Так, так, нині вже цілком доречно саме 3 липня, день неправедного прийняття Верховною Радою антиукраїнського мовного закону Ківалова-Колесніченка, вважати своєрідним “рубіконом”, точкою неповернення, після якої нам усім треба дати собі звіт у тому, що держава Україна опинилася в реальній небезпеці…
Так, так, нині вже цілком доречно саме 3 липня, день неправедного прийняття Верховною Радою антиукраїнського мовного закону Ківалова-Колесніченка, вважати своєрідним “рубіконом”, точкою неповернення, після якої нам усім треба дати собі звіт у тому, що держава Україна опинилася в реальній небезпеці. Надії на те, що наш гарант, який у ці дні “не слабо” відзначив у Криму черговий день свого народження з найближчою командою та “зірками” російської попси, не підпише цей закон, немає, як і на те, що Володимир Литвин дотримає слова до кінця в обіцянці не ставити під ним свій підпис, адже його Банкова, погодьтеся, має чим шантажувати. Не менше запитань виникає і до нашої об’єднаної опозиції, яка, здається, окрім “Свободи”, вирішила згорнути масові протестні акції, відкладаючи, мабуть, їх до кращих передвиборчих часів, під час яких “мовна карта” краще ляже на політичний момент.
Хоча, напевно, не все так песимістично виглядає, адже “мовний майдан”, на моє переконання, зростає у наших душах уже за іншими законами загострення суспільно-політичної ситуації і дуже шкода, що цього поки що не бачать опозиційні лідери, найперше, на місцях. Принаймні, у нас на Хмельниччині є серйозні питанні до активу партії “Фронт змін”, яка утримує вже командні висоти у виборчих штабах об’єднаної опозиції, з реакції лідерів якої на цей політичний виклик влади аж ніяк не видно, що мовна тема їх серйозно зачіпає. Досить тут згадати відсутність депутатів-фронтозмінівців на “мовній” сесії міськради минулої п’ятниці…
Але це, так би мовити, лише штрих із загальної картини, у якій нині звертають на себе увагу інші особливості цих протестних акцій, пов’язані з тим, що широка громадськість береться за справу захисту рідної мови самотужки, демонструючи нові форми власної самоорганізації.
Звичайно ж, подібну ситуацію з мовним питанням у цивілізованих країнах важко уявити, як, зрештою, і в ряді пострадянських країн — у тих же Грузії, Вірменії. І все ж, споглядаючи на контрзаходи, до яких нині вдається партія влади, аби збити протестний “градус” в країні навколо мовного питання, розумієш, що ці “пацани” нині не на жарт взялися колоти українську державність. Адже маючи у руках необмежену владу, силові структури, “п’яту колону” різних ґатунків разом зі слухняним чиновництвом, вони явно вирішили цією “чорною сотнею” вдарити по найболючішому нерву українського народу, яким є рідна мова. Тож формально слід визнати, що 3 липня — це їх “празник”, як і тих політичних шулерів та наперсточників, які їх обслуговують у різних партійних подобах, які пересічному громадянинові нині вже навіть важко вирізнити. Але, думаю, і ми з вами у ці дні порозумнішали й залишили будь-які ілюзії на українське “навернення” цієї влади, яка, як бачимо, цинічно і нахраписто продемонструвала нині знову вже вкотре свою справжню антидержавну сутність. Тож маємо давати собі звіт, що після 3 липня ми з вами вже живемо в іншій Україні, і це велика проблема тих людей, які, вважаючи себе нібито українськими громадянами, не усвідомлюють цього факту. А для тих, хто усвідомлює цю проблему, це вже тест на національну гідність.