35 років вони крокують по життю разом. Підвалини їх сімейного щастя закладені на злагоді, взаєморозумінні та великій любові, яку Володимир Станіславович і Ростислава Володимирівна СТАДНІКИ (на фото) пронесли через усе спільне життя, помноживши на п’ять — три сини і дві донечки. А тепер щедрою батьківською любов’ю обдаровані також їх невістки, зяті та внуки…
Діти — це дар
Вони зустрілися в Кам’янці-Подільському на змаганнях, на які Рося (так називали пані Ростиславу) прийшла повболівати за своїх інститутських друзів, а Володя захищав честь вузу, в якому навчався. Заочно вона його знала, зокрема про те, що він сильний борець, хоч і не займається цим професійно. Йому не було рівних у його категорії, а врівноваженістю завжди наганяв страху на суперників. А сам же спокійно виходив на борцівський килим, щоб за декілька хвилин суддя переможно підняв вгору його руку. Він був аспірантом, а вона — студенткою фізкультурного факультету педагогічного інституту, легкоатлеткою, яка ще й любила грати в шахи. Три роки при зустрічах вони привітно віталися, тримаючи дистанцію. Зрештою, крок до зближення, як і належить, зробив хлопець: заговорив, провів до гуртожитку й одразу призначив побачення. А ще через дев’ять днів зізнався в коханні й запропонував стати його дружиною…
“Розписали нас напередодні Нового року — 30 грудня, — пригадує жінка, — того дня погода капризувала: то дощ, то сніг, то сонце, а вночі взагалі вдарив сильний мороз. У гуртожитку зібралися друзі, накрили столи, святкували. Плаття у мене було дуже гарне, з шифону, свекруха пошила його за одну ніч…”
…У гуртожитку сільськогосподарського інституту молодій сім’ї виділили кімнату і вони почали облаштовувати побут. Але незабаром покинули своє перше гніздечко, відмовившись від перспектив, поїхали на Віньковеччину. “Володі хотілося бути ближче до землі, працювати за спеціальністю і він, не задумуючись, знехтував можливістю працювати у вузі, що випадає не кожному. Він марив жити поблизу лісу, бути на природі. Знати б тоді, скільки ще разів нам доведеться наново облаштовуватися, змінюючи місце проживання, — зітхає Ростислава Володимирівна, давши волю своїм спогадам. — Через два роки народився син Андрійко. Наступна вагітність подарувала донечку Аллу, хоча, правду кажучи, чоловік до останнього сподівався на сина. “Хай краще буде син, бо за дівчинку треба особливо переживати: щоб ніхто не образив, не вдарив”, — казав мені чоловік. Я слухала, але відчувала, що буде все-таки дівчинка… Ще через два роки на світ з’явилася Яночка, а після неї наш найменший Ромчик. Коли ми одружувалися, то не обговорювали, скільки у нас буде дітей, — наче вгадавши моє запитання, продовжила співрозмовниця. — Багатодітність виявилася для нас швидше несподіванкою, ніж якимось заздалегідь продуманим планом. Коли народився перший малюк, через два роки — другий, а потім — третій, стало зрозуміло: немає чого будувати якісь плани — потрібно просто жити! — зізнається Ростислава Володимирівна. — Інколи запитую себе: як би склалося, коли когось із дітей не було б? І не уявляю. Це тепер, коли всі повиростали, зрозуміла, що не тільки я їм дала життя, але й вони також дають життя мені. Мої діти для мене наснага і підтримка. Це — найбільший дар у житті. І коли б я мала змогу дати настанову молоді щодо материнства, то порадила б не боятися мати багато дітей!”
Спортивна сім’я
Як відомо, майже в усіх багатодітних родинах одні й ті ж проблеми. І все ж кожна сім’я вирішує їх по-своєму. Одним батькам найголовніше, аби діти були ситі та одягнені, а про все інше нехай турбуються школа та вчителі. От і виходить, що поза школою багатьох виховує вулиця. І не завжди вчить кращому. А у Стадніків були свої порядки та життєві правила, за якими жили і дорослі, і діти. Особливого значення завжди надавали фізичному здоров’ю. До фізичних вправ діти звикали від народження. Разом з дорослими робили зарядку, бігали, підтягувалися на поперечині, грали в різні рухливі ігри. Володимир Станіславович сам ніколи не переставав тренуватися, пояснюючи просто: “Спортсмен має дбати про свою фізичну форму, інакше він — не спортсмен”. Тож дбав сам і дітей до того привчав. У непрості 1990-ті, крім основної роботи, він навчав хлопчаків із сусіднього села прийомам вільної боротьби. Щоправда, добиратися до того села треба було сім кілометрів пішки. Спочатку брав із собою старшенького Володю, а згодом і Андрійко за ними причепився, наче реп’яшок. Малий на тренування ще йшов сам, а додому повертався у батька на плечах…
Згодом, коли відкрили у Віньківцях дитячо-юнацьку спортивну школу, старший Стаднік перейшов працювати туди директором. Власне тоді й розпочалася його справжня тренерська кар’єра, а у дітей — спортивна. Успіхи його учнів, серед яких були й сини, помітили, всерйоз заговорили і про тренерські досягнення. Чи думав тоді батько, що вільна боротьба стане для його дітей дорослим життєвим вибором? Хтозна, важко було гадати наперед, як воно складеться, але однозначно хорошу спортивну перспективу він у них бачив. Через те був дуже вимогливим вчителем і до чужих, і до своїх. Володимир Станіславович розробив власну методику тренувань. Ретельно слідкував за навантаженнями, то зменшуючи їх, то збільшуючи. Його вихованці могли спокійно підтягнутися 40-45 разів та ще й з ременем, який з чохлом важив аж 10 кілограмів! Під час тренувань хлопці брали в руки молоток, який важив 22 кілограми, і били ним об стару автомобільну шину, таким чином тренуючи свої м’язи. А ще в спортзалі вони тренувалися на саморобному опудалі — мішку, набитому піском, бігали, лазили по канату, ходили на руках… Це був комплекс різноманітних вправ та завдань, які допомагали юним спортсменам розвиватися всесторонньо, а головне — підготуватися до серйозних змагань. У практиці Володимира Станіславовича навіть був випадок, коли він допоміг хлопчику з серцевими недугами стати повноцінним, відслужити в армії, куди той добровільно попросився. Через руки тренера пройшли чи не всі учні школи, яких тоді навчалося до 1,5 тисячі. Щоправда, умов для тренувань відповідних не було: зал, довжиною всього 42 метри, де тренувалися футболісти, та мінусова температура повітря, але відбою від охочих боротися не було.
Коли сім’я переїхала до Хмельницького, в спортивний зал спорт-школи разом з батьком почали ходити четверо їхніх дітей. Не відставали від хлопців і дівчата — Алла та Яна.
“Володимир завжди був там, де виступали наші діти, — розповідає Ростислава Володимирівна. — А я переживала за них удома і чекала з перемогою та нагородами”.
Найстарший з синів Володимир мав непогані результати і перспективу. Він виконав норматив майстра спорту і вступив у Львівський інститут фізичної культури та спорту. Пішов своїм шляхом: вже десять років працює в Львівській політехніці старшим викладачем, навчається в аспірантурі. Борцівська кар’єра Андрія стартувала в його десять років. У 17-річному віці він вперше поїхав на міжнародні змагання. Це був чемпіонат світу серед кадетів (1999 рік). Через три роки виграв “молодіжну Європу” й отримав звання майстра спорту міжнародного класу. Особисто виграв кубок світу 2005 року, а команда виборола друге місце. На чемпіонаті Європи став третім, разом із командою посів перше місце. На чемпіонаті світу 2006 року завоював бронзу й отримав звання заслуженого майстра спорту. На літніх Олімпійських іграх у Пекіні у 2008 році Андрій став другим. 1 квітня 2009 року виграв золото на чемпіонаті Європи з вільної боротьби. Це була перша золота медаль України на чемпіонаті Європи. Зараз Андрій продовжує тренуватися, а також навчається у Львові в Українській академії друкарства, виховує сина Ігоря.
Спортивна кар’єра Алли закінчилася після того, як вона стала майстром спорту. Нині працює тренером-викладачем Віньковецької спортивної школи, одружена, виховує двох діток.
Донька Яна тринадцятирічною виграла чемпіонат України і виконала норматив майстра спорту, в 16 років — гран-прі Київського турніру серед дорослих, стала чемпіонкою. Двічі вигравала чемпіонат Європи серед кадетів, здобувала срібло і золото на молодіжних змаганнях України, стала чемпіонкою Європи. Яна підписала контракт з Великобританією і тепер виступає за цю країну. Вийшла заміж за британського важковаговика Леона Раттигана, який входить до олімпійської збірної цієї країни. Цього року вона нарешті отримала громадянство. У них теж спортивна сім’я. У Великобританії Яну вважають однією з найперспективніших спортсменок Європи.
Титулованою спортсменкою є і дружина Андрія — Марія, яка виступає нині під прапором Азербайджану. Вона — бронзовий призер Олімпійських ігор 2008 року в Пекіні і срібний призер Олімпійських ігор 2012 року в Лондоні, де Стаднік у півфіналі боролася з Іриною Мерлені і, перемігши її, вийшла в фінал. У 2009 році — чемпіонка світу, триразова чемпіонка Європи.
Присвятив себе вільній боротьбі і наймолодший зі Стадніків Роман. Він — кандидат у майстри спорту з вільної боротьби, навчається в Кам’янець-Подільському університеті на фізкультурному факультеті, тренується. Його дружина Аліна — віце-чемпіонка Європи, дворазова чемпіонка світу серед юніорів.
Володимир Станіславович продовжує працювати в обласному центрі фізичного виховання учнівської молоді. Він — заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури. Ростислава Володимирівна, як багатодітна мама, вийшла на пенсію в п’ятдесят років. Як і раніше, займається родиною. Два роки доглядає онука Ігоря, якого їй беззастережно довіряють син та невістка. До речі, всі Стадніки — і невістки, і зяті називають її не інакше, як мамою. А британець Леон умудряється вимовляти навіть “мамочка”. Дуже ніжно у нього це виходить…
Погода в домі
Трапляється, батьки нарікають, що між дітьми складаються погані взаємини. Тож вірю, що й справді найважче навчити своїх дітей любові, терпінню, поступливості. “Дітей краще виховувати на своєму прикладі, — переконана Ростислава Володимирівна. — Ми всюди були разом: трудилися, відпочивали. Мали дачу за кілька кілометрів. Розвели там господарство. Тримали кроликів, нутрій, свиней, курей, навіть кіз. Садили всяку городину. Мали її вдосталь і на зиму. Чоловік займався пасікою. Тож замість цукру завше на столі був мед. Всі разом збирали й заготовляли різні трави на чай і лікарські на випадок хвороб. Щоправда, діти наші майже не хворіли. А якщо й хворіли, то лікували ми їх завжди народними методами: розтираннями, інгаляціями, травами. Достатки родини були малі. Був час, коли вчителям по кілька місяців не виплачували зарплату. Щоправда, нам, як багатодітній родині, щодня за талонами видавали по шість буханців хліба. Діти все це бачили і не вередували, якихось забаганок у них не було. Купували ми їм тільки те, що було потрібне для життя, навчання. І на день народження також. Але на честь іменинника обов’язково накривали стіл, адже в погребі мали різноманітну консервацію, я пекла торти. Свекруха поділилася зі мною своїм рецептом, і він став нашим сімейним. Замість крему ми брали варення. Випікала я на кожного члена нашої родини — увесь підвіконник був у тортах. Свято завжди вдавалось. І хлопці, і дівчата старанно вчилися, крім спорту, ще й відвідували гуртки. Діти знали, що це їх обов’язок. Ми щодня з батьком перевіряли їх готовність до уроків: Володимир Станіславович — математику і англійську мову, а я — гуманітарні та природничі предмети. Привчали всіх читати додаткову літературу, Інтернету тоді не було. Наші діти ніколи не билися між собою, ніколи не ворогували, не заздрили одне одному. І нині вони спілкуються, зустрічаються, коли випадає нагода, допомагають”.
“Ви ніколи не шкодували, що у вас велика родина? — запитую Ростиславу Володимирівну. — Адже все життя доводилося чимось жертвувати заради сім’ї”. Вона, не задумуючись, відповідає: “Ніколи. Я все життя кохаю одного чоловіка. Разом з ним ми виростили гарних дітей, якими пишаємося. Думаю, що велика сім’я — це, насамперед, велика любов”. І хто спробує їй заперечити?..
Вікторія СТАНДРІЙЧУК
На фото: Андрій Стаднік з дружиною Марією; Ростислава Володимирівна зі своїми п’ятьма дітьми, 1992 рік;
Володимир та Яна Стадніки