Час, справді, страшна штука і робить з нами дивні речі, хоча саме часом і тільки часом чи не найкраще можна перевірити справжність усього того, чому ми пробуємо складати ціну. І людям, насамперед, бо саме вони є рушіями усього, що відбувається на цій грішній землі. Та, вочевидь, ще складніше цей іспит долі витримувати тим з них, які завчасу відходять у небуття, не маючи змоги вже впливати на оцінки своїх сучасників, так би мовити, ретушуючи свій портрет, до чого, що гріха таїти, часто вдаються ті, хто претендує на певну публічність, не кажучи вже про місце в історії — великій, малій, навіть у масштабі свого міста чи краю, — не важливо. Тож у випадку з Хмельницьким міським головою Михайлом Чекманом, який 21 липня 2002-го загинув за загадкових обставин, лиха доля поставить свій трагічний експеримент, залишивши його справи у пам’яті сучасників без будь-яких коректив з його боку. Хіба що нині той чоловік, дивлячись на нас з небес, а ти таки вважаєш, що саме там йому знайшов місце Той, хто вершить наші долі, з усмішкою споглядає на нас, нашу суєту й робить свої висновки про тих, з ким жив, працював поруч, з ким ділився думками, планами…
Час, справді, страшна штука і робить з нами дивні речі, хоча саме часом і тільки часом чи не найкраще можна перевірити справжність усього того, чому ми пробуємо складати ціну. І людям, насамперед, бо саме вони є рушіями усього, що відбувається на цій грішній землі. Та, вочевидь, ще складніше цей іспит долі витримувати тим з них, які завчасу відходять у небуття, не маючи змоги вже впливати на оцінки своїх сучасників, так би мовити, ретушуючи свій портрет, до чого, що гріха таїти, часто вдаються ті, хто претендує на певну публічність, не кажучи вже про місце в історії — великій, малій, навіть у масштабі свого міста чи краю, — не важливо. Тож у випадку з Хмельницьким міським головою Михайлом Чекманом, який 21 липня 2002-го загинув за загадкових обставин, лиха доля поставить свій трагічний експеримент, залишивши його справи у пам’яті сучасників без будь-яких коректив з його боку. Хіба що нині той чоловік, дивлячись на нас з небес, а ти таки вважаєш, що саме там йому знайшов місце Той, хто вершить наші долі, з усмішкою споглядає на нас, нашу суєту й робить свої висновки про тих, з ким жив, працював поруч, з ким ділився думками, планами…
Зізнайся, ти вже робив спробу створити його цілісний документальний портрет, але так і не спромігся, хоча брався до нього декілька разів. Планував навіть публікувати документальну повістину про нього, та, чесно кажучи, коштів на цей безцензурний проект не знайшов, бо потенційні спонсори вимагали ближчого знайомства з текстом, а ще прозоро натякали на свою обов’язкову присутність у сонмі наближених до нього людей, вважаючи чомусь, що йдеться обов’язково про оповідь-панегірик. Ну, як цим людям пояснити, що Михайло Чекман ніколи не був для тебе та і тих, хто його добре знав, претендентом на іконостас, а був людиною з плоті і крові, зі своїми чеснотами та вадами, зазнавав життєвих перемог і поразок, словом, жив і квапився повнокровно жити, в чому власне і слід шукати загадку його людської харизми, якою володів беззаперечно, та особливості його феномену вже, як державного діяча далеко не регіонального масштабу, що мене особисто в ньому найбільше і захоплювало.
Пригадай, твоє спершу “кашкетне” знайомство з ним відбулося десь навесні 1989-го…
Вже тоді він не вписувався у коло тодішніх функціонерів міського комітету компартії, де обіймав посаду голови комітету народного контролю, що була у ті перебудовчі часи досить поважною одиницею в ієрархії партійної номенклатури. На цю посаду бюро міськкому партії його направило, забравши з Хмельницького міськвиконкому, де він на зорі перебудови став заступником голови, куди в свою чергу потрапив із заводу “Катіон” — гордості хмельницької “оборонки”, де пройшов за дванадцять літ роботи шлях від рядового слюсаря до заступника начальника цеху. Враховуючи його інженерну освіту, досвід роботи на виробництві, та, найперше, його людські чесноти, якраз у народному контролі він виявився цілком на своєму місці.
То був час, коли Горбачов пробував ставити на місце партійну номенклатуру і в структурі партійних органів на народний контроль була звернута особлива увага. Як відомо, тоді вже з надзвичайною силою наростали соціальні негаразди, з’явився великий дефіцит найнеобхідніших товарів, насамперед, продуктів харчування, тож комусь потрібно було трусити споживчою кооперацією, заглядати у номенклатурні розподільники, словом, не на словах, а на ділі демонструвати, що партія готова і до таких непопулярних кроків…
Знаєш і нині таких, хто закидає Михайлові Чекману, що, мовляв, на цій своїй народноконтрольній діяльності він заробив собі у місті дешевий авторитет. Чого ж коштувала йому ця діяльність знав лише він сам. Адже був постійно під прицільним оком з усіх боків і повинен був не лише на папері демонструвати ефективність своєї роботи, яку здійснював, що б там хто не говорив, не на страх, а на совість, бо, як на мене, спершу таки по-справжньому повірив в ідеї перебудови. Пізніше він рідко згадував усі ці напівдетективні історії, хоча часом у вузькому колі, за чаркою міг поділитися деякими їх подробицями. Ну, звичайно ж, невдовзі усвідомив усю штучність компартійних спроб щось оздоровити в організмі своєї влади, яка була хронічно і невиліковно хвора, але у своїх діях він таки прагнув чинити по-справедливості, пам’ятаючи про інтереси, так, так, як це пафосно не звучить, простих людей, отих робітників-катіонівців, з якими працював, своїх земляків з Чанькова на Дунаєвеччині, де виріс. Тому виявився непрогнозованим і незрозумілим навіть для тих, хто висунув його на цю посаду, сподіваючись знайти в його особі слухняного виконавця і тільки.
З Чекманом цей номер не пройшов і у веремії тих непростих часів він пішов своїм шляхом, що лише засвідчує твердість та цілісність його непростого характеру. Бо хто з його з компартійних колег, скажімо, міг передбачити, що він знайде своїх союзників, насамперед у робітничих колективах міста, а потім не побоїться знайти спільну мову і з місцевими рухівцями…
Ми якраз тоді перебували, так би мовити, у стадії організаційного становлення РУХу, тож почали більше приглядатися і до представників тодішньої радівської та компартійної номенклатури. Про Михайла Чекмана тоді чулися хороші відгуки, а його спроби на посаді голови народного контролю у свій спосіб давати принципову оцінку тим неподобствам, що творили його ж вчорашні колеги з партноменклатури, зрозуміло, з дещо вищих владних ешелонів, користуючись незаконними пільгами, одержуючи додаткові продуктові пайки та різну дефіцитну всячину, не могли не знайти моральну підтримку і в нашому середовищі. А коли навесні 1990-го у результаті місцевих виборів він увійде у склад новообраної першої демократичної міськради, до її керівництва його висунуть колеги-депутати, серед яких були і рухівці та їх симпатики. У цьому своєму рішенні він не надто зважатиме і на окрики з міськкому та обкому партії, для яких він був небажаною персоною на посаді першої особи обласного центру. Щоправда, у міськкомі, не надто афішуючи свою позицію, його таки підтримував тодішній перший секретар Володимир Сидоренко, якого згодом Чекман візьме працювати в апарат мерії…
Власне, саме з ним нам доводилося тоді вирішувати немало своїх організаційних питань і йому ми маємо завдячувати тим, що у РУХу невдовзі з’явилося примішення на вулиці Пилипчука, що згодом ми мали можливість переїхати на Соборну, що, зрештою, у нас в цьому місті завжди була “зелена вулиця” для реалізації усіх державницьких ініціатив, які він завжди міг підтримати…
І все ж нині, коли минуло вже немало років відтоді, як не стало Михайла Чекмана, ти досі шукаєш для себе відповіді на питання про те, як з людини, яка нібито вже увішла до найпрестижнішого на ті часи соціального стану партноменклатури, викристалізувався політик-державник, який, вступивши раз на стезю служіння національній ідеї, послідовно, не криючись, незважаючи на несприятливу владно-політичну кон’юнктуру в державі та нашім краї, твердо йшов цим шляхом далі по життю й, без перебільшення, вів за собою міську громаду хмельничан?
Якось у невеличкій компанії він тебе здивував оповіддю факту з історії власного села, підтвердження якому ти знайдеш через декілька літ. Розповів, що у його селі під час війни та після неї діяла оунівська підпільна боївка, а коли у січні 1997 року у монотеатрі “Кут” ти вручав йому диплом лауреата премії імені Якова Гальчевського “За подвижництво у державотворенні” у номінації “керівник”, він повідомив знані ним факти про цей повстанський рух вже на Дунаєвеччині…
І такі “відкриття” при ближчому знайомстві з ним були щоразу, коли він виходив зі звичного образу посадовця. А ще цей мужньої статури чоловік мав, на диво, раниму душу, не менш дивувало те, як у його характері вживався досить жорсткий керівник, яким його знала більшість, що був здатний ставити при потребі на належне місце не лише своїх підлеглих, але й вищестоячих у владній ієрархії чиновників, незважаючи надто на їх чини і посади, коли йшлося про справу, і заразом тонкий лірик, який не лише читав, але й писав поезію достатньо зрілого рівня…
Здається, якраз через цю ліричну складову його натури, яка відкрилася тобі не одразу, ви якось ще більше по-людськи зійшлися. І було це тоді, коли ти вже працював у нього радником. Вже й не пам’ятається, з якої оказії у міськвиконкомівській кафешці, до речі, оформленій у національно-патріотичному стилі, декорованоі козацькою символікою та гетьманськими ликами, зрозуміло, з ініціативи мера, зібралася тоді доволі вузька чоловіча компанія. Що гріха таїти, Михайло Чекман вмів приймати друзів, тож після чарки-другої дійшло і до пісень. Розкута атмосфера цього дружнього застілля розслабила та налаштовувала на ліричний лад тоді всіх, тож коли і до тебе дійшла умовна черга щось заспівати зі свого застільного репертуару, ти запропонував компанії свою улюблену подільську пісню “Не та роза, що за садом”, якої навчив вже за роки життя на Поділлі і своїх земляків-галичан у рідному селі, де її вже давно прийняли твої рідні та друзі, навіть попри те, що в цій задушевній українській пісні є текстові русизми.
Тож ти тоді приємно був здивований, як щиро тебе підтримав Михайло Костянтинович, для якого, виявилося, ця пісня була також улюбленою. Хлопці у цій компанії, крім тебе, про це, видно, знали, тож разом ми заспівали цілком пристойно. От і вийшло, що саме ця пісня стала якимось особливим містком і в ваших особистісних взаєминах, які можна назвати, мабуть, не просто дружніми, а й довірливими, хоча він ніколи до себе надто близько нікого не підпускав…
Пригадується, як на одній зі своїх нарад він представляв тебе у якості свого радника, як потім ти з ним пробував окреслити коло твоїх службових обов’язків, адже тим, хто його добре знав, мабуть, і нині важко уявити, що Михайло Чекман з його достатньо авторитарним стилем керівництва потребував чиїхось рад-порад, але, до його честі, ніколи не відмовлявся від ідей, які його цікавили та зачіпали за якісь потаємні душевні струни чи брали своєю логікою.
Мабуть, з найпоказовіших тут була історія зі спорудження у місті меморіалу пам’яті жертв комуністичних репресій, відомого нині більше під назвою “Ангел Скорботи”, та самого його відкриття у два етапи. Адже перше освячення Ангела Скорботи відбулося у сльотявий осінній день якраз у день роковин “великого жовтня”, 7 листопада 1997 року, на чому Михайло Чекман принципово настояв попри, здавалося б, організаційно-технічні проблеми у здійсненні цього його задуму.
Про все це добре знають автори меморіалу Микола та Богдан Мазури, працівники столичного худкомбінату, де він творився у гіпсі і виливався у бронзі, та усі, хто був задіяний на його монтажі та встановленні у Хмельницькому. Тільки напористість та переконаність міського голови у тому, що цей меморіал має з’явитися в обласному центрі не пізніше, а таки у день вісімдесятих роковин “жовтня”, змушували усіх цих людей зробити неможливе, щоб на ранок того дня, як задумав Михайло Чекман, Ангел Скорботи приніс свого скорботного Хреста до того трагічного місця у Хмельницькому, де комуністи колись катували подолян. Нині ти тільки можеш радіти з того, що не стояв осторонь тієї благородної справи…
…Цей день у пам’яті тих, хто тоді прийшов до цього меморіального місця, повинен закарбуватися назавжди. Зранку 7 листопада місцеві комуністи зазвичай вже тусувалися зі своїм червонопрапорним шоу біля театру Петровського, а нечисленні націонал-патріоти, з тих, хто знав, що має відбутися у колишньому скверику Горького, де вже на той час було зроблено значні роботи по впорядкуванню території майбутнього меморіалу, потягнулися сюди. Буквально напередодні на бетонному постаменті було закріплено лише круглу бронзову плиту, а за вечір та ніч, при світлі прожекторів було здійснено унікальний за складністю монтаж бронзової скульптури Ангела, яка складалася з кількох компонентів. Зрештою, місто і не здогадувалося, який символічний за глибиною змісту сюрприз його чекав того листопадового ранку…
Та, видно, на цю нібито нездійсненну справу було вище благословення, бо пам’ятник так і постав, зібравши спершу кілька десятків небайдужих людей. Коли прийшли священики і ось-ось мала розпочатися поминальна літургія та обряд освячення меморіалу, з’явився Михайло Чекман, який одразу підійшов до Ангела й поклав до його підніжжя квіти. На той момент з ним було лише кілька посадовців з міськвиконкому — керуюча справами Лідія Біленька, секретар міськради Микола Тацій та перший зам Олександр Пирожок… Пройшло буквально декілька хвилин і невідь-звідки до учасників цієї акції приєдналося ще декілька десятків службовців з різних міських структур, які, видно, стояли неподалік, чекаючи на появу міського голови, бо офіційно їх на цю антикомуністичну акцію, яку організував їх керівник, ніхто не запрошував…
Згоден, що саме цей факт можна пояснити по-різному, але, здається, що багато з тих людей якраз того похмурого листопадового ранку відкривали для себе свого шефа по-новому…
Та коли у дні святкування Дня Незалежності вже 1998 року відбулось урочисте відкриття цього меморіалу пам’яті жертв комуністичних репресій, який було доведено до взірцевого рівня, чим власне постійно опікувався міський голова, на ньому Михайла Чекмана вже не було: він відбув у якесь закордонне відрядження. Мені ж здається, що він поїхав у нього не без власної ініціативи, адже якраз він свою велику місію з увічненням пам’яті своїх земляків виконав сповна і двічі робити одну і ту ж справу просто не зміг би. В цьому також був прояв його незрозумілого багатьом характеру, хоч місто завжди мало б пам’ятати, що без доброї волі якраз цього чоловіка воно просто не мало б цього меморіалу, адже і його спорудження він здійснював на власний ризик так званим методом народної будови, перепустивши через душу трагедію свого народу, яка не обминула і його родину…
Та хіба тільки цього пам’ятника? Адже і пам’ятник воїнам-афганцям на Театральній, зреалізований Миколою та Богданом Мазурами, — це також його дітище, зрештою, їх “Пісню землі Подільської”, яка з’явилася у місті лише недавно, він також благословив, знайшовши на цей мистецький проект перші вісімсот тисяч гривень, які власне його і врятували в кінцевому рахунку…
Зрештою, подібні гуманітарні ініціативи від нього йшли в усі сфери життя міста, хоч у хмельничан досі існує небезпідставний стереотип при оцінці його діяльності, як першої особи міста, у визнанні заслуг Михайла Чекмана, як фундатора хмельницьких ринків, що також є беззаперечним фактом. Чого коштувала насправді на початку дев’яностих йому ця тактика у творенні міської політики зайнятості знало хіба що найближче його оточення, хоча в кінцевому рахунку усі ці рішення він замкнув на собі, доводячи всім, що на той час тільки цей шлях є порятунком для міста.
Багато хто не сприймав його аргументів, дехто у високих кабінетах відверто сміявся з нього, закидаючи йому, що він зраджує своє інженерське покликання, не розуміє можливостей хмельницької “оборонки”, яка ще на той час подавала ознаки життя. Але Чекман добре усвідомлював і те, які соціальні бурі могли б чекати місто, якби йому не вдалося “запустити” перші речові базари, а потім вже ринки, на яких згодом свої робочі місця знайдуть декілька десятків тисяч хмельничан та жителів усієї області, а Хмельницький перетвориться в одну з підприємницьких столиць країни. Адже тут варто нагадати, що на той час в однакових стартових умовах з ним були сусідні Чернівці, Тернопіль, Вінниця, недалекий Львів, але саме Хмельницький завдяки послідовності у цій позиції свого мера відстояв цей свій статус, сповна використавши усі свої “геополітичні” переваги…
Саме Михайло Чекман невдовзі розпочне модернізацію організації праці на ринках, впорядковуватиме їх взаємовідносини, витісняючи з центру міста усі базарчики і ринки, оголосить нещадну боротьбу усіляким, як він називав, “шаламанам”, на які сам давав у свій час від безвиході дозволи. Та час не стояв на місці і, коли соціальна напруга, пов’язана з проблемами зайнятості, у місті спала, він з не меншою послідовністю брався за благоустрій обласного центру, кожен куточок-закуточок якого добре знав…
Не дивно, що харизма цього чоловіка ніколи не давала спокою його недругам. Врешті-решт, мабуть, має право на існування і версія невипадкової його загибелі в автокатастрофі 21 липня 2002 року, в якій дехто бачить замовний характер. З огляду на те, як Михайло Чекман утримував міські пріоритети від зазіхань “чужинців”, і цю кримінальну версію не варто скидати з рахунку…
Як відомо, час розставляє все на свої місця і є найвищим суддею для оцінки вартості людських справ. Та і на десятому році після його трагічної загибелі, як на мене, нічого не змінилося у тих високих оцінках, які йому давала міська громада, обираючи декілька разів на посаду свого очільника. Можливо, навпаки, свідомі хмельничани нині ще глибше усвідомлюють важливість для міста тих справ, які він здійснював.
Довелося якось з цього приводу чути і таку думку: мовляв, Чекман був ідеальним мером для твого міста у перехідний, кризовий період, з чим ти категорично не погоджуєшся, бо ж не ми сказали, що людина не вибирає сама час, в якому їй випадає жити. Михайло Чекман, безперечно, був успішним, як сказали б нині, кризовим менеджером на своїй посаді міського голови, але хто може йому відмовити у тому, що його справи та задумки не спрацювали на перспективу, не дають віддачу і сьогодні? Зрештою, хіба не з його іменем і нині ми пов’язуємо втілення програми комп’ютерного “лікнепу” для міста, реформи в освітянській, медичній, соціальних галузях, в комунальній сфері, “відкриття” Хмельницького світу, як, врешті-решт, і створення міської комунальної газети, а потім і міської телерадіокомпанії…
Хоча і ти, чоловіче, не збираєшся робити з цього хоч і не чужого тобі чоловіка ікону, чого він і сам би не зрозумів, а лише посміявся б з тебе. Мабуть, за звичкою, там, на небесах, він і далі розмірковує більше над своїми прорахунками та помилками, які у нього також були, як і у кожного з нас. Бо, зрештою, якщо він і міг бути в комусь упевненим, то хіба що тільки у собі самому і своїй дружині, Галині Сергіївні, якій, видно, було нароковано з ним бути у земному житті до останньої миті, щоб разом у той фатальний липневий вечір піти у потойбіччя. Історія їх кохання та подружнього життя варта окремої розповіді і цілком спростовує усі ті несусвітні плітки та чутки, які розпускалися не без злого умислу певними людьми по місту на адресу міського голови, який якщо і за чимось шкодував у родинному житті, то хіба за тим, що не дочекався внуків. Його ж синівська любов до матері, Ганни Михайлівни, батька, Костянтина Михайловича, родини, рідного Чанькова була надзвичайно глибокою. В селі недарма ж казали, що він вдався більше до матері, яку любив понад усе, хоч немало рис перейняв від спокійної, розважливої вдачі батька…
Окрема тема — колізії щодо походження його прізвища, яке хтось пов’язував з наявністю єврейської чи німецької крові у його родослівній, чого він ніколи не заперечував, бо вважав ці розмови не надто суттєвими. У Чанькові, на Дунаєвеччині, Чекмани, з обов’язковим наголосом у прізвищі у множині на букву “и”, жили з правіку, а етимологія цієї фамілії походить, скоріш за все, від деталі до селянського воза, яку на Поділлі називають “чекманом”. А щодо того, що, перебуваючи в Америці, Канаді чи Європі, хтось вважав його українцем єврейського чи німецького походження, аж ніяк не комплесував, жартуючи з приводу цього, що ладен вважатися будь-ким, аби вирішувалися справи, задля яких він туди їхав…
Дуже яскравою сторінкою його громадської діяльності стане робота в Асоціації міст України, де він вважався по праву одним зі старійшин, де користувався беззаперечним авторитетом серед міських голів країни і де завжди прислухалися до його думки. Дружив з багатьма мерами, але, здається, особливо близькими були його взаємини з Євгеном Кушнарьовим, міським головою Харкова, відомим політиком, який загинув за дуже загадкових обставин. Подейкують, що Кушнарьова, який серед регіоналів мав великий авторитет, у такий спосіб просто прибрали з політичної дороги конкуренти, бо надто незручним він був для донецьких хлопців…
А в повсякденному житті Михайло Чекман також зазнавав немало розчарувань і, що було найобразливішим для нього, найперше, від людей зі свого ж найближчого оточення. Не секрет і те, що таких немало знайшлося і по смерті навіть серед тих, кому найбільше довіряв, кому допоміг стати на ноги у житті, бізнесі, кар’єрі, але, видно, вже людська природа така, що якраз у таких ситуаціях проявляється її справжня сутність, хоч, зрозуміло, усім їм тільки Бог суддя…
Та чогось тебе й досі не покидає прикрий осад від того, як непросто проходили у міській раді рішення по увічненню його пам’яті, хоч і ти далекий від того, аби нині творити “культ” Чекмана, та все ж…
Он, ходиш ти по цьому місту, в якому ще знаходиш назви вулиць, які протирічать історичній пам’яті твого народу, до яких, до речі, просто фізично не дійшли “руки” Михайла Чекмана, який збирався сам завершити розпочату ним же декомунізацію усіх вуличних топонімів. Наскільки серйозною була для нього ця проблема свідчить не лише спорудження меморіалу пам’яті жертв сталінських репресій, але й його особиста ініціатива з демонтажу пам’ятника Іллічу з центрального майдану міста, що стала добрим прикладом для багатьох його колег з обласних центрів Великої України…
То чому б його іменем не назвати одну з таких вулиць, як це, зрештою, і пропонувалося на позачерговій сесії міськради одразу по його загибелі? Вистачило міськради на той час лише на те, аби назвати його іменем школу у Лезневому, будівнитво якої таки він зініціював, а згодом завдяки напористості лікаря-депутата Людмили Головко було названо його іменем міський парк…
Поки що це і все з видимих ознак вшанування пам’яті цього знакового для цього міста та краю державного діяча, хоч не сумніваймося, йому там, де ми всі рано чи пізно будемо, якщо у щось і розходиться з приводу цього, то хіба що в усвідомленні того факту, чи пам’ятають про нього прості хмельничани, турботами і проблемами яких, як це, можливо, для когось пафосно не звучить, він жив. Велике видно на віддалі…
Ну, а ти щиро маєш дякувати долі, що таки звела тебе з цим чоловіком, який у твоєму житті, видно, не був випадковим попутником і поруч з яким ти мав також пройти за чиїмось задумом, бо, як відомо, нічого випадкового з нами на земній стезі не буває…
Богдан ТЕЛЕНЬКО (уривок з роману-есе “Хроніки пересмішника”)