. Можна сказати, що це — одвічний бій кожної людини за свої переконання, ідеали, аби їх не порушити, не зректися у буденному світі, де все непросто і не завжди чесно.
— Вдається?
— Частіше так. Але буває по-різному…
— Людину, яка на видноті, на сцені, частіше, ніж інших, критикують. Це не завжди приємно, але в певних випадках може піти на користь. До чиєї критики ви дослухаєтеся?
— Критика — це добре. Але все залежить від того, хто критикує. Буває, що людина, яка нічого особливого не зробила, не досягнула, дозволяє собі критикувати, не зауваживши, в якому емоційному чи фізичному стані співак вийшов на сцену. Зрозуміло, що всі життєві проблеми повинні залишатися за лаштунками, проте ми всі люди і ситуації бувають різними. Я дослухаюся до професіоналів, чий рівень і практика перевершують мої знання і мій особистий досвід.
— Якби не з музикою, піснею, то з чим ви пов’язали би своє життя?
— Однозначно став би футболістом. З дитинства цей вид спорту був серед моїх захоплень. Дотепер намагаюся побігати, поганяти м’яча. Можливо, якби я жив у іншому місті, де футбол більш популярний і йому приділяють багато уваги, то обрав би собі інший шлях. А так — співаю!
Оксана РАДУШИНСЬКА