Сподіваюсь, не лише в мене після подій 22 січня з’явилися ці двоякі відчуття: з одного боку, задоволення від того, що в Україні таки пам’ятають про День Соборності і до його неформального відзначення долучається все більше “позапартійних” активістів, особливо з числа молоді, а, з іншого боку, не покидає почуття розчарування від того, що ця доленосна в історії нашого народу подія відзначається останні два роки, так би мовити, на двох рівнях — владному і, власне, отому неформальному, який організовують опозиція та інші по-державницьки налаштовані об’єднання чи окремі співвітчизники. Як відомо, не обминув цей сценарій і наш край…
Сподіваюсь, не лише в мене після подій 22 січня з’явилися ці двоякі відчуття: з одного боку, задоволення від того, що в Україні таки пам’ятають про День Соборності і до його неформального відзначення долучається все більше “позапартійних” активістів, особливо з числа молоді, а, з іншого боку, не покидає почуття розчарування від того, що ця доленосна в історії нашого народу подія відзначається останні два роки, так би мовити, на двох рівнях — владному і, власне, отому неформальному, який організовують опозиція та інші по-державницьки налаштовані об’єднання чи окремі співвітчизники. Як відомо, не обминув цей сценарій і наш край…
Звичайно ж, з цього приводу можна наводити безліч мотивів та причин, які нібито повинні пояснити нам самим цю двозначність у відзначенні Дня Соборності, але, погодьтеся, від цього не легше нікому. Зізнаюся, якби тоді, 22 січня 1990 року, нам, хмельницьким рухівцям, які стояли під Житомиром у першому Ланцюгу Злуки на автотрасі між Львовом і Києвом, хтось напророкував, що на двадцять другому році існування незалежної України ми будемо свідками такої дезінтеграції та роз’єднаності між українською владою та її народом, то навіть важко уявити нашу реакцію на подібні ретроперспективи нашого майбутнього. Але тим не менше, те, що з нами нині відбувається, є беззапереч-ним фактом, як, зрештою, і те, що в ті часи ми навіть не уявляли собі, якими шляхами розвиватимуться державо- творчі процеси в нашій країні, бо у січні 1990-го ми ще жили, як здавалось усім, у непорушному “есесері”.
Так, історія насправді не має умовних відмінків, з чим слід рахуватися й сьогодні. Адже, даруйте, оті багатотисячні мітинги, які збиралися навіть у нашому Хмельницькому з ініціативи того ж РУХу у ті часи, які ми ще побачили хіба що під час помаранчевих подій у 2004 році, поки що не здатна зібрати жодна з опозиційних партій, які попри певне пробудження громадянської активності під час недавніх парламентських виборів досі не спроможні на публічну мобілізацію своїх чисельних прихильників, які хоч за них і голосували, але не квапляться на вияв своєї позиції у більш активний спосіб. Чому, запитаймо себе, люди, які не вірять у звинувачення у важкому злочині батька і сина Павліченків, здатні до організації багатотисячних акцій протесту не лише в Києві, а наша об’єднана опозиція не спроможна поки що провести подібні акції на підтримку свого незаконно ув’язненого лідера Юлії Тимошенко, якій нині чинна влада висуває нові абсурдні звинувачення?
Особисто я далекий від того, щоб стверджувати, що лише масовими акціями протесту можна чогось добиватися в нашій країні, але, даруйте, я вже не хочу розуміти цієї політичної “візантійщини” лідерів об’єднаної опозиції, на всіх рівнях і, зокрема, на нашому місцевому. І взагалі, панове опозиціонери, чи ви існуєте нині реально у суспільно-політичному житті країни тут на місцях, хіба що за винятком “Свободи”, яка йде своїм шляхом?
Адже нині увесь цивілізований світ добре усвідомлює, зокрема, абсурдність звинувачень на адресу тієї ж Тимошенко, але її “апологети” на місцях чомусь мовчать. Шановні, нині ж ідеться не лише про долю цієї жінки-політика, а про те, що з вашої і нашої мовчазної згоди на невизначений термін відсувається перспектива євроінтеграції нашого народу та держави, бо з вини нинішньої влади ми можемо знову зайти в історичний глухий кут, як це вже не раз з нами траплялося.
От і виходить, що День Соборності нас не об’єднує, бо за ритуальними пафосними гаслами про єдність народу, які звучали того дня, найперше, з владних трибун, принаймні я не побачив щирого бажання наших владців реально зміцнювати соборність нашої держави. Щоправда, акції об’єднаної опозиції, знову ж за винятком “Свободи”, також були малопереконливими, але я щиро повірив тій молоді, тим нашим співвітчизникам, які з власної ініціативи самоорганізувалися в той день, аби пошанувати цю історичну подію…