У цій тендітній дівчині важко впізнати спортсменку. Коли ж вона одягає боксерські рукавички і виходить на ринг, то сумніви вмить розвіюються. А разом із ними й міф про те, що бокс — територія лише справжніх чоловіків. Нинішня наша співрозмовниця Оксана Михальчук на цю тему ніколи не сперечається. Каже, що ділити улюблений вид спорту на чоловічий чи жіночий — справа марна і невдячна, бо приходять у нього і ті, й інші, але перемагають лише обрані…
У цій тендітній дівчині важко впізнати спортсменку. Коли ж вона одягає боксерські рукавички і виходить на ринг, то сумніви вмить розвіюються. А разом із ними й міф про те, що бокс — територія лише справжніх чоловіків. Нинішня наша співрозмовниця Оксана Михальчук на цю тему ніколи не сперечається. Каже, що ділити улюблений вид спорту на чоловічий чи жіночий — справа марна і невдячна, бо приходять у нього і ті, й інші, але перемагають лише обрані…
— Оксано, тобі дуже швидко вдалося дійти до майстра спорту — за півтора року після того, як почала тренуватися.
— У дитячий боксерський клуб “Максим” пішла, бо подруга наполягала. Вона ніби відчувала, що це якраз те, чого мені не вистачало в житті. На той момент я мало уявляла, що таке спорт. Але до новенького дуже швидко звикла, притерлася. Щоправда, аж ніяк не думала, що матиму з цього ще якийсь бонус, окрім з користю проведеного дозвілля. Вся справа в тренері: Анатолій Прокопович своїм пильним оком зумів щось в мені розгледіти і взявся це розкривати. Тому при нагоді хочу йому подякувати за все, завжди старалась і старатимуся виправдати його довіру.
— Не лякали можливі синці на обличчі, збиті зап’ястя, недоспані ранки, коли треба було ні світ, ні зоря, вставати і бігти в зал на заняття?
— На щастя, за цих три роки серйозних травм у мене не було. Та й синці — річ не така вже й часта. З підбитим оком ходила лише раз. Торік після жіночого кубка України в фіналі, здається, сильних ударів не пропускала, але заробила хороший “бланш”. Він добряче болів, “розцвів” на півобличчя, та ще й кількома кольорами (усміхається — прим. авт.). Але це, як кажуть, родзинки нашої професії. Нехай навіть і не дуже приємні.
— Що скажеш тим, хто вперто не хоче ставити жіночий бокс на один рівень із чоловічим?
— Природно, що кожен має свою думку. Я маю свою, але ніколи не стану її нав’язувати іншим. Те, що на Олімпіаді в Лондоні за медалі змагатимуться не лише боксери, але й боксерки, вже про щось каже. Нехай лише у трьох вагових категоріях — 51, 60 та 75 кілограмів, але для дівчат — це гарна нагода пережити олімпійські пристрасті. В нашій національній збірній також є кілька реальних претенденток на здобуття олімпійських перепусток і хочеться побажати їм успіху.
— Тобі до Олімпійських ігор ще рости й рости, але поганий той лейтенант, який не хоче стати генералом.
— У цьому році я ще виступатиму серед молоді. Коли перейду в категорію “жінки”, то, швидше за все, зміню вагову категорію 48 кілограмів на найлегшу олімпійську — 51 кілограм. Як складеться життя далі, покаже час. Але справді, певно, немає жодного спортсмена, який би не мріяв потрапити на Олімпіаду.
— Ти вже потроху себе гартуєш до зміни вікової групи: не раз боксувала на дорослих змаганнях. Відчула різницю між тим, що маєш зараз, і тим, що чекає?
— Останнім моїм турніром серед жінок був кубок України, який проходив у Вінниці на початку грудня. Як і позаторік, пройшла у фінал, але перемогти не вистачило досвіду. Тому посіла друге місце. Виходити в ринг проти старших і титулованіших суперниць — цікаво, а ще — це перевірка свого потенціалу. Такі іспити на зрілість проходжу не лише на змаганнях, але й під час тренувального процесу: ніщо так не розвиває, як спаринги з досвідченішими боксерами. Дуже часто пару на заняттях у залі складають хлопці.
— На цьому етапі кар’єри найзнаковішими змаганнями для тебе, певно, був молодіжний чемпіонат Європи 2010 року. З нього ти повернулася “другою рукавичкою” континенту.
— На турнірі була дебютанткою, тому мова не йшла про входження до чільної трійки. Коли ж виграла перший бій, серце трохи ойкнуло, потім — другий, третій… Як дійшла фіналу, мені сказали: “Тепер ти майстер спорту!”. Ця новина мене просто обеззброїла.
Здається, всі ці події відбувалися не так давно, але з того часу багато змінилося. Перш за все, в моїй голові. Я подорослішала, а разом зі мною й погляди на деякі речі, в тому числі на бокс. Не те, щоб раніше я несерйозно ставилася до спорту, просто зараз стовідсотково вирішила, що найближчі надцять років свого життя готова віддати цій справі.
— На новорічно-різдвяні свята матимеш якісь канікули?
— Зустріну і проведу їх у колі сім’ї та друзів. Але вже з 10 січня нас чекає Ворохта. Готуватимемося до чемпіонату України, який пройде на початку лютого. Разом зі мною в Карпати вирушать ще кілька наших нетішинських боксерок: Альона Ковальчук, Тетяня і Світлана Холшевніки. Такою компанією буваємо не лише на зборах, але й на багатьох змаганнях. Знаємо одна одну не перший рік, тому тримаємося купи, їх підтримка дуже цінна.
— Забули згадати про ще один бік твого життя — студентство.
— Навчаюся на першому курсі факультету фізичної культури в Кам’янець-Подільському національному університеті ім. І.Огієнка. У січні якраз сесія, тому доведеться нелегко. Добре, що декан Микола Солопчук з розумінням ставиться до того, що я роблю. Тому маю можливість доздачі і перездачі “хвостів” трохи пізніше за решту студентів. Ще хочу подякувати тренеру-викладачу Володимиру Приходьку, який також мені завжди допомагає і підтримує.
Ольга Цимбалюк
Фото з архіву спортсменки