Навіть попри те, що посмертно йому було присвоєно звання Героя України у часи помаранчевої влади й те, що нині, якраз у січні 2013 року, Україна відзначає на державному рівні 75-річчя видатного поета-політв’язня. І хоча з цього приводу є відома постанова Верховної Ради, проте ці ювілейні торжества аж ніяк не назвеш загальнодержавними.
“І я гукну. І край мене почує…”, — ці слова видатного українського поета і правозахисника Василя Стуса, який загинув у комуністичному таборі у вересні 1985 року, і досі змушують нас замислитися над тим: а чи справді край почув його.
Навіть попри те, що посмертно йому було присвоєно звання Героя України у часи помаранчевої влади й те, що нині, якраз у січні 2013 року, Україна відзначає на державному рівні 75-річчя видатного поета-політв’язня. І хоча з цього приводу є відома постанова Верховної Ради, проте ці ювілейні торжества аж ніяк не назвеш загальнодержавними. Тішить, що днями на приміщенні філологічного факультету Донецького національного університету було відкрито на його честь меморіальну дошку, хоча останні роки громадськість прагне присвоїти ім’я Василя Стуса цьому вузу, який він свого часу закінчив. Пробує, та наражається на постійний опір українофобів різних мастей у Донецьку та Києві. Тішить, що у “столиці” Донбасу в центральній бібліотеці відкрито його музей, що влада збирається створити музей Стуса у селі Рахнівці на Вінниччині, де народився поет, що заплановане урядовими заходами відкриття пам’ятника поетові у Києві. Проте справа увічнення пам’яті Василя Стуса у роки незалежності була загалом справою честі шанувальників його творчості та патріотичних організацій, зокрема на Донбасі, де його ім’я є подразником для агресивних виступів україноненависників.
На жаль, не надто квапиться виконувати в усій повноті постанову парламенту про 75-річчя Василя Стуса і влада нашої області. Тож ми вирішили надати слово колишньому в’язню сумління, відомому громадському діячеві Кузьмі Матвіюку, який особисто знав поета, з яким сидів у комуністичних таборах. Думаємо, що спогади Кузьми Матвіюка про Василя Стуса, які вміщені у його книжці “І ми цей шлях пройшли”, та один з листів поета до нього зацікавлять наших читачів, спонукатимуть їх до осмислення, а, можливо, й переосмислення цього уроку історії нашої Вітчизни, який дав нам Василь Стус…
Василь Стус
1973. В зоні ЖХ/19 довелося (судилося) зустрітися з В.Стусом, який відбував свій перший термін ув’язнення. Вже короткі перемовини, які вдавалися із В.Стусом і В.Чорноволом, переконували нас, що вони глибше нас розуміли українські національні проблеми, і ми визнавали за ними лідерство у нашому національно-визвольному русі.
Лідерами їх вважали і органи КДБ, які утримували їх в окремому таборі ЖХ-385-17 (17-та зона). Там же утримувалися Василь Лісовий (філософ з інституту філософії АН УРСР) і лідер ОУН-УПА Михайло Сорока.
17-та зона була невелика за розмірами і чисельністю в’язнів. Вона нараховувала всього лише 70-30 осіб, там був лише один виробничий цех, у якому шили рукавиці. А приміщень для додаткового покарання ця зона не мала. Вже “наша” зона (ЖХ-385-19) нараховувала до чотирьох сотень в’язнів і мала всю інфраструктуру каральної установи, зокрема карцер і ПКТ (помещение камерного типа). Оскільки В.Стус і В.Чорновіл займали непримиренну позицію до режиму, то у “свою” зону вони навідувались рідко, а більшість часу перебували на 19-й зоні в карцері чи ПКТ. В’язнів 17-ої зони я умовно зараховував до класу “А”, а 19-ої зони (вчителів, інженерів, лікарів, студентів) — до нижчого класу “Б”.
Добре відлагоджена і така, що працювала без простоїв, російська репресивна машина прийняла у 1972 році новий матеріал, “новий укіс” і почала його трясти й перемелювати.
Різні люди за силою духу і станом здоров’я були вкинуті у дротяний колючий чотирикутник, де потрібно мобілізувати всі зусилля, щоб вижити. І поводились ці люди по-різному. Я розрізняв щонайменше три форми поведінки: найслабші і зломлені виявляли повну покору і робили все, що від них вимагали. А вимагали немало — таємно доносити на інших.
Інші (найчисленніша група) не втрачали людської гідності, але змушені бути виконувати так званий “режим”: ходити на роботу, носити на грудях бірки, дотримуватися встановленого розпорядку дня. І були нескорені, вони зривали бірки зі свого одягу і ліжок, постійно домагалися таких умов, які б не принижували в’язнів, мерзотнику говорили — мерзотник. Василь Стус з першого й до останнього дня залишався серед цих небагатьох — нескорених.
Я особисто в тих умовах теж хотів зберегти людську гідність, і коли повз мене проходив начальник режиму табору, то не схоплювався і не вітався з ним, як того вимагав їхній “режим”. Тоді він вертався, підходив до мене впритул і суворо запитував: “Вы почему не встаете?”. Після цих слів я вставав і цим свідкував, що виконую вимоги. “В следующий раз будете наказаны”, — кидав тюремник і йшов. В аналогічній ситуації Василь не вставав ні тоді, коли начальник режиму проходив повз нього, ні тоді, коли той підходив до нього впритул. На запитання: “Почему не встаете?” він відповідав: “Ви — бандит. Вас слід судити міжнародним трибуналом, а не вставати перед вами”. Про це вже знали всі, і коли із Саранська приїздив високопоставлений працівник КДБ полковник Дротенко, між ними була така розмова:
— Ну вот вы с нами не хотите разговаривать.
— Так ви ж… — починав Стус. Дротенко його перебивав:
— Знаем, знаем, мы — банда.
Усе це жодного разу не проходило безкарно, а ще були голодування, протести, і в результаті він майже не виходить із карцеру і ПКТ — місця додаткового покарання в середині зони.
Одного разу я навіть позаздрив йому. Це було взимку 1974 року. Василя в черговий раз два наглядачі провадили до карцеру.
Він ішов спокійно, з підкресленим почуттям власної гідності й правоти. Йшов високий, худорлявий, з козацькими вусами степовик. І я тоді подумав: як легко цей молодий козарлюга зносить неволю та ще й постійні додаткові кари! Тут, бува, один раз “залетиш” у карцер — і потім не можеш за місяць відкашлятися…
А в цей час йому, мабуть, було дуже важко і, можливо, саме тоді зародилися ці його рядки:
Скучив за степом,
Скучив за лугом,
Скучив за ставом,
Скучив за гаєм,
Скучив за сином,
Скучив за другом,
Скучив за матір’ю,
За рідним краєм.
Часом присниться
Синій барвінок,
Сивий полин
І сум чебрецевий,
Київські сосни,
Тихий зарінок.
Я — не крицевий!
Єврейський письменник М.Хей-фец у ті роки теж відбував покарання у таборах Мордовії, тривалий час був разом із В.Стусом. По закінченню терміну виїхав в Ізраїль і там написав книгу спогадів. У ній він з-поміж іншого писав, що українці (як йому здалося), які перебували в зоні разом з В.Стусом, не завжди усвідомлювали, що поруч з ними поет світової величини. Що я можу сказати на цей докір? І так, і ні. Коли довгі роки доводиться існувати при білковому голодуванні і повному авітамінозі, то навколишній світ і оточення сприймаються дещо по-іншому, і я особисто не зауважую в’язневі, який старався фізично вижити, на те, що він не належно в тих умовах сприймав поета. Але при цьому мені все ж спокійніше на душі, бо ми (українська громада табору) вели тоді дискусії про позицію поета, про його місце в суспільстві. Ми сходились на думці, що поета потрібно оберігати. Й одного разу Ігор Кравців, інженер-будівельник із Харкова, підійшов до В.Стуса з такою пропозицією: “Знаєш, Василю, можливо, ти б перестав “валятися” по цих карцерах і ПКТ. Ти ж український поет, не так вже й багато у нас їх є”. І.Кравців радив йому брати участь не в усіх протестах і голодуваннях і в такий спосіб уникнути хоча б частини додаткових покарань. Стус на таке не погоджувався, пославшись на те, що він не може пропустити якоїсь акції, коли інші в ній беруть участь.
У цих спогадах я поміщаю один із листів В.Стуса до мене, з якого видно, що ми і усвідомлювали, хто поруч з нами, і пробували чимось допомогти.
Лист Василя Стуса до Кузьми Матвіюка (24.04.1977 р.) з Магаданської області, де поет відбував заслання після першого терміну ув’язнення
Дорогий Кузьмо!
Дякую за Великодні вітання. Слава Богу, що у вас якось влаштувався побут — тобто робота і мешкання. Ніяких перепрошень не потрібно: я поцінував вашу тодішню ситуацію в ідеальних вимірах: тобто, що вам допоможуть добрі люди чи й виконають мої прохання. Але ідеальні виміри для України не бачуться. Чуюся в нормі — в межах цілком можливих. А працюю прохідником на золотодобувній шахті. Поки учень, але за місяць якийсь стану фахівцем золотодобувної справи. Побут обтяжує (і все через ідеальні виміри). Шукаю яку собачу будку — про свої вірші й роботу (тиші хочу, як на ПКТ!).
За пропозиції допомогти дуже дякую. Це є ваша найкраща допомога: бажання простягнути руку. Нівроку цілком стою на своїх ногах. У нас тут сніг і холод — зимно в руки, білі сопки, селище нудне, сонне і глухе. Чудная планета!
Чомусь мовчать львів’яни — хоч писав і до Атени П. (Атена Пашко — дружина В’ячеслава Чорновола. — Ред.) і до Гориня М.
Густо пишуть кияни, чимало інших людей, досить вістей і з Заходу (зичення, зичення, зичення!).
Кланяюсь вашій дружині. Найкращі зичення для вас Василь С.
Коли буде час, напишіть листа докладнішого — як ся маєте, як чується в Олександрії, чи листуєтеся зі старими знайомими, чи маєте що від Сашка Б. (Олександр Болонкін — російський науковець, політв’язень. — Ред.), Василя О. (Василь Овсієнко. — Ред.). Я маю від них листи — дуже славні, дуже людяні.
Про Україну дещо знаю. Але дещо. Більше думаю про неї — і невесело думаю. На все добре!