Недавній ажіотаж зі здачею декларацій про власне майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру, який у ці дні досяг апогею, здається, пішов на спад.
Нагадаю, що йшлося про…
Недавній ажіотаж зі здачею декларацій про власне майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру, який у ці дні досяг апогею, здається, пішов на спад.
Нагадаю, що йшлося про декларації на виконання Закону “Про запобігання і протидії корупції”, який ще у квітні минулого року прийняли наші парламентарії. Не обминули ці декларації чиновницький люд різних рівнів і навіть рядових працівників бюджетної сфери. Тож не дивно, що нині преса “смакує” подробиці майнового стану багатьох високопосадовців, обраховуючи їхні статки.
Мені ж у цій декларативній кампанії найбільше шкода саме освітян, які у ці дні потратили багато часу на заповнення цього документа. І річ не втім, що більшість з них вперше шукали для себе відповіді на те, чи мають вони статки, скажімо, за кордоном, а тільки тому, що чи не вперше за роки незалежності держава, по суті, прирівняла їх за статусом до держслужбовців. Пригадуєте, скільки з цього приводу було передвиборчих обіцянок з різних політичних середовищ на цю тему? От нині, здавалося б, заповненням цих антикорупційних декларацій вони наблизилися до цього омріяного статусу, хоч і згадана перспектива прирівняти того ж педагога до державного службовця також виглядає майже фантастично, попри те, що вони заповняли однакові антикорупційні декларації.
Даруйте, шановні читачі, за цей скепсис, але ця так звана антикорупційна кампанія є, як на мене, звичайною формальністю, яка нічого спільного з реальною боротьбою з корупцією, що нині є нашим найбільшим злом, не має. І справа тут не в тому, щоб відміняти подібні декларації, які є нормою в цивілізованих країнах, проблема в іншому: чи ми насправді є такою країною і чи ті, хто у такий спосіб нібито бореться з корупцією, хочуть це робити чесно і безкомпромісно? Відповідь на це запитання кожен з нас знайде на багатьох прикладах того, як завдяки корупційним схемам виростали статки українських олігархів і наших місцевих нуворишів. Тож питання, мабуть, слід сформулювати нині по-іншому: а чи є політична воля й моральне право у нинішньої влади в країні здійснювати реальну, а не паперову боротьбу з корупцією? Зрозуміло, що при бажанні наших фіскальних органів можна знайти “гріхи” у будь-кого, але, на мою думку, влада та її представники повинні розпочинати з себе.
Он, нещодавно мені довелося брати участь у публічній дискусії на “Радіо Ера” і з цього приводу, на якій були присутні і представники керівництва області. Тож коли загострив увагу на тому, що саме корупція є нині найбільшою проблемою нашої країни, влади на шляху до демократичних стандартів, проілюструвавши цей висновок на ряді місцевих фактів, зокрема, рекордному хабарі у масштабах країни, в якому фігурував колишній голова Новоушицької райдержадміністрації, то отримав від представників влади “відкоша”: мовляв, вони нічого не знають про подробиці цієї справи і нехай суд вирішує, що там і як. Якщо врахувати, що “корупційна бомба” у цьому випадку потрапила в одну і ту ж “яму”, бо за цю ділянку землі над Дністром уже сидить колишній голова тамтешньої райдержадміністрації, то з цією непоінформованістю моїх опонентів виходить дивна ситуація. Зрештою, у цьому випадку мене особисто не цікавило, що учасником нової корупційної схеми там був уже представник регіоналів, йдеться про інше: задавнену суспільну хворобу, на яку страждає наша держава з перших кроків своєї незалежності, і вилікувати її деклараційними кампаніями таки не вдасться…