Власне, тоді, у вересні 1992-го, і вдалося зрушити справу з благоустроєм та реконструкцією пам’ятного меморіалу на захороненні понад чотирьох тисяч земляків-євреїв на околиці Деражні, приурочивши цю поминальну акцію до п’ятдесятиріччя від трагічних днів їх розстрілу нацистами у вересні 1942-ого. Особисто ти запросив на неї головного рабина Києва та України Якова Блайха, який тоді лише освоювався в нашій країні, проте таки приїхав на цю сумну річницю до Деражні, хоч того дня була страшенна негода. Після всіх поминальних акцій ми, змокрілі від проливного дощу, сиділи у місцевому Будинку культури, влаштувавши скромну тризну, більше переймаючись тим, як нагодувати і вберегти від застуди пана Блайха, який, хоч і їв свій кошерний тормозок, але таки не відмовився від чарки-другої тоді дуже популярної горілки “Вінницької” і тим врятувався, мабуть, від нежиті… А підвечір, проводжаючи його на Київ, заїхали до Меджибожа на могилу єврейського мудреця Ісраеля Баал-Шем Това або по-простому Бешта, масове паломництво хасидів з усіх куточків світу до якої у ті часи лише розпочиналося.
Власне, тоді, у вересні 1992-го, і вдалося зрушити справу з благоустроєм та реконструкцією пам’ятного меморіалу на захороненні понад чотирьох тисяч земляків-євреїв на околиці Деражні, приурочивши цю поминальну акцію до п’ятдесятиріччя від трагічних днів їх розстрілу нацистами у вересні 1942-ого. Особисто ти запросив на неї головного рабина Києва та України Якова Блайха, який тоді лише освоювався в нашій країні, проте таки приїхав на цю сумну річницю до Деражні, хоч того дня була страшенна негода. Після всіх поминальних акцій ми, змокрілі від проливного дощу, сиділи у місцевому Будинку культури, влаштувавши скромну тризну, більше переймаючись тим, як нагодувати і вберегти від застуди пана Блайха, який, хоч і їв свій кошерний тормозок, але таки не відмовився від чарки-другої тоді дуже популярної горілки “Вінницької” і тим врятувався, мабуть, від нежиті… А підвечір, проводжаючи його на Київ, заїхали до Меджибожа на могилу єврейського мудреця Ісраеля Баал-Шем Това або по-простому Бешта, масове паломництво хасидів з усіх куточків світу до якої у ті часи лише розпочиналося.
Як відомо, Бешт був фактичним засновником нової течії в іудаїзмі — хасидизму, а вже уманський цадик Нахман, до могили якого євреї також нині їдуть з усіх усюд, став продовжувачем його ідей, простих та зрозумілих і нам, християнам. Щоправда, благочестивий Нахман пішов у розвитку ідей безхитрісного Бешта набагато далі й зумів їх узагальнити у вигляді теоретично обгрунтованих ідей, якими послуговується нині найбільш радикальне крило хасидів. А “наш” Бешт, який усе своє життя присвятив вивченню Тори та Кабали і навіть за легендою сім років прожив самітником у печері, більше розмірковував над тим, як людині жити в гармонії з собою у цьому непростому і тоді, і нині світі, говорив про сімейні цінності, вміння переносити житейські негаразди, шанувати власні традиції і заповіти предків. А ще він був знаним цілителем і допомагав усім, хто до нього звертався, не надто переймаючись тим, що разом з євреями до нього йшли і християни. Щоправда, не відаємо чи схвалив би цей божий чоловік нині крайнощі у діях ортодоксальних хасидів-фундаменталістів, які вже не дають спокою своїм фанатизмом більшості нинішньої ізраїльської суспільності…
Ви тільки вслухайтеся у деякі з його повчань, щоб засумніватись у тому, що Бешт залишив ці свої повчання лише для євреїв. “Грішники як дзеркало: їх гріхи — відображення зла, яке затаїлося у всіх нас”, — казав він. Або така сентенція, за яку й нині можна багато віддати: “Хто хоче витягнути ближнього з багна, повинен сам спуститися в багнюку, щоб подати йому руку допомоги”. Хіба не сильно сказано? І чи не випередив він, щонайменше на століття, свого одноплемінця Маркса, ставши першовідкривачем не лише основного закону капіталізму про додану вартість, але й тих наслідків, які він вносить у людське суспільство, сказавши: “Торговець спочатку дає попробувати товар безкоштовно, а потім йому платять сповна. Так само поступає і Творець”? А ще: “Той, хто говорить про земні і небесні діла так, ніби вони йому зрозумілі, — єретик!” — справедливо стверджував мудрий іудейський філософ, який, вочевидь, був людиною обраною, бо, готуючись до зустрічі з Творцем, говорив: “Я вийду в одні двері і ввійду в інші”…
Відчуймо глибину цієї сентенції Бешта, згадавши вислів одного з його древніх однодумців, античного філософа Епікура, який на цю тему не менш влучно висловився: “Кожен виходить з життя так, ніби тільки що увійшов”. Щоправда, Баал-Шем Тов не забув таки добряче гримнути своїми земними “дверима”, бо, як стверджує легенда про його кончину, він на смертному одрі запитав своїх земляків, що вони вибирають: пожежу чи повінь, а дехто додає до цього його вибору ще й чуму, після того, як стане він перед Господом? Кажуть, що меджибізькі євреї, серед яких були і його учні, вибрали чомусь пожежу і все сталося, як прорік Бешт, якого, видно, добряче дістали за життя одноплемінці та учні своїм невірством, бо поки тіло праведника, загорнуте у саван, опускали в могилу, містечко згоріло дощенту. Видно, таки ті його одноплемінники аж ніяк не відповідали змісту іншої його мудрості: “Благословіння друга важливіше, ніж благословіння ангела”, а тому, мабуть, гідно оцінили те, хто серед них жив насправді, лише по смерті мудрого Бешта…
Ось такий собі єврейський Лао-цзи, який спочив колись у Бозі у цьому містечку, що є своєрідним кордоном між історичними Волинню та Поділлям. На тому єврейському цвинтарі біля могили того мудрого чоловіка варто помолитися і нам, християнам, що, зрештою, і робив ти не лише того вересневого підвечірка поруч з іменитим рабином Яковом Блайхом, предки якого також походять з Поділля, щоправда, тернопільського, з містечка Хоросткова…
На могилі мудрого Бешта тобі не раз доводилося бувати, там нині вже з’явилися справжнісінький мармуровий некрополь, а неподалік і готель, будиночки для паломників та ошатна синагога. Таки вміє, що не кажіть, ця богообрана нація шанувати своїх мудреців і, мабуть, ладна була б зібрати всі їх останки на своїй історичній батьківщині у будь-який спосіб, навіть не гребуючи спробою підкопу до могили цадика Нахмана в Умані, на що відважилося декілька хасидів-фанатиків, яких вчасно зупинили наші пильні есбеушники. Біля поховання Бешта подібних спроб, здається, не було помічено, а може, і сучасні хасиди-ортодокси пам’ятають передсмертні його пророцтва меджибізьким іудеям, адже Меджибіж тоді горів добряче, а тут вже йдеться про цілу державу?..
Бо те, що євреї цього містечка тоді поплатилися за своє маловірство і нерозуміння того, хто жив з ними поруч, ще півбіди. Та, мабуть, і нині таки не варто нікому чіпати його могилу, бо хтозна, що може статися. А то потрапив би його прах до Ізраїлю, що є цілком реальним, якщо б цього захотіли там всерйоз, бо, маючи таку потужну спецслужбу, як МОССАД, там заввиграшки провернули б таку операцію, а тут знову, дивишся, почне збуватися якесь з пророцтв мудрого Бешта, якому, видно, непогано покоїтися і в українській землі, шляхами якої він також немало походив у тому бароковому вісімнадцятому столітті. Ні, таки краще приїхати до його могили у травні на традиційне свято Шавуот, яким іудеї вшановують відому старозавітну подію, коли Господь дарував їм на Сінайській горі Тору, яку так шанував Бешт чи у вересні, на свято Рош-ашана — єврейський Новий рік. Або ж взагалі, коли просто випаде у вас така нагода помолитися на його могилі, залишивши в його некрополі, бо колись то була просто могила з традиційною плитою та написом на таємничому івриті, записочку зі своїм сокровенним бажанням, чим тут не нехтують і християни, яких також вистачає на екскурсіях, адже і їх предків у цьому краї зцілював цей загадковий цадик. Принаймні, сам ти ніколи не гребував такими звертаннями до мудрого Бешта і якщо це хтось з твоїх сповідників вважатиме гріхом, то нехай так воно вже і буде…
Це ми, українці, маючи вже нібито свою державу, досі не можемо створити у своїй столиці некрополь-пантеон національних героїв, більшість останків яких покояться по різних закордонах. Степана Бандеру поховано в Мюнхені, Симон Петлюра та Нестор Махно спочили у Парижі, Павло Скоропадський покоїться у німецькому місті Оберстдорфі, Володимир Винниченко — у французькому Мужені…
Дяка Богові, що додумалися хоч останки своїх мучеників Стуса, Тихого, Литвина перезахоронити наприкінці 1989-го у рідній землі. Зроблено це було всупереч тодішній ще комуністичній владі, яка не наважилася заборонити цю патріотичну акцію, хоч останки решти наших визнач-них діячів ще чекають на таке повернення додому, де, видно, не скоро з’явиться їх пантеон, як це роблять гідні своєї історії нації…
Ну, а щодо “єврейського питання” у цьому зв’язку, то тебе завжди діставали наші жидоборці, які позиціонують себе з державницькими середовищами і власну державотворчу бездіяльність списували на прошуки ворогів, серед яких завжди першими цапами-відбувайлами у них були євреї. Цими комплексами ксенофобії ніяк не може перехворіти нині немало відомих українських діячів. Хоч, здавалося б, маємо дуже повчальний і показовий історичний досвід співпраці українців та євреїв у різні часи. От хоча б у часи Української національної революції 1917-1920-х років, часи боротьби ОУН-УПА, є унікальний приклад такої співпраці у діяльності й творчості того ж Івана Франка, у подвижництві Андрія Шептицького та багатьох інших відомих українців, проте бацила антисемітизму все одно дає про себе знати й постійно вигулькує у нашому суспільно-політичному житті, як нечистий з табакерки…
Звичайно, є тут питання і до єврейської сторони, яка погано нині пам’ятає настанови в “українському питанні”, які давали у свій час єврейству такі визначні діячі цього народу, як Теодор Герцль та Володимир-Зеєв Жаботинський. Адже відомо, що саме Герцль був “батьком теоретичного сіонізму”, а Жаботинський вважається засновником так званого “діяльного сіонізму”. Саме він, як ніхто інший з єврейських діячів, сформулював засади єврейсько-українського діалогу на початку ХХ століття, виступав у пресі на захист української нації, її культури, мови. І хоч Жаботинський ніколи не був ворогом росіян, проте застерігав своїх єдинокровців: “Єврейській спільноті вбили в голову цілком безпідставну віру в те, що в особі російської інтелігенції євреї мають вірного друга і захисника…”
На жаль, подібні ілюзії зберігаються серед євреїв і донині, їх ознаки проглядаються і в політиці офіційного Ізраїлю, куди емігрував з СРСР, зокрема, з України у своїй переважній масі єврейський “совок”, представники якого навіть незнайомі з ідеями ідеолога, так, так, українського сіонізму Жаботинського, інших єврейських діячів, які не шкодували своїх знань, а часто і життя у відстоюванні української державності. Зазвичай ті євреї таки ностальгують по Україні, але природа цих почуттів замішана на совковських рефлексіях їх колишнього життя в наших краях і не має нічого спільного з багатими традиціями історії єврейсько-українського співжиття на нашій та нечужій і їм землі, тій історії, в якій вистачало таки всього… І як тут не згадати ще одного мудрого єврея, відомого діяча єврейського руху і теоретика сіонізму Теодора Герцля, який якось у розмові з Іваном Франком про ймовірність появи українського Мойсея, зауважив: “Мойсеї не народжуються кожний день. Це правда, що вони появляються під впливом зовнішнього гніту. А цей гніт у нас в десятки разів більший від вашого. Якщо колись ви відчуєте його, як ми, то і ви розпочнете шукати свого Мойсея і, напевно, знайдете його, хоча сьогодні ви його, можливо, закидали б камінням. Тож лише час тут може прийти на допомогу”.
Від часу цього діалогу між Франком і Герцлем минуло вже більше століття, а нам з українським Мойсеєм досі не щастить: чи то децибели гніту українців ще не виросли до відповідної критичної маси, чи то наші відчуття притупилися, хоча, скоріш за все, ми ще не навчилися вибирати серед багатьох своїх претендентів на роль “месії”. Он, недавно п’ять літ один з таких кандидатів приміряв на себе сандалі старозавітського Мойсея, а завів свій народ у такі “бермуди”, що важко й спрогнозувати, коли і куди ми з них виберемося…
З цього приводу можна часто почути, що, мовляв, євреї зі своїм Мойсеєм сорок літ блудили по пустелі, ніяк не потрапляючи у свою землю обітовану, тож і нам не менше треба витримати часу. Як на тебе, дуже сумнівний цей висновок, адже ми не відаємо, якими шляхами їх водив Мойсей, бо за сорок літ можна було обійти декілька разів тодішню земну Ойкумену, не те, що подолати якихось кілька сотень кілометрів по близькосхідних пустельних землях, що, як ти підозрюєш, євреї таки зробили у свій спосіб, бо перед єгипетською неволею були і під вавілонським гнітом, і добре знали тодішній світ навколо. Адже де ж бо могла набратися такої мудрості ще в античні часи ця богообрана нація, якби не мала такого повчального історичного досвіду всесвітніх мандрів?..
Нещодавно в Україні відзначали трагічну дату 70-річчя розстрілу нацистами київських євреїв у Бабиному яру і тобі запам’ятався виступ ведучого відомого телешоу тепер вже на Першому національному, заїзджого до нас з Європи транзитом з Росії Савіка Шустера.
Савік, видно, з тих євреїв, які малолітніми виїхали з родиною з СРСР на Захід, традиційно обминувши історичну батьківщину, що, зрештою, робили більшість наших євреїв-совків, виїзд яких за залізну завісу мав єдину мету: потрапити в благополучну Європу чи Америку, але аж ніяк не на розбудову держави Ізраїль…
Власне Шустер, вихований за кордоном саме на таких стереотипах, і в своєму телешоу з приводу цих трагічних подій вдався до провокаційних звинувачень на адресу українців, які, за його версією, мають нині тільки й те робити, що просити прощення за злочини своїх одноплемінців, які служили при німцях у поліції та інших формуваннях, повторював уже давно розвінчані провокативні звинувачення КДБ на адресу батальйону “Нахтігаль”, Буковинського куреня та інші комуністичні інсинуації. Йому б запитати принагідно своїх єдинокровців з урядових кіл Ізраїлю, у бізнес-еліти США про те, чому нині припинилася та мінімальна матеріальна допомога від них українцям, визнаним як “ праведники світу”, тобто тим нашим землякам, які, ризикуючи власним життям, життям своїх сімей, рятували у роки окупації євреїв? Так, так, Савіку, припинилася ця, нехай і невеличка допомога цим героїчним людям, хоч імена їх добре відомі в тому ж Ізраїлі, який нині опікується лише тими нашими громадянами-євреями, які вижили у роки війни.
Хоча і ми тут часто вміємо дивувати світ, як-от чернівчани, де недавно міськвиконком прийняв рішення про те, щоб вивісити у міськраді портрет примаря Чернівців часів румунської окупації такого собі Траяна Поповича, який став там мером за наказом румунського диктатора Іони Антонеску, розстріляного по війні як нацистського посібника. Не відаю, з чиєї легкої руки у свій час відвертий антисеміт доктор Попович дістав звання “праведника світу” в Ізраїлі, бо, мабуть, у той день мала б зарухатися не одна братська погребальня з розстріляними чернівецькими євреями, яких той прирік на вірну смерть, створюючи у сорок першому в місті гетто та експлуатуючи їх на так званих громадських роботах, спершу обібравши до нитки. Те, що від нього відкупилося декілька багатих єврейських сімей, аж ніяк не може компенсувати цей злочин, бо ж, за свідченням сучасників, міг він тоді допомогти усій єврейській громаді міста й, зокрема, розстріляному нацистами головному рабину Чернівців Абрахаму Марку…
Не міг чи не захотів, перетворивши свою нібито акцію милосердя в дохідний бізнес? Це при тому, що ізраїльський “Яд-Ва-Шем” ще досі чомусь не квапиться з посмертним визнанням “праведником світу” митрополита Андрія Шептицького, який усі роки окупації переховував на Святоюрській горі рабина Львова Давида Кохане з родиною, а у греко-католицьких монастирях, главою церкви яких він був, у ті часи переховувалися за його вказівкою немало євреїв з різних соціальних прошарків…
Тож ти сприйняв згадане телешоу Шустера як явну провокацію, замішану якраз на світоглядних стереотипах, прищеплених цьому євреєві-журналісту з дитинства, бо жодна логіка історичних обставин, за яких відбувалася трагедія Голокосту на наших землях під час окупації, на цього вже немолодого чоловіка не діяла. Дійшло там навіть до того, що декілька наших політдіячів, на кшталт екс-президента Леоніда Кравчука, філософа Мирослава Поповича, кинулися погоджуватися з Шустером: мовляв, треба нам каятися, тобто проявити звичні для подібної породи українців безпринципність та м’якодушість. Це при тому, що Кравчук у свій час уже тричі у якості голови Верховної Ради та президента приносив такі вибачення євреям від імені українського народу. Тож якщо йти за їх логікою, то нині повинні каятися за Голокост і самі євреї перед собою, адже відомо, що існувала за часів окупації і єврейська поліція, були серед них і свої колабораціоністи, як, зрештою, відомо і те, що єврейський капітал у тій же Німеччині спершу пробував відкупитися від нацистів. А якщо піти далі і національний чинник зробити домінуючим при розвінчуванні тих же комуністичних злочинів перед українським народом, то взагалі можна договоритися до того, що саме євреї і ніхто інший винні у вбивстві мільйонів українців під час Голодомору та комуністичних репресій, адже не секрет, що у складі “чека”, “гепеу” першої половини 1930-х, як і в керівництві більшовицької партії, переважали представники саме цієї нації…
Безперспективною є подібна доказова база, шановні вибачальники, на суді історії, коли йдеться про бездержавні та підколоніальні українську та єврейську нації, в яких у різні часи були свої мерзотники та недолюдки.
Не дивуймось, що Шустер пробував свою аудиторію лякати навіть тим, що, мовляв, без такого каяття нам у Євросоюз дорога закрита, забувши сказати, що щось не надто чути вибачень за подібні злочини на їх землі від поляків, які якраз нині там головують і яких, до речі, бездержавною нацією на ті часи не назовеш? А ти би послав цього профі з журналістських провокацій ще й до висновків великого українського патріота, діяча УНР, єврея Арнольда Марголіна, який писав у своїх спогадах в еміграції: “Подібно до того, як ми, євреї, дійсно знімаємо з себе відповідальність за всі діяння комісарів-євреїв і за огидні вчинки тих євреїв, які брали участь у роботі більшовицьких надзвичайок, так і український народ має повне право зректися своїх покидьків, які заплямували себе погромними злочинами”…
Бо хіба спроможні такі, як Шустер, вникнути в усі драми нашої спільної з євреями минувшини, бодай, тієї пори, і чим взагалі для них є факти діяльності міністерства єврейських справ УНР, творення у цій першій нашій державі, скажімо, безпрецедентного у світовій історії єврейства законодавства про єврейське самоврядування, про визнання однією з державних мов ЗУНР ідишу, послідовні дії того ж Симона Петлюри навіть у тій революційній та воєнній веремії проти єврейських погромів? Бо ж кому було вигідно на тому процесі у Парижі над його вбивцею, чекістським агентом Шварцбадом почути правду про те, що саме за наказом Петлюри був розстріляний організатор єврейського погрому у Проскурові в лютому 1919-го отаман Самосенко, що, якщо брати навіть страшну статистику цього погромного мартиролога в ті часи, то в ньому “першість” на Україні ділять між собою білогвардійці та червоногвардійці, про що добре було відомо і радянським дослідникам, але аж ніяк не петлюрівцям чи українським отаманам, які нині з “легкої руки” таких знавців нашої минувшини, як Шустер, Табачник, стали чи не основними винуватцями цієї спільної драми євреїв та українців?
Як довести нині таким людям, що кращі сини та дочки єврейської нації в ту пору були поруч з українцями у боротьбі за їх спільну незалежну державу, що в застінках “чека” розстрілювали українських націоналістів разом з евреями-сіоністами, що, врешті-решт, згодом у армії УПА з нацистами та комуністами боролося немало євреїв? А хіба мало таких прикладів подвижництва на ниві українсько-єврейської дружби у ближчі до нас часи? Чого, скажімо, тільки вартий відомий літературознавець, український єврей Роман Корогодський, який зібрав і впорядкував для українців двадцять (!) томів української модерної літератури ХХ століття. Можливо, для когось з сучасників дивним був і сам Роман Миронович, який завжди в побуті спілкувався виключно українською мовою, підкреслюючи у такий спосіб не лише повагу до землі, на якій виріс, але й солідаризувався так з нашою нацією, часткою якої завжди себе відчував. З твоїх особистих друзів-євреїв у цей ряд, безсумнівно, варто поставити й подільського публіциста, власкора газети “День” на Хмельниччині Михайла Василевського, світла пам’ять про якого збережена у багатьох його публікаціях з найширшої української проблематики, бо, власне, ні про що інше він не писав…
У кращому випадку такі, як Савік Шустер, не відають, що говорять, хоча скоріш за все і не збираються слухати подібні аргументи, якщо, звичайно, не йдеться про відверту і цинічну організацію провокацій з конкретною метою: сіяти і далі непорозуміння та ворожнечу між нашими народами та створювати в сучасному світі з українців націю антисемітів. Бо здавалося б, просунутого Шустера мав би чогось навчити, бодай, приклад його одноплемінця, чи не найвідомішого в світі єврея-юриста Рафаеля Лемкіна, який особисто доклався до того, щоб у звинувачувальному вироку нацистам на Нюрнберзькому процесі було введено засадниче слово-термін “геноцид”, який ним був створений і юридично обгрунтований. Так, з нацистами єврей Лемкін мав і особисті рахунки, але не менші свої рахунки він виставив і перед комуністами, першим окресливши Голодомор на Україні як Геноцид українського народу з боку комуністичного Кремля…
Тож якщо б медійний комівояжер Шустер та його однодумці знайшли час у своєму тусовочному побуті, а найперше, професійну мужність у собі та наважилися б відвідати столичний музей-меморіал пам’яті жертв Геноциду українців, то на виході з нього праворуч побачили б гранітну плиту, на якій вибито вислів Рафаеля Лемкіна: “Вістря радянської атаки було спрямовано проти фермерів, великої маси незалежних селян, зберігачів традицій, фольклору і музики, національної мови та літератури, національного руху України. Зброя, яку вживали проти них, є, мабуть, найстрашнішою з усіх — виморювання голодом”…
І це, Савіку, писав юрист-єврей, який стане ініціатором прийняття ООН ще у грудні 1946-го розробленої та обгрунтованої ним Конвенції про геноцид, яка діє до сьогодні, і який юридично сформулював для світу суть комуністичних злочинів в Україні, обгрунтувавши вперше трагедію голодомору 1932-1933 років як Геноцид. Цей великий гуманіст зрозумів наш біль, на відміну від таких шустерів, табачників і своїх-несвоїх перевертнів…
Як добре, що в цього народу завжди були свої проводирі, починаючи з Мойсея, хоч і євреям не завжди щастило на своєму історичному шляху. Бо ж недарма відомий герой Шолома Алейхема говорить про те, що добре знає про богообраність єврейського народу, але просить Господа обрати інший народ для своїх експериментів. З цим ми, українці, чи не найбільше подібні з євреями, адже недарма у Святому письмі знаходимо сентенції про те, що Всевишній найбільше посилає випробувань тим, кого більше любить. Як тут слідом за Тев’є не сказати про те, щоб там, на небі, хтось до вух Господа підніс якусь ганебну супліку про українців, аби він хоч на якийсь час не бачив нас серед світового народонаселення…
P.S. Глава “Заповіти мудрого Бешта”, уривки з якої ми публікуємо, увійшла в роман-есе автора “Хроніки пересмішника”, який невдовзі вийде у кам’янець-подільському видавництві “Медобори”