Днями до нашої редакції завітав голова громадського об’єднання Українського козацтва Латвії Василь Лукащук, з яким ми знайомі вже давно. Пан Василь родом зі Старосинявщини і щороку буває у рідних краях. А познайомилися ми з ним на одному з козацьких свят на місці славної Пилявської битви, тож відтоді він час від часу дає про себе знати, а коли буває на Поділлі, то не обминає і нашої редакційної господи.
Днями до нашої редакції завітав голова громадського об’єднання Українського козацтва Латвії Василь Лукащук, з яким ми знайомі вже давно. Пан Василь родом зі Старосинявщини і щороку буває у рідних краях. А познайомилися ми з ним на одному з козацьких свят на місці славної Пилявської битви, тож відтоді він час від часу дає про себе знати, а коли буває на Поділлі, то не обминає і нашої редакційної господи.
— Який привід змусив вас, пане Василю, здійснити цю “позапланову” поїздку в рідні краї? — перше, що запитали в нього.
— Важко мої поїздки додому ділити на планові та позапланові, адже на Старосинявщині живе, дай їй, Боже, многих літ, моя мама. А поїздка до матері — то святе. Хоча, справді, цей мій приїзд мав і родинний, і громадський приводи. Приїхав, щоб допомогти облаштувати пам’ятник на могилі близької людини, а також, аби зустрітися зі своїми побратимами з Українського козацтва, які, як виявилося, підготували мені гарний сюрприз. Після зустрічі з ними та моїм давнім другом, народним депутатом України Олегом Лукашуком поїду додому не з порожніми руками. Олег Григорович передав для Українського козацтва Латвії та української общини у місті Даугавпілс бібліотеку українських книг, в якій понад 100 найменувань. Скажу більше, подібні подарунки — це те, що нам нині найбільше потрібно у Латвії, де держава й уряд допомагають не на словах, а на ділі нормальному життю національних меншин, зокрема й українцям. А от щодо української літератури, то це, на мою думку, вже питання до українського керівництва, яке не квапиться нам чимось реально допомогти. До речі, з Олегом Лукашуком наша козацька організація вже спів-працює декілька років, хоч це поки що, так би мовити, більше односторонній рух, який ініціює сам Олег Григорович.
— Цікаво, пане Василю, як організовано у Латвії українське життя?
— Там є не лише об’єднання українських козаків, яке входить до Міжнародного союзу Українського козацтва, але, без перебільшення, існує доволі інтенсивне українське життя. Латвійський сейм окремими статтями у своєму бюджеті передбачив кошти на роботу нашої української школи, виділено кошти і для нашого громадського об’єднання, що, власне, і засвідчує той факт, що живемо ми у сучасній європейській державі.
— До речі, як сприймаєте ситуацію з мовним питанням в Україні, наскільки подібна проблема актуальна для Латвії?
— Відчуваю велике розчарування від того, що на двадцять першому році незалежності в Україні відбуваються такі речі. Що ж, “мовне питання” у його нинішньому контексті — це і діагноз українській державності, яка є дуже, на жаль, вразливою. У Латвії, попри присутність там російської “п’ятої колони”, ситуація принципово інша, тому що керівництво країни пролатвійське в усьому. Це в Україні не зрозуміло деколи, на кого працюють її можновладці, у Латвії з цим у роки відновленої незалежності ніколи проблем не виникало, щоб доходити до подібного протистояння, як в Україні на “мовній основі”. Хоча я вірю, що наш народ у себе вдома зуміє скласти ціну всім політикам, які працюють проти його державності.
— Що б ви побажали землякам напередодні Дня Незалежності?
— Віри у власну державу, вміння захищати нашу історію, культуру, традиції, що в міру наших можливостей ми робимо у Латвії. А ще пам’ятати, що на свою Вітчизну з надією і великими сподіваннями дивиться українська діаспора в усьому світі.
Розмовляв В.Сівач