Як суб’єкт, що має певний стосунок до театру, я міг би замінити “цвинтар”, скажімо, на “небосхил”. Правда ж, “красівше”? Але ж… пишу всього лише звичайнісінький відгук на романтичну виставу “Безіменна зірка” (п’єса румунського драматурга Р.Себастьяна), поставлену відомим режисером Олександром Сторожуком. Хоч допис мій не так торкається рецензії на виставу, написаної хмельницьким журналістом і літератором, ведучим газетної рубрики “Проскурова” “Театральний роз’їзд” Олександром Матросовим (до його оцінки, точно розставлених акцентів мені, власне, додати нічого), як деяких зауважень автора щодо сьогоднішнього творчого життя обласного академічного музично-драматичного театру імені М.Старицького, на сцені якого й здійснено постановку “Безіменної зірки”.
Як суб’єкт, що має певний стосунок до театру, я міг би замінити “цвинтар”, скажімо, на “небосхил”. Правда ж, “красівше”? Але ж… пишу всього лише звичайнісінький відгук на романтичну виставу “Безіменна зірка” (п’єса румунського драматурга Р.Себастьяна), поставлену відомим режисером Олександром Сторожуком. Хоч допис мій не так торкається рецензії на виставу, написаної хмельницьким журналістом і літератором, ведучим газетної рубрики “Проскурова” “Театральний роз’їзд” Олександром Матросовим (до його оцінки, точно розставлених акцентів мені, власне, додати нічого), як деяких зауважень автора щодо сьогоднішнього творчого життя обласного академічного музично-драматичного театру імені М.Старицького, на сцені якого й здійснено постановку “Безіменної зірки”.
Бо струна лопнула ще перед тим, як театрові мали присвоїти звання академічного. Не тому “лопнула”, що колектив не заслуговує цього високого звання. Заслуговував. Давно. Ще тоді, як працювали в ньому артисти Фігурський, Жулкевський, Карась…, режисери Курінний, Літко, Кац, досі сповнений творчої енергії Бойцов (немає потреби перераховувати всіх)… Ви, пане Матросов, розвиваючи театральну тему, пишете, що у виставі (“Безіменна зірка”) й нині зайняті кращі актори місцевої трупи. І називаєте їхні прізвища — Курманова, Валівоць, Бортнічук, Туткевич-Самойлова, Остапенко. Решту ж акторів, зайнятих у виставі, ведучий газетної рубрики назвати не береться, оскільки не знає їхніх імен.
Тобто… як це не знає? А для чого ж тоді програмка? Виявляється, “в академічному (!) театрі не продають програмки. Театр ім. М.Старицького у буквальному сенсі став безіменною зіркою”. “Дирекція театру, — пише далі Матросов, — не зацікавлена в тому, щоб хмельничани знали своїх акторів і в такий спосіб дає глядачеві хамський меседж до господарів царства Мельпомени; та й взагалі негативні, ганебні явища, наче п’явки, обліпили Соборну, 60, і відсутність програмок — лише одна з отих п’явок, бо… що більше рептильок у ставу, то, виявляється, вища культура застійної водойми”. Іншими словами — все хорошо, прекрасна маркізо! Тож хоч би скільки хтось там говорив, що наш театр — мерзота запустіння, школа тотального несмаку, ми, адміністрація (вкупі з рецензентами), переконаємо вас, що ви не маєте рації, що агітація та пропаганда театральних досягнень перебувають у нас на найвищому рівні!!! Подивіться, мовляв, наше телебачення, послухайте обласне радіо, погортайте місцеві газети. Там таке про нас пишуть — ні в казці казати, ні пером описати.
Справді. Таке вже пишуть!.. Куди там братися до хмельницьких майстрів сцени аматорам театру Леся Курбаса чи Мейєрхольда, чи нашого (московського) уславленого львів’янина Віктюка. Одного разу я навіть уявив собі таку картину: якийсь там столичний театральний аспірант — у майбутньому, років через тридцять чи сорок — надумає собі захищати дисертацію на тему: “Хмельницький — місто театральне. Герої сцени 2010-2020-х рр.” Назва, звісно, умовна. То куди ж у цьому випадку спрямує дисертантські стопи наш умовний аспірант? Звісно ж, у театр імені Старицького (ще вчора — Петровського). Якщо він ще існуватиме тоді. Якщо його до того часу не оптимізує невтомний реформатор Петро Данчук. Припустімо — “оптимізував”, услід за Нелюбою (заслуженим артистом), услід за Наталею Небелюк (завідувачкою літчастиною) та її сином актором Ярославом, услід за заслуженою артисткою Оленою Демчук, услід за двома діячами мистецтв, режисерами Мельником та Бойцовим, наш непогамовний Петро Данчук під різними приводами звільнив з роботи ще півсотні технічних працівників… Отож театр ім. Старицького, як ми небезпідставно припускаємо, відпадає для ди-сертанта-аспіранта. Ага, є ще газетні підшивки тих гіпотетичних славних років. Підшивки, у театральних рецензіях яких, знову ж таки, суцільні панегірики, оди театрові. То невже гаданий нами аспірант купиться на отой дешевий пафос, на оту тріскучу патетику, присутню у так званих театральних рецензіях, дилетантських оглядах? Невже повірить у все це? Невже введе в оману сотні, а може, й тисячі театралів? Ох, сумніваюся… Бо всюди, куди не поткнешся, самі лише гімни, славослов’я, а зрештою — словоблуддя. Просто-таки горе для нашого бідного єврея-аспіранта (припустимо, що він справді єврей, а вони, як відомо, майже завжди рятували театри од фінансової скрути. Згадайте, от хоч би в нашому випадку, діяльність незабутнього заступника директора театру, фінансового генія Йосифа Ілліча Фінкеля!).
Залишається, отже, для аспіранта центральна обласна бібліотека: наукові працівники цієї установи, напевне ж, бережуть кожну заміточку про театр учорашній, кожне полотно про театр сьогоднішній. І справді. Бережуть. Як зіницю ока. Бо як же інакше? То ж наша історія. Особливо літопис останніх кількох років. Ізвідтоді, як театром керує Петро Данчук. Той самий, що з різних причин позвільняв із роботи талановитих акторів, режисерів, технарів. Той самий, що примірюється до решти кадрів, аби влаштувати їм своєрідне Ватерлоо (як для армії Наполеона свого часу влаштували його об’єднані європейські війська). Той самий Данчук, що перетворив чудове приміщення театру на льодовню, на барахолку (“напевно, там крутяться чималі гроші”, — обережно зауважує Олександр Матросов). Той самий Данчук, що не вважає за потрібне турбуватися про більш-менш пристойну сценографію спектаклів: два щити — ось вам і вся декорація.Той самий Данчук, який, очевидно, має на меті обернути театр на безліч офісів, магазинів та крамничок. І знавець театру (зокрема, і нашого музично-драматичного) О.Матросов, попри бравурну музику на цвинтарі Мельпомени, розпачливо волає в німій хмельницькій пустелі про порятунок театру: доки, мовляв, триватиме знущання над нашим містом, культурними традиціями краю?! Адже колись наш колектив був одним із провідних театрів України, де ставили Шекспіра, Брехта (зізнаюся нескромно, що і я свого часу не раз рецензував і шекспірівського “Макбета”, і брехтівську “Кар’єру Артуро Уї” в газеті “Культура і життя”, в журналах “Україна”, “Ранок” та інших періодичних виданнях; але ж мова не про Грищука, а про Данчука!). І, наслухавшись театральних новин про звільнення з роботи достойних людей, яких ти знаєш особисто, нарешті здивовано-збентежено-спантеличено питаєш себе словами поета: “И что за диво?.. издалека, подобно сотням беглецов, на ловлю счастья и чинов заброшен к нам по воле рока…”
Який же фатум привів вас, пане Петре, на малу батьківщину із самої столиці? Втім, прибережемо цю (і не лише цю) інформацію для чергової публікації в місцевій та центральній пресі. Отож розпрощаємося з аспірантом і… перейдемо на особистісне.
Як відомо глядачам і читачам Хмельниччини (і не тільки, звісно, Хмельниччини), я свого часу написав про так звану Миньковецьку державу та її володаря графа Мархоцького (ХVIII-ХІХ ст.) немало матеріалів: повість, документальне дослідження (есе), серію нарисів. Створив навіть сценарій двосерійного художнього фільму про графа Мархоцького та його державу (хоч худ. фільм у наших умовах — марна справа). І тоді за порадою заслуженого діяча мистецтв, тодішнього головного режисера театру Олександра Бойцова я засів за сценарій п’єси про життя нашого славетного земляка Ігнація Сцібора-Мархоцького. Нарешті написав п’єсу і запропонував назвати її “Трон і корона (Миньковецька держава)” (на фото — сцена з вистави). Головреж уважно її прочитав і… також засів за роботу, дописав цілі шматки, поперекидав кладки, місточки й цілі понтонні мости між актами й діями, зв’язавши мій доволі крихкий сюжет композиційно, психологічно і т.д. і т.п. І п’єса ніби ожила, заграла режисерськими м’язами. Отак за моїм наполегливим проханням з’явилося прізвище Бойцова як співавтора п’єси. Про це я не раз повторював у газетних інтерв’ю: якби не Олександр Федорович, твір про Мархоцького і його державу не отримав би сценічного життя. Отож і художня рада театру благословила інсценізацію кіносценарію (який так і не відбувся) на головну сцену нашої області з побажанням виставі успіху та довгого творчого життя. Та, видно, не в добрий час те благословення прозвучало. Бо “Трон і корона”, ледве народившись на світ, змушена була ще в пелюшках, ще в колисці попрощатися з цим світом. Чому ж так сталося?
А тому, що саме в цей час “на ловлю счастья и чинов” прибув у наш край невтомний реформатор Петро Данчук. А що для нього якась там Миньковецька держава, що для нього (до речі, подолянина з народження?) історія нашої малої батьківщини! Йому, видно з усього, ближчі до серця “Нічні трудівниці паризьких тротуарів”, “козирна, мабуть, для пана Данчука імпреза”, як цілком слушно пише Олександр Матросов, справедливо називаючи цю п’єсу кітчем. Либонь, перше, що сподіяв пан Данчук, обійнявши керівну посаду в театрі імені М.Старицького, то це миттєво зняв з репертуару “Миньковецьку державу”. Ну, не було такої вистави в історії театру! Бо історія театру як така, бачте, бере свій початок лише від нього, Данчука. Що я нітрохи не перебільшую, свідчить той факт, що Данчук заборонив навіть згадувати імена авторів тексту і відповідно спектаклю за цим текстом. Ну, не злюбив пан Петро пана Олександра, колишнього головрежа. Навіть не попередив, що має намір зняти з репертуару виставу про знаменитого графа Мархоцького. І Грищука не попередив. Брутально “позривавши” афіші про Миньковецьку державу. Варварство, інакше не назвеш. Про одне я тільки нині жалкую, що не маю колишнього здоров’я, щоби кинути Данчукові рукавичку…
Де я тільки свого часу не працював! У цивільних і мілітаристських газетах, журналах, був редактором видавництва “Каменяр”, шефом “Подільських вістей”. Та хоч би де працював, однаково ж завжди вів з позаштатною автурою делікатну розмову, постійно роз’яснював, чому не підійшов редакції той чи інший авторський матеріал, вказував на його недоліки.
Інша справа — Данчук. Здавалося б, підійди до того ж Грищука чи Бойцова чи запроси їх у театр, поясни їм, чого саме знищена багаторічна робота авторів, великого театрального колективу. Нащо ж отак, по-комсомольському, рубати з плеча?
Ні. Не підійшов. Не запросив. Бо ті автори, бачте, — п’янички, про що, мовляв, маю з ними говорити (цікаво, чи траплялися Данчуку непитущі режисери чи письменники, чи журналісти?).
Мені можуть закинути: особиста образа керує автором. І він ніби не помічає успіхів театрального колективу. Чого ж не помічаю? Не можна не зауважити тих вистав, у яких діють нібито Богдан Хмельницький та інші українські герої. Спектаклі достоту радянські і за формою, і за змістом. Помпезні, пафосні, позбавлені звичайних людських почуттів. Дивишся і бачиш: незважаючи на залучення до спектаклів ще й уславленого хору “Козаки Поділля”, незважаючи на героїчні зусилля акторського колективу, спектаклі НЕ ВІДБУЛИСЯ! Бо відсутній у них звичайний людський текст. Хоч би як силкувалися актори донести до глядача оцю патріотичну патетику, в їхніх порожніх очах (надто ж це видно в телеверсіях вистав, на екранах) читаєш одне: скоріше б уся ця радянщина, у якій вчорашні негативні персонажі раптом стали позитивними, Ленін, фігурально кажучи, обернувся на Хмельницького, Троцький — на Мазепу, ще хтось — ще на когось, скоріше б увесь цей маскарад закінчувався і ми нарешті отримали можливість іще встигнути заскочити в якесь “П’яте колесо” та перехилити чарчину-другу, щоб забути всі оті фанфари, литаври, піонерські сурми з кутасами та китицями…
Відверто кажучи, ота особиста образа на брутальність пана Петра вже уляглась, і якби знову довелося нам із Бойцовим повертатися до теми Мархоцького, ми б уже писали його портрет трохи по-іншому. Але так само, як і перше, не спотворюючи тодішньої дійсності.
Відверто кажучи, автор тексту чи про Хмельницького, чи про Мазепу (уже не пригадати) хотів і мене залучити до участі в згадуваній тут роботі над виставами, але я відмовився, цілком, на жаль, природно зіславшись на кепське здоров’я. Та хоч би я був тоді здоровий, як у юності, однаково б не погодився. Бо ця тема потребує не лише здоров’я. Її треба усвідомити, вистраждати, виносити в серці, а не отак, як-ото мовиться, діяти з кондачка. Аби міняти, власне кажучи, шило на мило, потрібні якісь своєрідні тектонічні зсуви, якісь струси в свідомості, інтелекті, а головне — в менталітеті. А особисто я як журналіст, літератор майже увесь — радянський, і хоч свого часу не написав жодного вірша про компартію, все-таки “радянськості” своєї до кінця не позбувся, не годен, як отой солдат із фільму “Панцерник “Потьомкін” міняти погони залежно від ситуації на полі бою. Одне слово, не вийшов із мене Вергілій, той самий, що, з волі Данте, супроводжував поета в “прогулянці” пеклом. Отож, вельмишановний авторе публіцистичного тексту для драми (чи ораторії, чи оптимістичної трагедії, чи ще якогось сценічно-жанрового визначення поставленої на сцені театру драматургічної піротехніки), не подумайте, що Грищук викаблучується, випендрюється, вимуровує стіну між собою та авторами драми… Ні, ми з тобою однієї крові, ти і я пишемо майже на одному художньому рівні. Просто я дещо старший, трохи більше топтаний і битий у тім’ячко, товчений пикою об стіл. Зате не сумніваюся нітрохи, що обидва ми поділяємо думку, висловлену в одному старовинному східному сувої. Дослівно не пам’ятаю, але думка там така: Всевишній створює все в утробах матерів ваших і змінює ваш образ у темряві суцільній.
Нам, смертним, не дано можливості вертатися назад у материнську утробу. Бо якби така можливість раптом з’явилася, то, мабуть, не один нині діючий (чи то пак оптимізований) театрал… наважився почати все спочатку. Від яйця, як мовили древні.
І ще раз про “образу”. Не хочу я мати ніякої справи з нашим обласним театром. Нехай він собі, як мовиться, живе і пасеться. Як москаль (поляк, молдаванин чи єврей) в Україні. Нехай збуваються меркантильно-романтичні мрії театрального директора. Нехай і далі хтось у театрі й поза театром розпускає чутки, що Данчук, мовляв, “непотопляємий”, що його “лєпший” друг — губернатор Хмельниччини. Так воно чи не так — не відаю. Хоч важко повірити, що такий мудрий господар, як Василь Степанович, справді потребує дружби неповторного театрального реформатора.
Мені скажуть: негоже повторювати чутки. А я їх і повторюю лише для того, аби вони нарешті припинилися. Раз і назавжди.
Сповідую давнє, зате завжди злободенне:
Дай, Боже, мені мудрості сприйняти те, чого змінити не можна.
Дай, Боже, мені сили змінити те, що можна змінити.
Дай, Боже, мені розуміння відрізнити перше від другого.
Уже восьмий десяток літ прагну навчитися відрізняти. Проте не виходить. Щось заважає. Хтось заважає…
Броніслав ГРИЩУК, письменник, заслужений журналіст України, лауреат премії “Золоте перо”