Днями з Канади надійшла сумна звістка про те, що на вісімдесят сьомому році життя не стало Миколи Плав’юка, останнього глави уряду, президента Української Народної Республіки в екзилі, тобто у вигнанні. З життя пішов видатний політичний та громадський діяч, патріот, хоча зрозуміло, що в сучасній Україні ця сумна звістка не набуде належного розголосу.
Днями з Канади надійшла сумна звістка про те, що на вісімдесят сьомому році життя не стало Миколи Плав’юка, останнього глави уряду, президента Української Народної Республіки в екзилі, тобто у вигнанні. З життя пішов видатний політичний та громадський діяч, патріот, хоча зрозуміло, що в сучасній Україні ця сумна звістка не набуде належного розголосу. На жаль, ім’я Миколи Плав’юка нині добре відоме лише у середовищі державницьких організацій та, мабуть, у певних владних структурах, найперше, в нашому МЗС, де його повинні знати, так би мовити, по протоколу, хоча, переконаний, так звана широка громадськість не надто нині орієнтується, ким була ця людина та що таке уряд УНР у вигнанні, як і погано розуміється на особливостях ідеологічної структуризації українських патріотичних об’єднань у діаспорі. А якщо врахувати, що в гуманітарній сфері країни ось уже два роки йде масований наступ на національну самосвідомість українських громадян, нашу історію, перекручуються, здавалося б, аксіоматичні факти нашого національно-визвольного руху, відверто нав’язуються псевдоісторичні стереотипи у поглядах на нашу минувшину, переписуються шкільні підручники з історії, мови на догоду Москві, то чого ми маємо дивуватися, що влада, по суті, з дня смерті Миколи Плав’юка, що трапилося 10 березня, ще офіційно не відреагувала на цю сумну звістку.
Адже не стало видатного політика, якого по праву вважають одним із символів української державності, який 22 серпня 1992 року під час урочистого засідання Верховної Ради передав грамоту Державного центру УНР першому президенту незалежної України Леоніду Кравчуку, якою Микола Плав’юк офіційно передав свої повноваження й визнав незалежну Україну законною правонаступницею Української Народної Республіки. Цей факт нашої новітньої історії неможливо переоцінити, адже це рішення уряду УНР у вигнанні, який тим самим припиняв свою діяльність у діаспорі, знаменував і нову якість українського державотворення, знявши з нашої молодої держави заразом немало проблем у царині міжнародного права. Відрадно нині визнавати і те, що ідеологом саме такого історичного рішення став Микола Плав’юк і як голова проводу ОУН, яким він залишався до останнього свого подиху. Адже зрозуміло, що і він, і його оточення добре усвідомлювали реалії тодішніх суспільних трансформацій, які ще треба було робити в нашій державі і тоді, і нині, аби вона стала справді незалежною країною. Зрештою, Микола Плав’юк, який у травні 1993-го прийме громадянство України, всеціло віддався цій меті і тут, на землі своїх предків, прагнув втілювати свої державницькі ідеали. До речі, на такий патріотичний крок зважилися лише одиниці відомих діячів українського руху з діаспори і це був також його особистий й осмислений вибір, бо він добре усвідомлював, що саме тут, на рідній землі і ніде інше, повинен зреалізуватись ідеал нашої держави, за який боролися кілька поколінь українських патріотів у ХХ столітті.
А ще ті, хто знав Миколу Плав’юка, завжди відзначали його глибоку ерудицію, інтелігентність, велике подвижництво у захисті наших національних інтересів і в Україні, і за її межами. І це вже наша проблема, біда нашої влади, яка настирливо пробує накинути сучасній Україні стереотипи радянщини своєю псевдогуманітарною політикою, підлаштовуючись під імперські амбіції свого північного сусіда. Нинішні владці, мабуть, не відають, що творять, прагнучи позаритися на наші історичні цінності, недолуго пробуючи розірвати природну сув’язь національно-визвольних традицій свого народу, послідовним захисником яких і був останній президент УНР у вигнанні, великий український патріот Микола Плав’юк, останки якого були захоронені у канадській землі. Тож будемо сподіватися, що настане час і вони займуть належне місце у пантеоні визначних українців, який колись таки має з’явитися в самій Україні…