Червень 1941-го ніс десятикласниці Валі Плюті з Брянщини нові надії та сподівання: вона успішно закінчила школу й мріяла вчитися далі. Але 22 червня внесло в життя зміни, які довгих чотири роки не давали збутися майбутнім планам. Запалала війна…
Червень 1941-го ніс десятикласниці Валі Плюті з Брянщини нові надії та сподівання: вона успішно закінчила школу й мріяла вчитися далі. Але 22 червня внесло в життя зміни, які довгих чотири роки не давали збутися майбутнім планам. Запалала війна. Перші місяці населення перебувало наче в заціпенінні. Відомості з фронтів були невтішні: фашисти нахабно наступали, а наші війська продовжували відступати. Люди жили з постійним відчуттям страху: “Що буде далі?” У домівки знайомих і незнайомих людей внадились стукати похоронки. В 1942 році чорна біда постукала і в їхню оселю: загинув брат. “Мабуть, — розмірковує Валентина Степанівна, — це додало мені рішучості. Вирішила йти на фронт, аби замінити брата…” Спочатку були курси санінструкторів, а потім її чекав Білоруський фронт та санітарний поїзд, де вона, молоденька дівчинка, щодня бачила кров і смерть, пошматовані і понівечені тіла і в серці палала жагуча ненависть до ворогів. Щодня доводилося когось втрачати. Було дуже боляче і цей біль не завжди полегшували навіть сльози. Душа страждала, а руки змушені були робити свою справу: надавати медичну допомогу пораненим. Важко пережила вона і втрату шкільного товариша Васі Лобанова. Він загинув під час ворожого нальоту в Бєлгороді. Про цю смерть та про її закривавлений фотознімок на грудях друга їй згодом розповість знайомий…
Здавалося, що випробуванням не буде кінця. Важкі майже цілодобові чергування, біль та муки поранених, яким інколи не могла нічим зарадити, висмоктували сили і доводилося збирати всю волю й мужність у кулак і примушувати себе робити свою справу. Але переможна весна прийшла! 9 травня Валентина Плюта зустріла в Кенігсберзі. Й досі не може забути відчуття від звістки про кінець війни. Добре пам’ятає, як плакала, сміялась, цілувала землю від щастя, що всі жахіття нарешті скінчилися.
Після війни доля таки здійснила потаємні мрії Валентини Степанівни. Вона працювала в дитсадку і заочно здобувала педагогічну освіту, на кілька десятиліть віддала себе освітянській роботі. Понад десять років працювала вихователем дитсадка №3, а потім більше 30 років — завідуючою дитсадка №9. Виростила двох дочок, тішиться онуками та правнуками. І 67 років поспіль вважає найдорожчим святом День Перемоги, що приходить до нас квітучим травнем…
Вікторія СТАНДРІЙЧУК