Наше інтерв’ю з Митрополитом Антонієм ми розпочали з розмови навколо нинішньої ситуації в Хмельницькій єпархії УПЦ КП, у якій він служить уже п’ятнадцятий рік.
Наше досьє:
Митрополит Хмельницький і Кам’янець-Подільський, керуючий Хмельницькою єпархією Української православної церкви Київського патріархату (в миру — Махота Владислав Васильович). Народився у смт Слатіно Харківської області. У школі навчався в м. Суджи Курської області, закінчив Харківський політехнічний інститут, де здобув фах інженера-біотехнолога, служив в армії. У травні 1991 року рукоположений у сан диякона, тоді ж став настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці у с. Скурати Малинського району Житомирської області, у серпні 1992-го стає настоятелем храму св. Великомученика Дмитра у місті Малині та благочинним району. З березня 1994 року переїхав до Криму, де призначений ключарем Свято-Троїцького кафедрального собору у Сімферополі.
У 1995 році перейшов у Київський патріархат, стає настоятелем парафії святих Володимира та Ольги у Сімферополі, у липні 1996-го приймає монашеський постриг під іменем Антонія, а 21 липня 1996 року хіротонізований на єпископа Сімферопольського і Кримського. У жовтні 1997 року призначений єпископом Хмельницьким і Кам’янець-Подільським, у січні 2004 року піднесений до сану архієпископа, а 23 січня 2012 року Указом Патріарха Філарета возведений у сан митрополита.
— Владико, пригадується, як восени 1997 року ви приїхали у нашу область, заставши єпархію, м’яко кажучи, не в кращому організаційному стані.
— Саме організаційному, на що були свої причини, а от у тому, що дух Української церкви у нашім краї живий, що ми невдовзі подолаємо тодішні організаційні труднощі, згуртуємо наше священство, не сумнівався, що, власне, і підтверджує розбудова нашої єпархії за ці роки. Принагідно зазначу, що історія відродження й утвердження Української церкви на Поділлі є насправді унікальною і лише доводить моє тверде переконання в тому, що рано чи пізно ідея об’єднання православної церкви стане сутністю нашого релігійного життя не лише в нашім краї.
— І все ж, владико, яка, нині структура єпархії? Зрештою, не секрет і те, що багато православних віруючих у наших краях та в Україні загалом, хоч і відвідують храми іншої православної конфесії — УПЦ Московського патріархату, числять себе вірянами Української церкви Київського патріархату.
— Ми нині досягли, так би мовити, повноцінної кількості парафій та благочиння в своїй єпархії. Якщо говорити мовою цифр, то в середньому за останній час ми щороку збільшували кількість своїх парафій до півтора десятка, а загалом нині вірні нашої церкви об’єднані на теренах області у майже 270 парафіях. Щоправда, деякі з них ще знаходяться у стадії становлення і це цілком нормальний процес, як і загалом шлях до Бога кожної людини.
А те, що до Української церкви є тяготіння вірян з інших православних конфесій, в тому числі і з УПЦ МП, то це також природний процес, як і те, що у цій братній нам церкві йдуть відомі процеси її конфесійної українізації у взаємовідносинах з Московською патріархією. З цього приводу скажу лишень, що по-братньому співпереживаємо за наших братів по вірі і ніколи не твердимо, що, скажімо, Хмельницька єпархія УПЦ Московського патріархату є антиукраїнською чи щось подібне, бо, видно, Господь дає кожному з нас, і нашим церквам загалом, ці випробування на шляху до нашої єдності.
— Даруйте, владико, але чи не насторожує вас той факт, що особливо за останні два роки кимось штучно порушується церковний паритет у різних сферах нашого життя? Он, до прикладу, нещодавно на території прикордонної академії було освячено православну капличку Святого Воїнства якраз священиками УПЦ МП.
— Думаю, що загалом по країні релігійна ситуація щодо церковного паритету вже стабілізувалася, про що свідчить рівне ставлення до наших конфесій з боку керівництва держави. А щодо прикордонної академії, то переконаний, що у цьому навчальному закладі не може домінувати жодна з конфесій, адже там навчаються вірні різних церков — і православні різних конфесій, і римо-католики, і греко-католики, і протестанти. А взагалі-то в країні, як відомо, церква відділена від держави і владі слід, як на мене, дуже делікатно втручатися у церковні справи.
— До речі, яким є ваш особистий досвід співпраці з владою, адже не секрет, що державна номенклатура незалежної України була створена загалом зі “старих” радянських кадрів? Зрештою, як співпрацюєте з громадою краю?
— Знаєте, всі ми з тих часів і, видно, провидіння Боже є в тому, що підвалини незалежності закладають, як ви кажете, і старі, і нові державні кадри, а всі ми йдемо шляхом свого духовного вдосконалення. Наприклад, коли я приїхав у Хмельницький, то в розбудові єпархії в області мені доводилося співпрацювати з головою облдержадміністрації Євгеном Гусельниковим, а в місті — з Михайлом Чекманом, з яким ми щиро товаришували. Щодо Євгена Яковича, то він хоч і був плоть від плоті з радянських часів та ще й росіянином, проте ми з ним досить плідно спів-працювали. Як, зрештою, і з головами облдержадміністрації Віктором Лундишевим, Віктором Коцемиром, дуже багато нашій церкві допомагав Іван Гладуняк, ми добре співпрацювали з Олександром Буханевичем, Іваном Гавчуком, а нині і з Василем Ядухою. Співпрацюємо з багатьма керівниками районів, господарниками, підприємцями, громадськими і партійними діячами, горджуся тим, що наша єпархія має багатьох меценатів і благодійників, які щиро допомагають у розбудові Української церкви на Хмельниччині. Всіх їх важко назвати, проте як тут не згадати знані в області родини Ворон, Шуляків, Петринюків, Кузьмуків, Літвінчуків, Герег, Собків, Міхняків, Баранових, Боярчуків, Самойлюків, Полярушів та багатьох інших. Недарма кажу про родини цих відомих людей, адже у них, як правило, цими богоугодними справами займаються всі члени їх сімей, відрадно, що традиції цього благодійництва переймають у них уже діти, їх трудові колективи. Як не сказати нині і про співпрацю з міським головою Сергієм Мельником, його профільним заступником Іваном Прокопцем, зокрема, у справах розбудови наших храмів. До речі, цілком поділяю їх позицію, що будівництво храмів в обласному центрі повинно узгоджуватися з Генпланом міста. Вони мають бути його окрасою, відповідати заразом і культурно-естетичним поглядам городян і аж ніяк ні влада, ні ми не повинні керуватись у цій справі чиїмись забаганками.
— Знаю, владико, що на Дошці пошани Харківського політехнічного інституту висить серед професури і ваш портрет. Взагалі дуже цікаво, мабуть, не лише мені, дізнатися, як випускник цього престижного в СРСР технічного вузу, уродженець зрусифікованої Харківщини, людина, яка закінчила російську школу на Курщині, спершу вирішила присвятити своє життя церковному служінню, а потім вже прийшла до усвідомлення своєї приналежності до Української церкви та до українства загалом.
— Питання доволі складне для вихідців з цих країв, хоча в моєму випадку на нього є цілком зрозумілі відповіді попри ці факти біографії, які ви назвали. Родом я, справді, зі Слобожанщини і походжу по батьківській та по материнській лініях з українських родин. Щоправда, мій дід по мамі, яка родом зі Золочівщини, тобто з Галичини, походить з православних греків-кіпріотів, які переселилися в Україну, втікаючи від переслідувань турків. А от по батьковій лінії мій дід був церковним старостою, а моя бабця — регентом у церкві, тобто релігійні традиції у родині були дуже міцними, що, власне, і спонукало мене до церковної стезі. Але от усвідомлення власного українства, необхідності утвердження Української церкви у мене завершилося в Криму, з легкої руки керуючого Кримською єпархією УПЦ Московського патріархату, нині Митрополита Сімферопольського і Кримського Лазаря, який направив мене служити у парафію, яку заснували кримські просвітяни. Саме під впливом цих українських патріотів та від спілкування з багатьма лідерами національно-демократичного руху, а я мав честь у Криму познайомитися з Левком Лук’яненком, В’ячеславом Чорноволом, Миколою Плав’юком, Павлом Мовчаном, В’ячеславом Кириленком та багатьма іншими українськими діячами, відбувалося, якщо хочете, моє національне відродження. Тож коли у єпархії “схаменулися” через те, що я почав українізувати свою паству у Сімферополі, вже було пізно (сміється — авт.): Московський патріархат втратив отця Владислава, а в Українській церкві невдовзі з’явився монах на ім’я Антоній.
Ну, а щодо моєї інженерної освіти, то це також сімейна традиція, хоча спершу я дуже хотів здобувати фах інженера-радіоелектроніка, а став інженером-механіком-біотех-нологом, професія та досвід праці в якій аж ніяк не протирічили моїм релігійним переконанням. І навіть скажу більше, цей досвід мені добре допомагає, як і життєвий приклад багатьох викладачів з мого рідного вузу, з яким не пориваю зв’язків і нині.
— Владико, невдовзі в країні розпочнуться чергові парламентські вибори. Якою буде ваша позиція на них, як визначається Українська церква у своїй позиції щодо суспільно-політичної ситуації в країні? Зрештою, у минулій каденції обласної ради ви також були депутатом найвищого представницького органу місцевого самоврядування області.
— Церква у нашій державі поза владою і політичною діяльністю будь-яких партій. Але правда й те, що ми благословляємо на добрі справи тих достойних людей, які допомагають утверджуватися нашій церкві, підтримують її. Ви згадали, що і я був депутатом обласної ради. Тож дуже важливо розуміти, для чого конкретній людині депутатство, яку мету вона ставить перед собою у політиці чи перебуваючи при владі, хоч, врешті-решт, кожен з нас буде тримати звіт про свої земні справи перед Всевишнім. Особисто я прагнув використати свої депутатські обов’язки на благо нашої церкви та України і дуже хотілося, щоб з такими чистими намірами йшли, зокрема, на парламентські вибори ті, хто себе бачить у Верховній Раді.
— На завершення нашої розмови хотілося б, владико, почути ваші побажання і нашим читачам.
— Якраз завершується Петрівський піст, тож, користуючись нагодою, шлю своє благословення тим мирянам, хто проходить і через це християнське випробування. Знаєте, я по-своєму йшов за ці неповні п’ятнадцять років до особистого утвердження себе як патріота Поділля, Хмельниччини. Тож дякую Богові, що свій священницький чин здійснюю на цій благословенній землі, яку я називаю поліконфесійною турбіною, у якій хоч і домінує православ’я, але досить глибокі коріння мають інші християнські конфесії, зокрема римо-католики. Останнім часом я все більше заглиблююсь у вивчення історії християнства на наших землях і знову й знову переконуюсь, що українська душа у своїх зверненнях до Бога у храмах різних конфесій повинна говорити в унісон і, найперше, рідною мовою. А всі ці ідеї “русского мира”, які дехто й у нас нині пробує впроваджувати, на моє глибоке переконання, не мають жодного духовного підґрунтя. У краї, який долучився до створення нашої Першокниги — Двірецько-Пересопницького Євангелія, подібні спроби приречені, вони протирічать сутності християнства і традиціям православної церкви в Україні.
— Дякую, владико, за розмову.
Розмовляв Богдан Теленько