Зателефонував знайомому ветерану-пенсіонеру, який довгий час працював у карному розшуку. Запропонував зустрітися з нагоди Дня української міліції. А він і каже: “Це вже не свято, а траур за тією міліцією, яка була в радянські часи, коли був модним крилатий вислів: “Моя міліція мене береже”. На його думку, багато правоохоронців продалися комерційним і бандитським структурам, обслуговують їх. І назвав конкретні прізвища. Подібне почув ще від двох колишніх працівників міліції. Вони теж негативно відгукуються про роботу нинішніх правоохоронців. Згадали і про Юрія Луценка, екс-міністра МВС, над яким триває суд. Як на мене, він мав би понести покарання не за квартиру і перебільшену вислугу років для свого водія, а за власну бездіяльність на посаді міністра МВС. Адже за час його керівництва у правоохоронних органах хабарництво зросло у кілька разів.
Зателефонував знайомому ветерану-пенсіонеру, який довгий час працював у карному розшуку. Запропонував зустрітися з нагоди Дня української міліції. А він і каже: “Це вже не свято, а траур за тією міліцією, яка була в радянські часи, коли був модним крилатий вислів: “Моя міліція мене береже”. На його думку, багато правоохоронців продалися комерційним і бандитським структурам, обслуговують їх. І назвав конкретні прізвища. Подібне почув ще від двох колишніх працівників міліції. Вони теж негативно відгукуються про роботу нинішніх правоохоронців. Згадали і про Юрія Луценка, екс-міністра МВС, над яким триває суд. Як на мене, він мав би понести покарання не за квартиру і перебільшену вислугу років для свого водія, а за власну бездіяльність на посаді міністра МВС. Адже за час його керівництва у правоохоронних органах хабарництво зросло у кілька разів.
Детальніше міліцейську тему, яка давно наболіла, обговорювали через тиждень, коли врешті зустрілись у Кам’янці-Подільському за “круглим столом”. Поговорили про всіх міністрів силових структур, НКВС, ОВС, починаючи від “залізного” Дзержинського, жорстоких Ягоди, Берії, Щолокова… Дійшли висновку: жоден з них не був справжнім, реальним реформатором.
Торкнулись під час розмови і соціального захисту правоохоронців, їх пенсійного забезпечення. Обговорили й криміногенну ситуацію в нашому регіоні. Ветеран ОВС, присутній серед нас, дружина якого працює на ринку у Кам’янці-Подільському, з тривогою повідомив, що останнім часом щодо осіб, які займаються ковбасним бізнесом, торгівлею квітами, скоєно п’ять розбійних нападів, навіть з використанням вогнепальної зброї.
“Що робиться, які оперативні заходи вживаються, аби розкрити важкі злочини і хто буде цим займатися? — не витримав один з нас, — як дійшло до того, що на ринку вже з кишенькових злодіїв “мито” збирають?!”
“Потрібно, мабуть, і собі дозволом на придбання травматичного пістолета розжитися”, — поділився думкою з колегами, які відверто мені сказали, що без хабара цю процедуру важко здійснити.
Мені стало соромно: щоб я, полковник міліції, та давав хабара за дозвіл на придбання травматичної зброї? Самотужки за тиждень зібрав необхідні документи і поїхав у Хмельницький, в УМВС. Записався на прийом до заступника начальника. Приємно було, що він прийняв мене гостинно, як давнього друга, врешті, як ветерана міліції, і на моїй заяві власноручно написав: “Надати дозвіл, підготувати необхідний документ”. Та офіцер міліції, який відає цими питаннями, не хотів мене й слухати. Скінчилося тим, що я порвав свою заяву на його очах і сказав на прощання, що мені, полковнику міліції, соромно за нього і йому слід подати добровільно заяву про звільнення з органів.
Не згадав би про цей прикрий випадок, якби не інший випадок, що трапився зі мною і пов’язаний з використанням зброї. Цей інцидент стався у Кам’янці-Подільському. 18 січня нинішнього року, коли мого племінника, офіцера федеральних військ російської армії, побили якісь невідомі, які стріляли навіть з пістолета, пошкодивши йому автомашину. Номери двох автомашин, в яких знаходилися нападники, потерпілі встигли записати — ВХ 98-07 ВС та ВХ 53-25 ВВ. Я ж, прибувши на місце, ледь додзвонився до чергового відділу внутрішніх справ, щоб повідомити про напад.
Місцева міліція таки виїхала на місце злочину. Не хотілося б дискредитувати дії її співробітників, але ряд питань до них є. Можливо, вони й праві, стверджуючи, що потерпілого не поранено з пістолета, а лише вибито йому зуба-імплантата, а не рідного, натурального, та й розбите дзеркало його авто недороге. Добре, що хоч мені вдалось вмовити міліціонерів вилучити стріляну гільзу та прийняти заяву про цей інцидент.
А ще просив їх, щоб вони, не гаючи часу, знайшли нападників, обстежили їх на вміст алкоголю в крові, вилучили зброю, з якої ті стріляли. Пізніше мені, щоправда, повідомили, що той, хто стріляв, не хто інший, як Петро Г., колишній військовослужбовець, а машина нападників зареєстрована в Ярмолинцях. Сказали і про те, що за ним у нашому краї ростуть “золоті верби”. Сподівався, що колишній військовий, прочунявши і згадавши, що накоїв, з’явиться з повинною. На жаль, так не сталося, а наша доблесна міліція вважає за краще спустити цей інцидент на гальмах, як кажуть, без шуму і пилюки. Тож напрошується закономірне питання: кого тоді вона береже та охороняє?
Принаймні, у радянські часи, за якими я аж ніяк не ностальгую, цей безпрецедентний випадок, щонайменше, розглядали б на колегії обл-управління МВС.
Володимир Колісник, ветеран ОВС, полковник міліції