З Агафією Андріївною Титаренко ми познайомилися на День Перемоги. В сквері ім. Івана Франка невисокого зросту жінку з бойовими нагородами оточували люди: запрошували фотографуватись, дарували квіти, спілкувались. Нарешті вона стомлено присіла на лавку і ми розговорилися. А вже за якусь мить я відчула: короткої розмови не вийде…
З Агафією Андріївною Титаренко ми познайомилися на День Перемоги. В сквері ім. Івана Франка невисокого зросту жінку з бойовими нагородами оточували люди: запрошували фотографуватись, дарували квіти, спілкувались. Нарешті вона стомлено присіла на лавку і ми розговорилися. А вже за якусь мить я відчула: короткої розмови не вийде…
“Я народилась у 1924 році у селі Ракша Тамбовської області, недалеко від міста Моршанськ, — почала свою оповідь Агафія Андріївна. — Сім’я наша була велика — вісім дітей. Жили бідно. Аби прогодувати велику родину, батьки важко працювали: мали поле, корову, коня. Але як настала колективізація, усе перейшло в колгосп, батько став членом колгоспу одним із перших. На жаль, про ті часи мало пам’ятаю хорошого: як мама безутішно плаче, коли з подвір’я виводять корову-годувальницю, або як разом з дорослими ходимо полем і збираємо в фартухи та мішки післяжнивні колоски. Дуже хочеться їсти і, аби хоч якось перебити голод, жую сухе зерно. Але живіт все одно голосно бурчить”. Очі Агафії Андріївни поволі вкриваються поволокою — їй важко даються спогади. “Страждали не тільки люди, а й тварини. З горем навпіл кормів вистачало до березня, а потім господарі розшивали дахи і почорнілі солом’яні околоти кидали худобі в стійла. Розповідали, що на Поволжі тоді вимирали не тільки родини, а й цілі села. Люди боялися красти колоски із колгоспного поля, бо за це могли й ув’язнити. Тож страх був сильніший навіть за голод…
“У 1936 році наша сім’я пережила першу втрату: помер батько Андрій Миколайович, а в 1937-му похоронили й маму, — продовжує жінка. — Опікуватися нами, дітьми, взявся дядько Іван (молодший батьків брат), якого колись наш батько відправив у Моршанськ вчитися на шевця і платив за його науку. Він жив на Владикавказі. В місті Орджонікідзе працював на швейній фабриці. Мав сім’ю, четверо дітей. В цю родину я й переїхала…”
За місяць до початку Великої Вітчизняної війни дівчина закінчила школу і, як тільки оголосили мобілізацію, разом з однокласниками записалася добровольцем на фронт. Щоправда, спочатку за направленням військкомату потрапила у військове училище зв’язку. Навчання мало тривати чотири місяці, але через важкі бої на фронті вже через два місяці навчання вимушено перервали. І коли фронт докотився до Армавіра, новоспечених зв’язківців судно, що возило нафту, доставило до Красноводська, а звідти — під Москву. Не такою уявлялася столиця! Побачили її засніжено-сумною, принишклою, ночами закутаною в темряву. Все частіше на вулицях були чутні звуки канонади — на підступах ішли бої.
Дівчата-телеграфістки отримали призначення в 90-й полк зв’язку. Військовий ешелон поніс їх на Центральний фронт. Їм видали військове обмундирування. Оскільки жіночого не було, довелось одягати чоловіче та ще й на кілька розмірів більше. На її мініатюрних ніжках замість 35-го були черевики 40 розміру, а під фуфайкою, підперезаною солдатським ременем, — кальсони та ватні штани. Але навіть цей незграбний одяг не міг приховати привабливе тіло та юне обличчя.
Висадили їх на станції Торжок, поблизу міста Калінін, який уже був звільнений від фашистів. По суті, станції, як такої, не було. Були лише залишки стін, на підлозі — солома, а на вулиці — сніг та мороз. А вже через кілька годин, навіть не зігрівшись, вони крок у крок, слід у слід просувалися вперед по… мінному полю. 800 метрів видалися вічністю. І коли вже півдороги було пройдено, налетіли ворожі бомбардувальники. На голови із жахливим свистом та виттям посипались бомби. Прозвучала команда “Лягай!” і вони впали на землю, закривши голову руками, наче це могло врятувати. А бомби падали й падали, піднімаючи в повітря гори вогняної землі, і здавалося, що цей смертельний дощ ніколи не закінчиться. І тільки згодом, коли все стихло, вони побачили страшну картину — глибокі вирви й трупи. Були перші втрати: загинула подруга, але, на жаль, не останні, бо війна для них лише починалася…
“Навіть через 67 років мені важко згадувати війну, — зізнається Агафія Андріївна. — Випало воювати на 2-му Білоруському фронті. І як тут забудеш густі білоруські ліси, хащі та болота, окопи, наповнені водою, в яких подовгу доводилося сидіти. Дуже дошкуляло те, що подовгу не мились, не переодягались, що переслідували воші та чесотка. Але це — далеко не всі прикмети війни. Майже постійно недоїдали. Від цього взялася куряча сліпота і змушені були орієнтуватися в просторі майже навпомацки. Під час одного з бомбардувань мене поранило в голову. Після лікування в госпіталі прибула в запасний полк 42-ої окремої шестиорденоносної танкової бригади. Визволяли Сталінград, брали Смоленськ…”
Бої, втрати, бої, втрати… Як вони могли жити й воювати в таких важких умовах?! Незбагненно. Адже вони воювали й гинули, не задумуючись над ціною життя. Піднімались в атаку перед танками, закривали собою амбразуру, пускали під укіс ешелони, підриваючись разом з ворогами. Ніхто тоді не думав про подвиг, думали про перемогу над ворогом.
Подружились вони з москвичкою Сонею Михайловою, яка була розвідницею. Смілива дівчина не раз ставала прикладом для солдатів. Під Оршею йшов важкий бій. Через глибокий, наповнений водою рів не могли пройти танки, лід не витримував і провалювався. Зв’язок весь час рвався, а поремонтувати було дуже складно, бо німецькі позиції, що знаходилися всього за 500 метрів, добре освітлювалися ракетами. Захлиналась атака за атакою. Аж тут піднялася на весь зріст Соня, а за нею — всі інші. Бій був виграний. Німці спішно з великими втратами покинули захисний рубіж.
Залишивши позаду кордони рідної землі, заглибились у територію Польщі. Аж до Белостока гнали фашистів, майже не зупиняючись. І не знала дівчина, що тут, у сусідній державі, на неї чекала доленосна зустріч з майбутнім обранцем. Познайомилися вони з Іваном Титаренком під час короткого відпочинку після однієї з наступальних операцій. 23-річний хлопець пригостив їх з подругою Сонею консервами, а в розмові пообіцяв захищати від усіх, хто спробує образити. Щоправда, їх ніхто не ображав, навпаки, намагалися вберегти від небезпеки. Спочатку між ними була чиста, як вода, дружба. Він називав її Глафірою, а потім все частіше ласкаво Галчатком. Несподівано до них прийшло кохання…
Після того, як бригаду Івана Титаренка оснастили важкими танками, він з боями пройшов через усі Карпати. Після війни чоловік здобував фахові знання в Московській військовій академії. А вона поїхала народжувати в Магнітогорськ до чоловікової рідні…
У Хмельницькому родина Титаренків оселилася після призначення Івана на службу в 31-шу ракетну дивізію. От тільки життя відпустило фронтовику для мирного життя дуже мало років. У 1954-му він помер. Похоронений на міському військовому кладовищі. Без нього виросла, здобула освіту дочка Валентина, батькова копія. Без надійної чоловікової підтримки залишилася дружина. Але в буденному житті вона весь час почувалася бійцем — війна навчила цю, ще й досі гарну жінку, переборювати всі труднощі та не піддаватися паніці. Нині 88-річна Агафія Андріївна та донька Валентина, яка тривалий час жила в Росії, мешкають разом у будинку поблизу міської лікарні.
…Короткої розмови у нас справді не вийшло. Гостинні Титаренки запросили мене за святковий стіл. Галина Андріївна (мало хто називає її Агафією, як у паспорті) все згадувала й згадувала далекі воєнні та повоєнні роки. Її пам’ять досі чіпко тримає багато подій, імен та фактів, з яких зіткане мереживо життя. Дай Бог їй здоров’я на довгі роки!
Вікторія СТАНДРІЙЧУК
На фото: Агафія Андріївна на святі Перемоги 9 травня 2012 року; портрет молодої Агафії у роки війни