У вівторок, 21 лютого, у столичному Володимирському соборі пройшла поминальна служба за всесвітньо відомим українським правозахисником і громадським діячем Петром Григоренком, бо якраз у цей день виповнилося чверть віку відтоді, як він пішов з життя. Згадають його нині у багатьох куточках світу й, зокрема, серед правозахисників кримськотатарського народу, для якого генерал Григоренко вже давно став харизматичною особистістю. Лягли квіти того дня і на його могилу на українському кладовищі в Баунд-Бруку (США), бо, видно, ще не настав час для українців бодай спробувати створити національний пантеон своїх найвизначніших дочок і синів…
У вівторок, 21 лютого, у столичному Володимирському соборі пройшла поминальна служба за всесвітньо відомим українським правозахисником і громадським діячем Петром Григоренком, бо якраз у цей день виповнилося чверть віку відтоді, як він пішов з життя. Згадають його нині у багатьох куточках світу й, зокрема, серед правозахисників кримськотатарського народу, для якого генерал Григоренко вже давно став харизматичною особистістю. Лягли квіти того дня і на його могилу на українському кладовищі в Баунд-Бруку (США), бо, видно, ще не настав час для українців бодай спробувати створити національний пантеон своїх найвизначніших дочок і синів…
Дуже своєрідно з поминальними акціями по Петрові Григоренку перекликаються недавні акції на захист української мови, історії, культури, які пройшли у понеділок у столиці у вигляді маршу за якісну освіту, акція протесту батьків учнів Донецької загальноосвітньої україномовної школи №111, яких обурила апеляційна заява відомої своїми українофобськими діями тамтешньої міської ради, яка взялася оскаржувати судову постанову, якою її зобов’язали відмінити рішення про ліквідацію цього освітнього закладу. Зрештою, у контексті цієї події були і заходи до Міжнародного дня рідної мови, про який нагадав недільний референдум з мовного питання у Латвії, на якому переважна більшість його учасників сказала своє тверде “ні” другій державній, зрозуміло, російській мові…
І все ж у чому був феномен генерала-українця Петра Григоренка, який ще у 1961 році кинув відвертий публічний виклик комуністичній системі, свідомо пішовши на самопожертву? Колишній заслужений фронтовик, на той час завідувач кафедри військової академії ім. М.Фрунзе, який міг користуватися усіма соціальними преференціями вищого військовика, у цілком зрілому віці, 54 роки, зробив свій вибір на користь захисту прав і свобод своїх співгромадян, по суті, вступивши одинаком у нерівний “бій” з гігантською машиною СРСР проти її брехні, тотального насильства, фарисейського розвінчування “десталінізації”. Далі було звільнення зі служби, перше ув’язнення та запроторення у психлікарню. Після першого виходу на волю працював різноробочим, сторожем, майстром-будівельником. Вже у 1967-1969 роках про нього дізнається демократичний світ, адже генерал Григоренко стане уособленням публічної правозахисної діяльності проти переслідування комуністичним режимом народів СРСР. Особливо вагомою буде його участь у захисті національних інтересів кримськотатарського народу, репресованого у часи Сталіна. У 1969-1974 роках Петра Григоренка знову запроторили у закриту психіатричну лікарню, де він піддавався психічним та фізичним тортурам. І тільки під тиском світової громадськості у 1977 році йому було надано можливість виїхати за кордон, де він продовжує свою правозахисну та громадську діяльність, не забуваючи, зокрема, про трагедію кримськотатарської нації.
“Вам треба твердо засвоїти: того, що належить по праву, не просять, а вимагають! Починайте вимагати — і вимагайте не частину, не шматочок, а все, що у вас незаконно віднято… Своїх вимог не обмежуйте писанням петицій. Підкріплюйте їх усіма тими засобами, які вам надає Конституція”, — такими словами звертався до кримськотатарських патріотів генерал Григоренко. І чи не варто нам нині, живучи у нібито незалежній Україні, прислухатися до цих його мудрих порад, захищаючи вже свої національні інте-реси?..