Мій співрозмовник нині вже не є публічною людиною, адже в силу багатьох обставин ще на початку 1990-х відійшов від активної політичної діяльності. Проте цей факт аж ніяк не применшує його статусу українського патріота, який одним з перших кинув виклик комуністичній системі саме у нас, на Поділлі. Кажемо про Василя Володимировича Рибака, якого сьогодні погано знають навіть у державницькому середовищі краю, проте добре пам’ятають ті, хто крізь свою душу перепустив події перших років національного пробудження кінця 1980-х років у нашім місті та краї. Власне, з ним ми зустрілися у День державного прапора України, аби нагадати і про факт першого підняття українського національного стяга в нашім місті, що здійснив Василь Рибак разом зі своїм батьком Володимиром Федоровичем ще у квітні 1989 року…
Мій співрозмовник нині вже не є публічною людиною, адже в силу багатьох обставин ще на початку 1990-х відійшов від активної політичної діяльності. Проте цей факт аж ніяк не применшує його статусу українського патріота, який одним з перших кинув виклик комуністичній системі саме у нас, на Поділлі. Кажемо про Василя Володимировича Рибака, якого сьогодні погано знають навіть у державницькому середовищі краю, проте добре пам’ятають ті, хто крізь свою душу перепустив події перших років національного пробудження кінця 1980-х років у нашім місті та краї. Власне, з ним ми зустрілися у День державного прапора України, аби нагадати і про факт першого підняття українського національного стяга в нашім місті, що здійснив Василь Рибак разом зі своїм батьком Володимиром Федоровичем ще у квітні 1989 року…
— Пане Василю, спершу про цю історичну подію у нашому місті, до якої ти особисто причетний. Ти тоді був уже лідером Української Гельсинської спілки в нашій області, що, на жаль, мало хто нині пам’ятає. Якими були обставини, власне, підняття тоді синьо-жовтого прапора?
— Мабуть, не варто надто уточнювати, що прапор було пошито в нас удома. Пригадаймо, що то був за час в Україні та нашій області. Тоді вже діяла на Хмельниччині хоч і не чисельна, але дуже активна організація УГС, що знаходилася під недремним оком КДБ. На той час уже було задекларовано і створення Народного руху України за перебудову, діяло під керівництвом компартійців Товариство української мови, у нашім ХТІПО (нині ХНУ) вже згуртувалися “Спадщинці”, наскільки знаю, там уже об’єдналась ініціативна група, яка бралася за створення РУХу. УГС усі ці процеси відслідковувала, проте ми у політичній роботі йшли своїм шляхом, більш радикальним і рішучим на той час. Тож ідея підняття національного прапора на шістнадцятиповерхівці біля “Дитячого світу” була однією з багатьох наших політичних акцій, які випереджали час, адже, наскільки пам’ятаю, РУХ уперше масово підняв національні прапори в нашій області у Нетішині на акції проти будівництва другого енергоблоку на ХАЕС наприкінці серпня. Тоді, до речі, ми підняли вже вдруге національного стяга на іншій “шістнадцятці” в центрі міста. А от у Хмельницькому публічно український прапор, пригадую, було піднято на першому мітингу РУХу лише в грудні цього року.
— Пригадай, як усе відбувалося з вашим прапором у квітні.
— Ми з батьком здійснили цю акцію серед білого дня. Добре розуміли, що кегебешники і партактивісти моментально змобілізуються, тож завдання для нас стояло просто піднятися якомога спритніше на дах будинку, забарикадувати вихід на нього, аби український стяг якнайдовше там майорів. Тож, крім прапора, з батьком припасли дві колодки, якими закрили зовні виходи на дах, і підняли прапор над нашим містом. Надалі все було, як ми і передбачили: заметушилися спецура, партактивісти, міліція, які невдовзі почали штурмувати дах будинку і, зірвавши наші колодки, таки домоглися свого. Наш опір, зрозуміло, було придушено, адже фізична сила була на їх боці, проте хмельничани вперше побачили український стяг над містом.
— А як було з підняттям стяга наприкінці серпня?
— То була подібна історія. Та я уже був сам, але, добре розуміючи, що мене може чекати, взяв свідка. Історія повторилася: коли стяг замайорів, знову почався штурм даху, що могло тоді закінчитися для мене фатально…
— Наскільки знаю, там була спроба здійснення групою “захвата” інсценізації твого самогубства?
— Не я перший тоді потрапляв у такі “перепльоти”. А ті хлопці, серед яких був навіть особіст одного з великих підприємств, справді пробували викинути мене з даху, та, побачивши, що я не сам, оговталися. Розумію, що вони добре знали, з ким мають справу, і я чудово знав, що за мною постійно слідкували.
— Твій шлях до УГС пройшов через тюремні випробування. Від твого тата, світла йому пам’ять, знаю, що тобі у тюрмі накинули ще рік за читання “Кобзаря”.
— Було й таке. Посадили з батьком, звинувативши у зраді Батьківщини. Адже потрапив в ув’язнення після армійської служби, де, до речі, був під наглядом особістів. У 1987 році пройшла перша хвиля звільнень політв’язнів, а мені ув’язнення продовжили ще на рік за нібито невиконання режиму, а рідним у зоні казали, що я “не перестаю читати Шевченків “Кобзар”. Власне, за ґратами мав змогу “підтягнути” свою національну самоосвіту, хоч ще до армії моїми політичними університетами були, найперше, передачі “Свободи”, “Німецької хвилі”, “Голосу Америки”. Звичайно ж, найбільший вплив йшов від батька, родинних традицій, де завжди добре пам’ятали, скільки зла принесла українцям комуна.
— І все ж, коли навесні 1990-го УГС перетворилася в Українську республіканську партію, ти невдовзі відходиш від активної діяльності в державницькому русі.
— Думаю, що це вже тема іншої нашої розмови. Скажу лишень, що я ні за яких обставин не поривав з державницьким рухом не лише в нашім краї. А повертаючись до теми національного прапора, хочу наголосити, що нам усім, мабуть, слід пам’ятати, що його повинні тримати у руках люди свідомі свого національного обов’язку. На жаль, в Україні нині, як і наприкінці 1980-х, знову з усією силою постало це питання і ми з вами розуміємо, що загроз українській державності так і не поменшало.
Розмовляв Богдан Теленько
Фото 1989 року