Дуже уважно, думаю не лише я, слідкував за подіями 22 січня в країні і радів з того, що про День Соборності не забуто у різних куточках України. Приємно вразило те, що вдався флеш-моб з нагоди свята в нашому місті, учасники якого створили свій “ланцюг злуки” по два боки Південного Бугу, що дуже символічні акції об’єднали того дня подолян з обох берегів Збруча…
Дуже уважно, думаю не лише я, слідкував за подіями 22 січня в країні і радів з того, що про День Соборності не забуто у різних куточках України. Приємно вразило те, що вдався флеш-моб з нагоди свята в нашому місті, учасники якого створили свій “ланцюг злуки” по два боки Південного Бугу, що дуже символічні акції об’єднали того дня подолян з обох берегів Збруча… Та все ж основна увага була прикута до Києва, а якщо бути точнішим, до Софіївського майдану, на якому якраз 22 січня 1919 року було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР, і де нині провела свою акцію об’єднана опозиція. Не менше цікавило, як влада відзначатиме цю знакову подію нашої історії, до якої з легкої руки Віктора Януковича “доточено” й День Свободи.
Офіційні заходи, як завжди, проходили досить чинно й урочисто: ритуальні покладання квітів до пам’ятників Тараса Шевченка та Михайла Грушевського, урочисте засідання в палаці “Україна”, де виступив Президент з “правильною” промовою і де плече в плече сиділи наші екс-президенти — Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, активісти партії якого під назвою “Наша Україна” стояли на морозі та під снігом на Софіївському майдані…
Власне, там і відбувалася політична акція, яку з нетерпінням чекала останній час Україна і яка, принаймні переді мною, поставила ряд запитань без відповідей. Найперше, вразило те, що майдан заполонили партійні прапори, що засвідчує про політтехнологічний підтекст цієї нібито об’єднуючої акції, тож не дивно, що її фаворитом був лідер “Фронту змін” Арсеній Яценюк, який своїм красномовним виступом явно зробив заявку на лідерство в так званій об’єднаній опозиції, яка того дня задекларувала свою Угоду про спільні дії. З огляду не лише на присутність тут партійної символіки можна твердити, що домінують у цьому об’єднанні нині, крім “фронтовиків”, ще три партії — “Батьківщина”, “Свобода” та “Удар”. Щоправда, згодом на трибуні мітингу можна було побачити і представників інших політичних середовищ, до речі, деякі з яких вже давно плетуться у провладному обозі та, видно, нині вирішили поставити політичну ставку на опозиційну карту у майбутніх парламентських виборах. На жаль, і зміст самої Угоди про спільні дії викликає певні сумніви, адже там, зокрема, крім констатації самого факту арешту Юлії Тимошенко, появи в країні політв’язнів, мав би, мабуть, міститись й ультиматум до влади про їх звільнення? Загалом задекларовані у ній позиції варті уваги, але механізмів їх виконання, найперше, на місцях не проглядається. Не дивуймось владі, але чому лідери опозиції “забули” у своїх намірах бодай прокоментувати прагнення Москви втягнути Україну в Євразійський союз? І взагалі дуже вже насторожили позиції і ритуальні промови лідерів об’єднаної опозиції, в яких було мало конкретики, а більше передвиборчих гасел та обіцянок, а той факт, що вони говорили про похід на парламентські вибори окремими “партійними колонами”, взагалі ставить під сумнів реальність їх намірів висунути узгоджених кандидатів на мажоритарних округах. Тож питання про те, чи відбудеться насправді об’єднання опозиційних сил, зокрема, під час наступних парламентських виборів, викликає великі сумніви і, мабуть, не лише в мене. Хоча попри все є ще достатньо часу і в наших політиків, і у виборців визначитися зі своїми планами та політичними симпатіями…
І все ж, якщо бути більш відвертим, то у Києві того дня, здається, щиріше билися серця від усвідомлення історичного значення цієї події у тих, хто об’єднав “живим” ланцюгом два береги Дніпра на мосту Патона, а не деяких політиків, з тих, хто стояв на трибуні Софіївського майдану, у тієї молоді, яка через річку Інгул у Кіровограді створила свій “живий ланцюг”, на Дерибасівській в Одесі та багатьох інших місцях України, бо там випромінювався Дух Соборності, який уже увійшов у серця цих людей і є чужим будь-якій партійній кон’юнктурі…