Ось уже 26 років на 47-метровій глибині морського дна він є братською могилою для 65 матросів та пасажирів. Ще 360 могил тих, чиї тіла вдалося дістати з морських глибин, покояться на цвинтарях України, Росії, Білорусії, Грузії та інших країн — колишніх республік СРСР. Нагадаємо, що цей корабель Радянський Союз отримав від Німеччини як трофей після Великої Вітчизняної війни. Ця трагедія для нашого земляка, тоді ще курсанта, Петра Лисняка, назавжди увійшла в життя, адже тоді це був його перший рейс у море. Власне, з ним ми говорили нещодавно про ці трагічні події.
Ось уже 26 років на 47-метровій глибині морського дна він є братською могилою для 65 матросів та пасажирів. Ще 360 могил тих, чиї тіла вдалося дістати з морських глибин, покояться на цвинтарях України, Росії, Білорусії, Грузії та інших країн — колишніх республік СРСР. Нагадаємо, що цей корабель Радянський Союз отримав від Німеччини як трофей після Великої Вітчизняної війни. Ця трагедія для нашого земляка, тоді ще курсанта, Петра Лисняка, назавжди увійшла в життя, адже тоді це був його перший рейс у море. Власне, з ним ми говорили нещодавно про ці трагічні події.
— Зазвичай усіх моряків переповнює як радість, так і страх, коли вирушають у море вперше. Мій перший раз винятком не був.
— Чому саме радість і страх?
— Радісні емоції від того, що розумієш: перед тобою відчиняються “ворота світу”, здійснюється найзаповітніша мрія дитинства, що стала реальністю. Як тут не радіти?! А ось стосовно страху, це вже інше. Навіть ми, курсанти, знали, що корабель старий та й весь екіпаж чітко був проінформований, що це останній круїз для лайнера.
— Розкажіть, будь ласка, як розвивалися події в ту фатальну ніч 31 серпня 1986 року.
— Лайнер здійснював круїз з Одеси в Батумі, біля виходу з порту Новоросійська зіткнувся з теплоходом “Петро Васьєв”. Наше пасажирське судно, отримавши пробоїну в правому борту, затонуло за 7 хвилин на відстані двох миль від берега.
— Як ви діяли в тій критичній ситуації?
— Вже й не пам’ятаю усіх нюансів, знаю одне: не хотілося вмирати. Пасажирів лайнера переповнювали страх, паніка, а перед нами, екіпажем, стояло завдання їх врятувати і самим залишитись живими. Надзвичайно швидко закінчувалися рятівні жилети, багато хто під дією паніки виривав собі по два, абсолютно забуваючи про інших…
— Як відреагували ваші рідні на трагедію, адже знали, що ви там?
— Того дня їм залишалось тільки молитись і покладати надію на Господа. Три дні переживань, тривоги, сліз, і ось ця довгоочікувана телеграма від мене з трьома на той момент для рідних найдорожчими словами: “Мамо, я живий”…
— Так, для матері це найсолодші слова. Скажіть, чи діє нині організація, яка б допомагала “нахімовцям” — учасникам і родичам жертв цієї трагедії?
— Так, якщо не помиляюся, з 1987 року діє фонд “Нахімовець”, який пам’ятає про жертв і допомагає живим. Щороку фонд проводить пам’ятні заходи, зокрема організовується поїздка з Одеси в Новоросійськ до місця гибелі “Адмірала Нахімова”.
— Але ж ви, попри участь у цій трагедії, не відмовилися від морської кар’єри і на все життя пов’язали себе з професією моряка.
— Це так, бо інакше і не могло бути. Море прийшло у моє життя назавжди, як, зрештою, ніколи не забуду трагічні події на “Адміралі Нахімові”. Можливо, з роками більше думаю про те, що цієї трагедії можна було, вочевидь, уникнути.
Розмовляла Ірина ЛІСОВА