Наша землячка Олена Ткачук, яка у 24 роки має вже три власні збірки, стала членом Національної спілки письменників України, залишається товариською і веселою, близькою до людей. Вона охоче поділилася секретом власного успіху на ниві літератури, розповіла про стежки своєї долі читачам нашої газети.
Наша землячка Олена Ткачук, яка у 24 роки має вже три власні збірки, стала членом Національної спілки письменників України, залишається товариською і веселою, близькою до людей. Вона охоче поділилася секретом власного успіху на ниві літератури, розповіла про стежки своєї долі читачам нашої газети.
— Писала, здається, відколи себе пам’ятаю. Батьки змалку привчили мене до книжки, водили у бібліотеку, вдома книжок теж не бракувало, читати і писати я навчилась у чотири роки.
Народилася і проживала до восьмирічного віку у Норильську, української мови там не чула зовсім, тому мої літературні старти писані російською. Коли переїхали з батьками на Батьківщину (мама коренями з Житомирщини, зі славного княжого міста Овруча, а тато — уродженець Дунаївців), одразу відчула смак українського слова. Українською почала писати у Дунаївцях, де пішла у другий клас школи.
— Якими були дитячі рими?
— Чомусь у ранньому дитинстві я думала, що тематика поезії має ділитися за порами року. Пам’ятаю, завела спеціальний зошит, розділила його на чотири розділи: літо, весна, осінь, зима і вписувала туди всі вірші. Згодом зрозуміла, що моя поезія вже виходить за ці рамки, писала про різне.
— Хто перший помітив ваш літературний талант?
— Батьки не звертали особливо уваги на те, що я пишу вірші, адже багато дітей у дитинстві пробують щось творити. Думали, пограюся у римослова і забуду, але не так сталося, як гадалося. Вже у п’ятому класі я почала ходити до літературної школи Дунаєвецького будинку школяра, де відвідувала літературну студію “Джерельце”, її тоді очолювала Наталя Барахтенко, саме вона стала моїм першим літературним наставником. У “Джерельці” я засвоїла перші канони віршування, з’явилося уявлення про ритм, риму тощо. До того ж літературна студія — перша можливість спілкуватися з однолітками, які теж пишуть. Зрозуміла тоді й що таке здорова конкуренція, хотілося писати краще за інших.
— Коли вірші злетілися до збірки?
— У 16 років я написала вінок сонетів, дуже хотілося їх десь опублікувати. Мені порадили надіслати твори до обласної газети “Подільські вісті”, де літературну сторінку тоді вів член Національної спілки письменників України Ростислав Балема. Йому настільки сподобалися мої роботи, що запропонував видати збірку, сам взявся за її редагування. Перша ластівка моїх літературних сонетів вийшла у видавництві “Еврика”. Після її виходу я одразу стала справжньою зіркою в школі, вона надихнула мене на участь у багатьох літературних конкурсах, зокрема на Всеукраїнській нараді молодих літераторів у Коктебелі.
— Незважаючи на те, що зі школи закохані у поезію, освіту ви обрали, не пов’язану з літературою.
— З відзнакою закінчивши загальноосвітню школу, вирішила вступити на філологічний факультет Вінницького державного університету іноземних мов імені Михайла Коцюбинського, хотілося читати твори світових письменників і поетів в оригіналі. Навчалась у вузі старанно. Про свій талант писати замовчувала, не хотілося втручатися в університетський літературний процес, хоч на той час мої документи вже були надіслані до розгляду на членство у НСПУ. У Вінниці вийшла моя друга поетична збірка “Тяжіння неба”. Стала я членом НСПУ, коли навчалася на п’ятому курсі університету, про це теж соромилася розповісти у вузі. Та все ж університетський колектив таки довідався, але не від мене, а від голови Хмельницької обласної організації НСПУ Василя Горбатюка, котрий приїздив до Вінниці на конференцію, заразом і відвідавши мій вуз. Дізнавшись про це, викладачі університету за старанне навчання, присвоєння членства у літературній спілці висунули мене на здобуття премії міського голови.
Хоч в університеті отримала педагогічну освіту, закінчила навчання з відзнакою, завжди більше тяжіла до літератури, тому після вузу пішла працювати до Хмельницького обласного літературного музею молодшим науковим співробітником.
— Як дозріли до третьої збірки?
— Між другою і третьою моїми збірками — проміжок п’ять років. Остання “Дороги і роздоріжжя” є образно сухішою, ніж перші, але, на мою думку, змістовно глибшою. У перших книгах було багато “красивостей, кучерявостей”, за якими дещо губилася суть. Поезія у ній, здебільшого, філософсько-споглядальна. Нині я вже мрію про четверте видання, вирішую, якими мають бути його зміст, форма…
— Прозу писати не пробували?
— Ні, хіба тільки твори зі шкільної та університетської програми. Я не розумію, як можна писати тисячі сторінок, це дуже важко, відповідально. Мені більше імпонують вірші — миттєві пориви емоцій. Було, за одну ніч я написала поему, майже жодного слова у ній потім не виправила. Існує думка, що коли поети починають писати прозу, перестають бути поетами, а мені б цього не хотілося. Можливо, колись у мене і з’явиться потяг до прози, це має статися природно. Навіть знана українська поетеса Ліна Костенко свій перший прозовий твір написала лише у зрілому віці.
— Є літературні кити, на прикладі яких формувалося ваше слово поезії? Яка книга улюблена?
— Є автори, які мені дуже подобаються. Закрема, Василь Стус, Іван Іов, перечитую Лесю Українку, але наслідувати таку літературну велетку, мені, гадаю, не під силу. А щодо книг, які читаю постійно, — Святе письмо, до решти книг рідко повертаюся, завжди читаю щось нове, останні роки захопилася творчістю англійського поета Персі Біші Шеллі, читаю його в оригіналі.
— Які маєте душевні покликання, крім поетства?
— Дуже люблю подорожувати. Завжди складаю кошти на поїздку у цікаві міста світу. Вже побувала у Парижі, Празі…, та найбільше мені запам’яталася поїздка до родичів у Ізраїль — країну контрастів, де в одну пору року люди катаються у горах на лижах, а біля підніжжя гір купаються у морі. Була там кілька днів — враження незабутні.
Крім подорожей, маю пристрасть до малювання, останнім часом перейнялася хобі подруги, яка моделює і шиє одяг. Хочу власноруч змайструвати собі сучасну вишиванку.
— Про що мрієте?
— Відвикаю від думки, що мрія — це щось чітко окреслене. Можна набудувати собі планів, але розчаруватися в них. Мрію просто бути щасливою, а для цього шукаю радостей у всьому, що мене оточує, щодня.
Розмовляла Ірина САЛІЙ