Співаючи різдвяних пісень, дітлахи в багатьох куточках світу часто не здогадуються, що автором всіма обожнюваного “Щедрика” є український композитор Микола Леонтович. Особливо популярна ця різдвяна пісня у США, Канаді. Пригадуєте фільм “Один вдома” і маленького Кевіна, який у соборі, в різдвяний вечір слухав “Щедрика”, у них він має назву “Jingle Bells”. Нині у світі відомо більше 90 (!) варіантів цієї щедрівки, до популяризації якої і спричинився відомий український композитор і диригент, який більшу частину свого життя вчителював у нас, на Поділлі, Микола Леонтович, якому у земному вимірі буття було відведено всього 44 роки.
Співаючи різдвяних пісень, дітлахи в багатьох куточках світу часто не здогадуються, що автором всіма обожнюваного “Щедрика” є український композитор Микола Леонтович. Особливо популярна ця різдвяна пісня у США, Канаді. Пригадуєте фільм “Один вдома” і маленького Кевіна, який у соборі, в різдвяний вечір слухав “Щедрика”, у них він має назву “Jingle Bells”. Нині у світі відомо більше 90 (!) варіантів цієї щедрівки, до популяризації якої і спричинився відомий український композитор і диригент, який більшу частину свого життя вчителював у нас, на Поділлі, Микола Леонтович, якому у земному вимірі буття було відведено всього 44 роки.
Вже сучасники називали Леонтовича Бахом хорового співу. Інтелігент, у найширшому розумінні слова, з витонченим обличчям, він був дуже делікатною людиною, такою, власне, і була його творчість, про популяризацію якої він не надто дбав. Народився у родині священиків, в якій завжди любили музику. Освіту здобував у Подільській духовній семінарії, а спершу — у Шаргородському духовному училищі. Здобувши фах регента, викладав, створював шкільні хори, неодноразово бував у Кам’янці-Подільському. Музичний доробок Миколи Леонтовича, на перший погляд, доволі скромний і вмістився у двох збірках пісень з Поділля, що ввібрали в себе понад сто українських народних мелодій, зокрема й пісню “Щедрик”, та музику релігійно-духовного змісту, а ще чотири твори на оригінальні теми. Першим популяризатором його творчості стала українська капела Олександра Кошиця, який був прихильником творчості Леонтовича і надавав особливу увагу виконанню його пісень. Як відомо, ця капела навесні 1919 року з Кам’янця-Подільського вирушила за кордон і стала унікальним пропагандистом української культури в світі. Безумовно, його постать є незамінним скарбом для українського народу. Бо композиції Леонтовича відомі в усьому світі.
Більше дізнатись про життя і творчі здобутки композитора ви можете, завітавши у село Марківка (Вінницька область, Теплицький район), де проживали батьки майстра і де було його вбито агентом ЧК у січні 1921 року. Великий шанувальник таланту Леонтовича Павло Тичина відгукнувся на його смерть віршем у прозі. Вчитайтеся у ці рядки: “Микола Леонтович говорить — Лежу сам. Прострелене серце зотліло. О, як земля поволі спадає — в труну, на мене: тепер ти мій! Так грудочка по грудочці: тепер ти мій! Земле, — кажу я, — а коли ж я та не твоїм був?..”
Власне, сюди у Марківку я також їхала побачити той край, де він жив, творив і де знайшов свій вічний прихисток. Одразу при в’їзді в село — музей Миколи Леонтовича. Здалеку будівля здається акуратною, але всередині стан музею розчарує. Тому, переступивши поріг, будьте обережні, щоб вам на голову не впав шматок штукатурки. Пані Світлана, завідувач музею, коментує: “Тут дах протікає, під час дощів все з підвіконників стараємось забирати, фундаменту немає…” У будівлі робили ремонт до 120-ї річниці Леонтовича. Та вже через місяць з ремонту залишилось тільки саме слово. Усе знову потріскалось, почало відвалюватись і протікати. “Зараз нам обіцяють дати кошти для ремонту до 135-річчя композитора. Отож, якщо заплановане здійсниться, після 13 грудня вже можна буде побачити оновлений музей”. Все ж таки совість влади дала про себе знати чи це просто один з плюсів передвиборчої кампанії? Час покаже, скільки протримається наступний ремонт.
У музеї ви помітите, що всі пам’ятки не є оригіналами, це — копії. І справа зовсім не в тому, що оригінали відсутні. Пані Світлана пояснює ситуацію: “Ми показуємо лише копії. Страшно тримати тут оригінали, адже сигналізації немає. Тут було вже два пограбування. Перший раз з меморіальної кімнати Леонтовича винесли срібні та бронзові столові прибори. Зараз стіл прикрашає звичайний посуд. Вдруге вкрали дві картини. Це були роботи сестри Леонтовича, вона дуже гарно малювала”. Оглянувши надійність дверей та вікон, розумієш, чому відвідувачі музею справді бачать тільки частину пам’яток, ще частина просто схована. А ще розумію, чому письменниця Галина Тарасюк, яка колись працювала у цих краях і долучилася до творення цього музею, у Києві пробує бити на сполох щодо цієї ситуації, хоча поки що її ніхто не чує — ні в столиці, ні у Вінниці, ні в Теплику.
Цікавлюся у пані Світлани, чи є у селі родичі композитора. “Давно їх тут немає. І хати, у якій було вбито Леонтовича, також уже немає. Тільки фото залишилось. Родина Леонтовича, якщо вона і є десь, не дає про себе ніякої звістки. Кажуть, що на 100-річчя приїжджав його племінник. Були старожили, які пам’ятали і Леонтовича, і його батьків. Але вже зараз і їх немає, померли”, — каже вона. А моя екскурсія селом також не додала оптимізму з приводу того, чи марківчани усвідомлюють, якою постаттю для нашої культури є Микола Леонтович.
Щиро скажу, з роздвоєними почуттями їхала з Марківки. Думалося про різне. Чи будуть українці пам’ятати, а найголовніше, цінувати творчість Леонтовича, яку знають поза межами України? Та попри все тішилася тим, що мені випало таке редакційне завдання, що, я, подолянка, таки побувала у цих унікальних місцях унікального українського композитора Леонтовича.
А ще всю дорогу, в авто, мені ніби вчувався отой переспів дзвіночків під різдвяну мелодію “Щедрика”…
Вікторія ТАРАН, студентка університету “Острозька академія”