Спадковість та гени не обманеш. Коли в родині вже є два покоління веслувальників, то в третьому також знайдеться людина, яка сяде в спортивний човен. Хмельничанин Павло Алтухов зізнається, що після дідуся, мами, сестрички не обирав веслування, це веслування обрало його…
Спадковість та гени не обманеш. Коли в родині вже є два покоління веслувальників, то в третьому також знайдеться людина, яка сяде в спортивний човен. Хмельничанин Павло Алтухов зізнається, що після дідуся, мами, сестрички не обирав веслування, це веслування обрало його…
— Павле, менше двох тижнів тому ти став дворазовим чемпіоном Європи серед юніорів у каное-одиночці. Їхав на континентальну першість дебютантом, а повернувся — золотим медалістом.
— Ми з тренерами Сергієм та Наталею Жиляєвими так і планували: перемогти на вітчизняній першості, аби потрапити на європейську. Коли впоралися з домашньою частиною завдання — виграли чемпіонат України, мали місяць підготовки до виступу за кордоном. Відмовившись від зборів разом із національною командою, готувався зі своїми наставниками у Хмельницькому.
— Чуття підказувало, що близький до європейських трофеїв?
— Будуть медалі чи ні ніхто не знав. Лише коли пройшов відбірковий етап чемпіонату і потрапив у фінал із найкращим часом, зрозумів, що шанси є. Перед вирішальними стартами ніч була безсонною, боявся перехвилюватися, зіпсувати тактику. Але вода мене, як завжди, втихомирила: поки ходив берегом — переживав, а коли сів у каное і взяв у руки весло — моральні гризоти канули на дно. Тому обидва фінальні запливи на 500 та 1000 метрів пройшли, як задумав. Спочатку тримався позаду деяких суперників, а потім — рвонув уперед. А підказки давало не шосте чуття, а Сергій Леонтійович. Хто ж, як не він, буде їхати поруч усю дистанцію на велосипеді, завжди щось радити, піднімати моральний дух.
— Уже звик до думки, що в 16 років ти — майстер спорту міжнародного класу?
— Думаю, повністю усвідомлення зробленого до мене ще не прийшло. Я радий новим медалям та званню, але коли повернувся додому, ніяких змін не відчув. У нашої держави “особливе” ставлення до спортсменів та спорту, через яке багато хто мусить переїздити за кордон, аби мати можливість нормально тренуватися і тренувати. Бо ж не єдиними нагородами можуть бути ситі спортсмени та їх наставники. Після успішного виступу на чемпіонаті Європи в профільному Міністерстві нам пообіцяли грошові винагороди, але їх ще треба дочекатися.
— Ти виріс у династії веслувальників, продовжуєш справу своїх дідуся та мами. Це ж величезний плюс, коли найрідніші люди за сумісництвом ще й хороші спортивні фахівці.
— Спорт у нас усюди: і вдома, і на роботі. Хтось подумає, що це перебір, зацикленість, але для досягнення високих спортивних цілей такі умови ідеальні: ти ні на що не відволікаєшся, всі працюють на один результат.
Зараз відмотую плівку назад і бачу себе 11-річним: кінець літа, мама бере мене з собою в дитячо-юнацьку спортивну школу і перший раз садить у човен. Дуже хотів, щоб це була байдарка, але отримав тверде материнське “ні” і каное на додачу. Але на воді все одно почувався щасливцем.
Кажуть, що все пізнається у порівнянні. Але в мене такого не було: розмаїття секцій ніби не існувало, бо я з народження був запрограмований на веслування. В цьому заслуга дідуся Сергія Леонтійовича, який спортивній і тренерській кар’єрі віддав 48 років. Згодом його стезею пішла його донька і моя мама Наталя Сергіївна: вона не розлучається з водою ось уже 30 років. Потім — моя старша сестра Марія: вона спочатку думала, що їй вдасться вирватися з династійного ланцюга. Та де там: велосипедистка з неї не вийшла, а от веслувальниця вдалася непогана. Маша була чемпіонкою України серед юніорів, зараз уже не виступає, але займається для себе.
— У тебе ж лише все починається!
— У секцію я прийшов пізно, тому багато в чому відставав від своїх однолітків. Щоб бути на рівні з товаришами, старався понаднормово, виконував настанови тренерів безвідмовно. І вже через рік обігнав своїх друзів у майстерності.
— От що означають хороші гени!
— Талант — це лише п’ять відсотків успіху, все решта — важка праця.
Чотири роки я не показував якихось серйозних результатів і не скажу, що дуже на них надіявся. “Вистрелив” минулого сезону, коли виграв українську юнацьку першість. Відтоді став більше обдумувати змагання, більше тренуватися. Зрозумів, що можу і хочу стати в цьому успішним. Але забігати наперед також не стану: в кожного спортсмена є свій “термін придатності”: хтось видихається після 40, хтось — у 20…
— Зараз твої коронні дистанції — одиночні 500 і 1000 метрів.
— На цьогорічному чемпіонаті України я дуже добре йшов півкілометрівку й думав, що на європейському турнірі вона буде основною. Але 1000 метрів — олімпійська дисципліна, тому акцент вирішили поставити на неї. І потрапили в яблучко, бо саме на кілометрівці я почувався дуже органічно, комфортно, вона давалася мені легше, ніж вдвічі коротші доріжки.
На початку сезону не знав, чи світить мені щось в індивідуальних змаганнях, тому, задля підстраховки, виступав ще в двійці та четвірці. Можливо, колись я таки пересяду в команду, але зараз пріоритет — індивідуальні гонки. Пробувався й на 200-метрівці: спринт мені також дуже сподобався.
— Головні змагання вже позаду, можна трохи розслабитися.
— Витрачати час впорожні мені якось не до душі. Тренери роблять зауваження завжди, отож поки що ідеально пройдених дистанцій в мене не було. Зараз режим справді послабився, але з приходом осені розпочнеться підготовка до нового сезону. Перед тим на якийсь тиждень-півтора хочеться піти в справжню відпустку: відволіктися, добре відпочити. Щоправда, ще не спланував, куди поїхати і з ким.
Ольга Цимбалюк
На фотоз архіву спортсмена: Павло з тренером та дідусем Сергієм Жиляєвим