Так стверджує молодий актор, режисер аматорського театру “Дзеркало Всесвіту” Борис Ковальський. А перейняв любов до сцени від своєї бабусі, котра працювала в одеському театрі. Коли заводила Борю за куліси, малий наче у рай потрапляв. З дозволу режисера Борис спостерігав за народженням сценічної постановки від початку до фіналу. Вперше спробував себе на сцені, відвідуючи театральну студію при станції юних техніків у Хмельницькому.
Так стверджує молодий актор, режисер аматорського театру “Дзеркало Всесвіту” Борис Ковальський. А перейняв любов до сцени від своєї бабусі, котра працювала в одеському театрі. Коли заводила Борю за куліси, малий наче у рай потрапляв. З дозволу режисера Борис спостерігав за народженням сценічної постановки від початку до фіналу. Вперше спробував себе на сцені, відвідуючи театральну студію при станції юних техніків у Хмельницькому.
— Разом зі студійцями ставили “Пригоди Тома Сойєра”, “Острів скарбів”, чимало інших дитячих вистав, самотужки створювали костюми, опрацьовували ролі. Керівником студії теж була моя бабуся, вона допомагала мені в усьому, відкрила всі грані артистичного таланту.
— Борисе, як ти потрапив до “Дзеркала Всесвіту”?
— В Одесі мені вдалося познайомитися з Сергієм Юрським, котрий приїхав туди з театром московської школи сучасної п’єси. Це знайомство так вразило, що вирішив рости до більшої сцени, ніж театральна студія. У нашому місті шансом загартуватися у театральному ремеслі для молодих акторів є саме “Дзеркало Все-світу”. Сюди пішов на проби у серпні 2010 року, тоді я вже склав іспити до коледжу культури і мистецтва у Кам’янці-Подільському. На пробах співав пісню з репертуару фронтмена групи “Deep Purple” Яна Гілана, а головна частина проб — моноспектакль Євгенія Гришковця “Як я з’їв собаку”. Його охоче зіграв би ще раз. Після вдалих проб головний режисер “Дзеркала Всесвіту” Іван Кропліс запропонував зіграти одну з головних ролей у “Вестсайдській історії кохання” та епізодичну — у “Калігулі”.
— У коледжі ти обрав фах режисера, у театрі вдалося спробувати себе у цій ролі?
— Так, набуті знання я випробовував у театрі, моїм першим вчителем і критиком водночас став Іван Кропліс. Спробував себе як режисер у виставах “Вісім люблячих жінок” та у “Двічі одруженому таксисті”, був помічником режисера, підбирав музику тощо. Перша моя серйозна режисерська робота — вистава “Уб’ємо любов” за Едвардом Радзінським. За усі настанови, можливість практикувати знання дуже вдячний Івану Леонідовичу.
— Ти народився під щасливою зіркою, адже на життєвому шляху тобі постійно трапляються люди, котрі допомагають, вчать… Як доля звела тебе з відомим у місті режисером, театральним критиком Олександром Матросовим?
— Випадково. На життя і навчання я заробляю сам, веду весілля, корпоративи… На одному з таких свят я й познайомився з паном Олександром. Звели нас жарти про класиків кіно та літератури. Погодьтеся, не з кожним пожартуєш на такі теми. Ми обмінялися телефонами і вже незабаром він прийшов на прем’єру “Уб’ємо любов”. Запевнив, що у мене є режисерське, акторське майбутнє. Згодом запропонував разом створити документальний проект про театри Хмельницького. Цю роботу ми пов’язали з черговою річницею від дня народження Антона Чехова, що для мене є значною подією. Наш спільний фільм уже транслювався на ХОДТРК “Поділля-центр”. Олександр Матросов — режисер досвідчений, суворий, чітко може вказати на помилки, що полегшує, вдосконалює гру актора, режисера…
— Що буде наступною сходинкою твоєї творчої кар’єри?
— Життя творчої людини — ескалатор. Щоб не стояти на місці, потрібно рухатися вперед. Розумію, що для великого театру мені ще треба багато вчитися. Тому наступного року спробую вступити до Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Світла мрія мого дитинства — бути артистом оперети. Для цього займаюся ще й вокалом.
— Свою любов до творчості ти ділиш навпіл: театр і музика. За останні роки ти був членом кількох музичних колективів, прижився у “Синтезі ДНК”.
— Граю на ударних з 16 років, причому навчився самотужки, придбав барабанні палички і лупив по всьому, що бачив: батареях, столах, каструлях. Сусіди ненавиділи мене з моїми псевдобарабанами. Пізніше я потрапив до одеського музичного колективу, лідер якого подарував мені посібник, написаний відомим барабанщиком Джинджером Бейкером. У мене руки були схожі на бахрому після навчання.
З тих пір я граю у різних гуртах міста, набуваю досвіду, слухаю чимало відомих музикантів і переймаю їх гру. У “Синтезі ДНК” граємо авторську музику, тексти пісень пише Надія Телеховська. У нас уже були навіть перші гастролі до Старокостянтинова.
— У Кам’янці, де навчаєшся, вдалося себе проявити?
— На мою думку, там мало простору для творчої молоді, там більше потрібні учасники народних колективів. У Хмельницькому все набагато краще, є театри, клуби, куди з’їжджаються талановиті музиканти. Навіть наша обласна філармонія помолоділа, там грають і рокові композиції.
— Виходить, ти постійно в роботі. Як же відпочиваєш?
— По-справжньому відпочиваю влітку, знімаю весь свій театральний лоск і їду на море в Одесу, там відвідую галереї, кіно. Любимо відпочивати й з “Дзеркалом Всесвіту”. Наприклад, після участі у фестивалі “Від Гіпаніса до Борисфена” відпочивали у Ялті, їздили у табір відпочинку “Бакота”, що на річці Дністер.
— Над чим нині працюєш?
— Над роллю у спектаклі “Дзеркала Всесвіту” “Ці закохані метелики”, де граю молодого режисера.
— Успіхів тобі у творчості.
Ірина САЛІЙ