З українськими борчинями рахується увесь світ — вони вважаються одними з сильніших на планеті. Їх плеяду надіється поповнити й 16-річна хмельничанка Ганна Урода. Талановита, запальна, спрагла до перемог дівчина впевнена: якщо захотіти, то можна й гори зрушити з місця. Цим у найближчі роки Аня і займеться. Щоправда, вершини будуть не кам’яними, а спортивними…
З українськими борчинями рахується увесь світ — вони вважаються одними з сильніших на планеті. Їх плеяду надіється поповнити й 16-річна хмельничанка Ганна Урода. Талановита, запальна, спрагла до перемог дівчина впевнена: якщо захотіти, то можна й гори зрушити з місця. Цим у найближчі роки Аня і займеться. Щоправда, вершини будуть не кам’яними, а спортивними…
— Нещодавно Асоціація спортивної боротьби України оприлюднила рейтинги борців за минулий рік. Серед жінок ти стала 17-ю.
— Всім до душі, коли їх старання приносять плоди. 2011 рік вважаю для себе успішним навіть попри те, що всі змагання завершувала срібною призеркою. У новому сезоні ми з тренером старатимемося вийти з “зачарованого кола” других місць (усміхається — прим. авт.).
— Серед торішніх нагород стовідсотково найдорожча з чемпіонату світу серед дівчат?
— Ти поцілила в яблучко. Це був мій перший серйозний офіційний старт не лише в складі національної дівочої збірної, але й за сім років спортивного життя загалом. Планетарна першість стала для мене важливим кроком уперед. Тому хоч і була новачком, але з самого початку налаштовувалася не просто на участь.
— Про рівень конкуренції на таких форумах казати взагалі зайве.
— На турнір з’їхалася юна спортивна еліта з усього світу. Учасники різних шкіл боротьби, різного рівня підготовки: хтось сильніший, хтось слабший, але всі з жагою до трофеїв. У моїй ваговій категорії — 60 кілограмів виступали 16 спортсменок. До фіналу боролася три зустрічі. Четверта — остання відбулася уже зі знайомою мені суперницею — представницею Казахстану. За кілька місяців до цього ми мірялися з нею силами на міжнародному турнірі в Харкові. Тоді вдома я поступилася. Цього разу вела в рахунку майже до кінця, але за 15 секунд до завершення сутички пішла в наступ і знову не втрималася. Ось тому друге місце.
— Програш одній й тій же опонентці зачепив самолюбство?
— Авжеж. Думаю, ми ще зустрінемося з нею на килимі. Надіюся на реванш.
— Ти в спорті з дев’яти років. Знайти своє вдалося одразу?
— Секція з вільної боротьби була в мене першою й останньою (сміється — прим. авт.). І хоча в неї записав тато, бо вважав, що маю забагато вільного часу, наші смаки в цьому мимоволі співпали. Вже через два тижні після початку тренувань виступила на перших змаганнях. Це був чемпіонат області, на якому стала переможницею. Ось так усе закрутилося, завертілося. Хоча серйозніші результати пішли набагато пізніше — через роки чотири.
— Зараз ти одинадцятикласниця. Після закінчення школи обиратимеш між продовженням спортивного життя чи початком звичайного?
— Я налаштована на спорт, бо у вільній боротьбі бачу своє майбутнє. Нечесно було б відмовитися від того, до чого маю хист і бажання. Зараз усе тільки починає виходити і навіть думки немає кидати улюблене заняття на півдорозі. Звичайно, що не все завжди гладко. Буває, коли тренування не йдуть. Але я знаю, що це лише такий період… скороминучий.
— Рідні підтримують твоє рішення?
— У цьому плані мені з сім’єю дуже пощастило. Вони не лише в усьому мене розуміють, але, коли треба, ще й стимулюють до занять спортом, знаходять потрібні слова, аби підбадьорити, підняти настрій. Пригадую, два роки тому розірвала меніск. Пошкодження серйозне, коліно оперували, переживала, чи зможу продовжувати займатися боротьбою. Мама, звичайно, також переймалась, але старалася не показувати цього. Віджартовувалася, що до весілля заживе. На щастя, так довго чекати не довелося: мене прооперували влітку, а вже з вересня я відновила тренування. З того часу нога не турбує.
— Травми — перший ворог спортсмена!
— Проблем зі здоров’ям бояться всі. Ми, атлети, певно, як ніхто інший знаємо, що це таке. Але силою волі і духу стараємося, щоб вони не вибивали нас із графіка. Хоча буває по-всякому: сумно, коли перспективний і талановитий мусить зав’язувати через це зі спортивною кар’єрою. Мене травми, на щастя, оминають. А от із синцями майже ніколи не розлучаюся: на ногах, руках, часом навіть на обличчі. Після чемпіонату світу ще два тижні світила підбитим оком.
— Почався новий сезон: ви з тренером уже окреслили якісь плани, завдання?
— Тренування зараз посилені. Незабаром вирушаємо в Кривий Ріг на всеукраїнський турнір. Потім буде чемпіонат України: ось на ньому головне не проштрафитися і не упустити свій шанс увійти до національної збірної серед дівчат. Якщо пройду туди, то матиму можливість представляти нашу державу на світовій та європейських першостях.
— У спортивному залі кожного дня?
— Маю шість тренувань на тиждень. Вихідний лише в неділю.Зранку йду в школу, потім — на тренування. Ввечері готую домашні завдання і — відпочивати. Словом, у будні вільних хвилин практично не буває. Якщо часом випадає якась незайнята годинка-дві, то можу зустрітися з друзями, погуляти, сходити в кіно, кафе.
— До цього ще треба додати змагання і збори.
— Торік мала шість-сім виступів. Щоб не відставати з навчанням, ми з тренером віддаємо перевагу підготовці в домашньому залі. Тому за минулий рік лише двічі виїжджала на збори. Але все зміниться після закінчення школи: тоді віддаватимуся боротьбі на повну. Бо хочеться не просто приходити на тренування і тримати хорошу фізичну форму, але й знати, що роки занять минають недарма, приносять результат.
Ольга Цимбалюк
На фото: одна з сутичок турніру (Аня справа); з нагородою чемпіонату світу
Фото з архіву спортсменки