Відтоді, як 42-річний хмельницький вчитель-фізкультурник народився ще й як поет і відбувся як автор-виконавець, з’явилося на світ більше 150 його творів, вийшло три пісенні альбоми — “Вірую”, “Народжуватись в 42” та “Я — не лялька”. Вони миттєво розійшлися, перетнувши кордони України і опинившись у США, Австралії, Німеччині, Іспанії, Португалії, Польщі, Італії та Росії. Скромний хмельницький бард дуже швидко знайшов багато шанувальників своєї співаної поезії — різноманітних за віком та соціальним статусом. Альбоми Ігоря Білого підкуповують очевидною простотою та силою духу. Проте цього досить, щоб тебе пройняло, мов електрошоком.
Відтоді, як 42-річний хмельницький вчитель-фізкультурник народився ще й як поет і відбувся як автор-виконавець, з’явилося на світ більше 150 його творів, вийшло три пісенні альбоми — “Вірую”, “Народжуватись в 42” та “Я — не лялька”. Вони миттєво розійшлися, перетнувши кордони України і опинившись у США, Австралії, Німеччині, Іспанії, Португалії, Польщі, Італії та Росії. Скромний хмельницький бард дуже швидко знайшов багато шанувальників своєї співаної поезії — різноманітних за віком та соціальним статусом. Альбоми Ігоря Білого підкуповують очевидною простотою та силою духу. Проте цього досить, щоб тебе пройняло, мов електрошоком.
— Ігорю Борисовичу, на вашу думку, чому людям до душі співана поезія?
— Важко сказати. Мабуть, перенаситились поп-музикою, а може, час такий настав, коли хочеться слухати інші пісні, іншу музику, читати іншу поезію. Наскільки я розумію, наші люди сьогодні найбільше хочуть чути правду життя, у якої інша ментальна енергетика. І першим, хто здатний відгукнутись на всі побажання суспільства, є, звичайно, бард, бо сам є частиною цього суспільства.
— Що для вас творчість?
— Це спосіб мого мислення, спосіб життя, реакція на різні суспільні події, моє ставлення до навколишнього світу, це те, що я вже пережив, переосмислив і про що мрію.
— Про що найбільше любите писати?
— Назвати якусь конкретну тему складно. На мою думку, кожна тема повинна визріти в душі, а потім прорости. Але для себе зрозумів: те, що йде не від серця, навряд чи зворушить…
— Чи є у вас улюблена пісня?
— Це все одно, що питати у багатодітної мами, котру дитину вона любить найбільше.
— Чим порадуєте любителів співаної поезії?
— Разом з професійними музикантами: скрипалем В’ячеславом Сидоренком та гітаристом Олександром Ралтугіним працюємо над новим альбомом. У нього увійдуть 14 пісень: деякі написані раніше, але їх ще ніхто не чув, і, звичайно, нові. Роботу плануємо завершити до кінця цього року, якщо буде все добре зі всіма нами. У нового альбому дещо інший формат — у ньому відсутня політика. Принаймні, так плануємо.
— Про що ж тоді ваші пісні?
— Про різне, те, що хвилює і не дає спокою у буденному житті. Одна з таких пісень, наприклад, “Пісня про мову”. Я написав її на замовлення київських друзів. Твір про дуже серйозні речі — значення рідної мови та її збереження, але у веселій формі та з алегоричними образами.
— Чи є вже назва у нового альбому?
— Так, альбом називатиметься “Свято для душі”.
— Попередні ваші альбоми вийшли невеликими тиражами. А цей?
— Все залежатиме від коштів.
— Де ближчим часом зустрічатиметеся з шанувальниками авторської пісні?
— Мене запросили в журі фестивалю української авторської пісні “Дикий мед”, яким опікується відомий український бард Віктор Нестерук. Даватиму там майстер-клас молодим бардам, які презентуватимуть свою авторську пісню. Маю запрошення й на святкування Дня Києва. Постійно кличуть на патріотичний фестиваль “Відкриті небеса”, який організовує київський журналіст Микола Підгорний та з радістю беру участь у фестивалі Олега Скрипки “Країна мрій”. Як завше, виступатимемо на відкритих майданчиках, так би мовити, ближче до слухача. Минулого року мав можливість виступити з Марічкою Бурмакою на “Мамаєвій слободі”. Вона навіть грала на моїй гітарі…
— Вас швидше можна почути десь, аніж удома, в Хмельницькому.
— Серед моїх друзів нині багато бардів, які живуть в інших містах, особливо в столиці. Там відбуваються різні творчі заходи, на які вони мене кличуть, бо мене там хочуть чути, і я за це їм дуже вдячний.
— Ігорю Борисовичу, ким ви себе більше почуваєте: поетом, співаком чи музикантом?
— Завжди кажу, що я — не поет, бо ніколи не вчився премудростям написання поезії, не професійний музикант, бо не знаю нотної грамоти, а лише кілька акордів. Тим більше не співак. Я йду до людей, коли мені є, що сказати, і відчуваю, що мене почують та зрозуміють.
— На вашу думку, чому бардівську пісню рідко почуєш по радіо чи на телебаченні?
— Бардівська пісня — особливий жанр. І якщо вона справжня, то не всім до вподоби. Особливо ситим, багатим, жадібним і байдужим. А оскільки телеканали й радіостанції знаходяться в приватних руках, то вони нас не хочуть помічати, аби не конфліктувати з “власть імущими”. Тому ми змушені шукати альтернативу в спілкуванні зі слухачем. Але поезія, якщо вона правдива та щира, свою дорогу до слухача у будь-якому випадку знайде.
— Дякую за розмову. Здоров’я вам насамперед і успіхів у творчості!
Вікторія СТАНДРІЙЧУК