До цієї героїчної і водночас драматичної сторінки антинацистського опору в нашім місті і краї приглядаюся давно, бо не надто довіряю тому устояному ще в радянські часи канонічному потрактуванню історії Проскурівського підпілля, яке, як відомо, до свого визнання і тоді пройшло крізь нелегкі випробування…
До цієї героїчної і водночас драматичної сторінки антинацистського опору в нашім місті і краї приглядаюся давно, бо не надто довіряю тому устояному ще в радянські часи канонічному потрактуванню історії Проскурівського підпілля, яке, як відомо, до свого визнання і тоді пройшло крізь нелегкі випробування. Це нині у нашому місті діє чудовий музей, створений для увічнення подвигів проскурівських антифашистів, а, скажімо, одразу після звільнення Проскурова від окупантів, у перші десятиріччя по війні, компартійна влада, відповідні органи, м’яко кажучи, з великою підозрою ставилися до тих проскурівчан, які чинили опір загарбникам. Чому? — запитаєте. А тому, що історія виникнення цього підпілля не вкладалась у відому схему ролі в цьому опорі керівної і спрямовуючої сили, якою мала бути капеерес, що, зрештою, було і з “Молодою гвардією”, і з багатьма іншими підпільними організаціями, які виникли на окупованій території без її вказівок. Взагалі, тема діяльності партактиву нашої області в організації антифашистського підпілля, зокрема, на початку війни, тоді також вважалася “забороненою”. Адже не секрет, що серед тих, хто мав організовувати цей опір гітлерівцям, виявилося немало зрадників, навіть з числа найвищої партноменклатури, не кажучи вже про такі промовисті факти, як, до прикладу, перехід на бік ворога майже у повному складі Шепетівського залізничного відділу НКВС та деяких високих чинів з цієї служби. Тож відоме гасло: ніхто не забутий, ніщо не забуте, як на мене, дослідникам історії антинацистського опору в нашім краї та Україні загалом слід наповнювати новим змістом, відмовляючись від багатьох колишніх стереотипів…
Саме тому пробую звернути увагу на долю одного з проскурівських патріотів, ім’я якого після війни було незаслужено ославлене, а сам він потрапив навіть до комуністичних концтаборів зі звинуваченням у пособництві окупантам. Йдеться про Максима Хотовицького, на імені якого і досі лежить це незаслужене клеймо, хоч у перші роки незалежності його було виправдано, бо прокуратура у його діях не знайшла жодних злочинних діянь. Зрозуміло, що в радянські часи його сім’я жила під відомим ідеологічним тиском, хоча сьогодні для його рідних, найперше доньки Віри Максимівни, яка найбільше доклалася до реабілітації батька, насамперед важить про повернення його імені в число проскурівських антифашистів, серед яких воно по праву повинне бути. Адже Максим Євтихійович у роки окупації був директором міської електропідстанції і немало допоміг підпіллю. Був він на безпосередньому зв’язку з керівником підпілля легендарним Миколою Храновським, котрий загинув у старокостянтинівській в’язниці гестапо, адже навіть донька пам’ятає, як для прикриття ходила з татом на його явку “до сапожника”. Знали про патріотичну діяльність Максима Євтихійовича і його рідні, зокрема, двоюрідний брат-підпільник Костянтин Хотовицький, в оселі якого у Гречанах була розташована відома явка для зв’язкових та переховувався радист. Власне це Костянтин Венедиктович порадив Максиму Хотовицькому, коли той у 1947 році демобілізувався з армії, не надто розповідати у відповідних органах про свою підпільну діяльність, аби не зашкодити рідним. А той, спробувавши знайти хоч якесь підтвердження свого підпільницького “алібі”, побувавши з цією метою навіть у Москві, сам прийде у відділ МДБ, де йому швиденько організують справу і відправлять на Магадан. Чомусь не сумніваюся нині, що подібна доля чекала б по війні і Миколу Храновського, якби він дивом вижив, адже його як секретаря Чернівецького обкому партії ці органи могли звинуватити у будь-яких гріхах за те, що нібито покинув з приходом ворога Буковину і опинився на рідному Поділлі…
Зрозуміло, що подібний умовний відмінок у випадку з повною реабілітацією чесного імені патріота-антифашиста Максима Хотовицького не доречний, хоча за історією його життя можна прослідкувати і весь драматизм боротьби з ворогом на нашій землі. Тож у ці березневі дні, вшановуючи тих, хто чинив опір нацистам у роки війни, маємо пам’ятати і про ім’я цього “забутого” підпільника, якщо справді у нас ніхто не забутий, ніщо не забуте у тій страшній війні…