Часто за буденними життєвими турботами втрачається почуття вічного — того, що змушує кожного з нас жити, творити, працювати… Наша героїня переконує, що добро поруч, воно у простих речах, вчинках, його лише треба вміти розгледіти. Про це та інше наша розмова з чарівною жінкою, акушером-гінекологом, на рахунку якої вже тисячі народжених життів, заступником головного лікаря Хмельницької обласної лікарні Ларисою Притуляк.
Часто за буденними життєвими турботами втрачається почуття вічного — того, що змушує кожного з нас жити, творити, працювати… Наша героїня переконує, що добро поруч, воно у простих речах, вчинках, його лише треба вміти розгледіти. Про це та інше наша розмова з чарівною жінкою, акушером-гінекологом, на рахунку якої вже тисячі народжених життів, заступником головного лікаря Хмельницької обласної лікарні Ларисою Притуляк.
— Ларисо Вікторівно, розкажіть трішечки про себе та про те, як стали лікарем.
— Мої батьки зі звичайних сільських родин. Жодного стосунку до медицини не мають. Мама за професією бухгалтер-економіст, батько — зоотехнік. Народилась у містечку Летичів, а згодом родина переїхала до Деражні. Навчалась у тамтешній середній школі №2. Вже десь у 7 класі зрозуміла: коли виросту, стану лікарем і саме акушером.
— Для дівчинки у такому юному віці досить незвичне рішення. З чим пов’язаний такий вибір?
— Я точно знала, що бути лікарем — моє покликання. Мріяла, що, коли виросту, прийматиму пологи, допомагатиму діткам з’являтися на світ. Батьки не були в захваті від мого рішення, бо хотіли для мене іншого майбутнього. Проте й не перечили, бо ж знали, якщо я щось задумала, то неодмінно буде по-моєму.
— Але перед медичним інститутом вам довелося попрацювати ще й у колгоспі…
— Школу закінчила з золотою медаллю й одразу поїхала у Київ вступати до медичного інституту. Проте зі вступом не склалося, отож довелося повернутися додому. Тоді вирішила, що поки знову готуватимуся до вступу, працюватиму в колгоспі. Так пішла в ланку, влітку полола норму буряків, а взимку ходила на ферму, але все одно вечорами сідала за книжки, бо ж треба було готуватися до вступу в інститут.
— Але ваша мрія таки здійснилася: ви стали лікарем-гінекологом. Де розпочинали лікарську практику?
— Так, після закінчення Вінницького медичного інституту повернулася додому дипломованим лікарем. Спочатку працювала ургентним акушером-гінекологом у рідній Деражні, а десь через півроку мене перевели до Хмельницького пологового будинку, де пропрацювала майже 15 років. Згодом обіймала посаду головного акушера-гінеколога області, а коли при обласній лікарні відкрилося відділення екстрагенітальної патології вагітних, я за власним бажанням перевелася туди, де працюю й нині.
— Знаємо, що нині в обласній лікарні ведуться роботи з облаштування обласного перинатального центру, розкажіть про це.
— Нині на базі нашої лікарні під патронатом Президента впроваджується Національний проект “Нове життя — нова якість материнства й дитинства”, в рамках якого у нашому краї вже до кінця цього року має з’явитись обласний перинатальний центр. Наразі ж триває реконструкція приміщень лікарні, де й буде облаштований сучасний перинатальний центр, на це із фонду проекту виділено понад шість мільйонів гривень. На обладнання центру сучасною апаратурою передбачено 12,3 млн. грн. та ще три мільйони має виділити Фонд Віктора Пінчука на оснащення відділення інтенсивної терапії, реанімації новонароджених. Медперсонал, який працюватиме тут, наразі проходить курси підвищення кваліфікації у Національній медичній академії післядипломної освіти імені П.Шупика.
Схожі центри вже існують у кількох українських містах, а згодом мають з’явитись у всіх обласних центрах. Приємно, що такий буде й у Хмельницькому, адже це дасть змогу більш ефективно, якісно та своєчасно надавати медичну допомогу матерям і немовлятам. У нас буде сучасне обладнання для виходжування малюків, зокрема з малою вагою тіла. У центрі народжуватимуть жінки зі складними патологіями, які мають загрозу передчасних пологів, та інші.
— Скільки років ви вже допомагаєте маленьким подолянам з’являтися на світ?
— Ой, довго, аж 22 роки!
— Робота, як медаль, має два боки, з одного — приємні моменти, а з іншого — сіра рутина, проблеми… Якою є ваша медаль?
— У моїй роботі приємних моментів надзвичайно багато. Мені довелося прийняти тисячі пологів й народження кожного немовляти для мене є щастям. Відчуття, які охоплюють у той момент, словами не передати.
Хоча в акушерстві вистачає й екстремальних ситуацій, важких буднів. Бувало, що вже настільки охоплювало відчуття нелюдської втоми й, здавалось, все, кінець, але почуття лікарського обов’язку, усвідомлення того, який результат дає моя праця, надихало й змушувало працювати з новими силами. Лікар постійно має навчатися, бо ця професія потребує самовдосконалення. У лікарській практиці абсолютно правильних рішень не буває, тут треба вміти швидко приймати виважене рішення, але при тому завжди сумніватися, радитися…
— Якби вам сьогодні довелось обирати професію, ви знову б стали лікарем?
— Безперечно. Більше того, я знову, не вагаючись, стала б акушером, бо вважаю цю професію однією з найгуманніших та наймилосердніших.
Так, лікарем бути непросто, й, можливо, через постійні чергування десь не додала уваги своїм дітям, але приємно, що вони вирішили піти моїми стопами.
— Поза роботою що для вас є віддушиною?
— На різноманітні захоплення у мене практично немає часу, але переконана, що якщо всією душею любити свою професію, вона може стати справжнім сенсом життя.
Поза роботою полюбляю вибиратися на природу, кудись до річки, мандрувати. Наша країна дуже красива та мальовнича й нам, українцям, зовсім не обов’язково їхати за кордон у пошуках нових вражень та пригод. Для мене найкращим місцем у світі є Сатанів. Коли туди приїжджаю, годинами можу ходити лісом, насолоджуватися тишею й красою Подільських Товтрів. Такі прогулянки діють на мене цілюще.
Полюбляю цікаві, пізнавальні фільми. Масу позитиву отримую й від знайомства з новими, яскравими, самобутніми особистостями.
— Пані Ларисо, а чого ви прагнете в житті понад усе?
— Для мене найголовніше, аби рідні, друзі, всі, хто мене оточує, щодня були здорові та щасливі.
— Дякую за розмову.
Розмовляла Ганна Пасічник