Не секрет, що в українському суспільстві існує група людей, про яких більшість з нас воліли б нічого не знати. Вони живуть поруч, люди зі страхітливим клеймом “бомж”, які не мають визначеного місця проживання.
Не секрет, що в українському суспільстві існує група людей, про яких більшість з нас воліли б нічого не знати. Вони живуть поруч, люди зі страхітливим клеймом “бомж”, які не мають визначеного місця проживання. За загальноприйнятими нормами бомжі — це люди, які втратили гідність та ведуть асоціальний спосіб життя. Вони не мають житла, тож живуть де прийдеться, харчуються зі смітників, одягаються звідти ж, вживають алкоголь й наркотики та мають цілий набір “професійних” хвороб, на життя заробляють, жебракуючи у перехожих або ж нишпорячи у смітниках. Таким для життя багато не треба — поношений одяг, сумка для пляшок та іншого непотребу, от і все добро справжнього бомжа. З житла їм достатньо буде закинутого підвалу, місця на вокзалі, якщо міліція не буде “проти” таких орендарів, або ж звичайнісінького “загашника”, яких у кожному мікрорайоні вистачає.
Нині основними точками дислокації безпритульних та прошаків є залізничний та автовокзали міста, пішохідна частина вулиці Проскурівської, підземний перехід біля “Либідь Плази”, ринки та інші людні місця. Саме там більшість безхатьків заробляють собі на життя.
На перший погляд, бомжем бути не складно: не треба ходити на роботу, дбати про сім’ю… Проте за такою безтурботністю є й інший бік медалі — холод і голод, різноманітні хвороби, презирство суспільства та постійні сутички між своїми. А вони ж також люди, які одного разу оступились… У кожного своя історія: одні свідомо обрали поневіряння та жебрацтво, дехто через підступність долі опинився на вулиці, хтось у нікуди повернувся з в’язниці.
Хто вони — хмельницькі безхатьки та чи буде для них теплою зима? Ці запитання ми поставили директору міського центру реабілітації бездомних (безпритульних) “Промінь надії” Олександру Яцишину.
“Центр реабілітації безпритульних “Промінь надії” працює з 2008 року, за цей час у нас на обліку перебували 560 бездомних. Нині на обліку 250 безхатченків. Наразі маємо 32 ліжко-місця, де можуть перебувати потребуючі. Відповідно до законодавства, ці люди у нас можуть проживати півроку, проте за потреби й довше. Невдовзі плануємо створити поряд із центром соціальний гуртожиток, куди б поселяли тих, кому немає де жити”, — каже Олександр Яцишин.
Нині при центрі працює команда волонтерів, які виявляють бездомних та пропонують їм проживання у центрі, проте не всі погоджуються, бо тут треба дотримуватись дисципліни.
За словами директора “Променя надії”, здебільшого клієнтами центру є колишні в’язні, яких через темне минуле зреклися рідні та близькі. “Колишні в’язні найбільш дисципліновані, чого не скажеш про “хронічних бомжів”, які п’ють та вживають наркотики, їх перевиховувати складніше. Буває, що безхатьки не мають ні приписки, ні документів, які посвідчують особу, тож ми їх тимчасово приписуємо у центрі та поновлюємо документи, щоб вони в подальшому могли знайти роботу, житло, — розповідає Олександр Сергійович. — Багато колишніх безпритульних, які проходили у нас реабілітацію, розпочали нове життя, що для нас, працівників центру, дуже приємно”.
Під час відвідин закладу нам вдалось поспілкуватися з клієнтами центру, жінками, які нині проходять тут реабілітацію.
Галина: “Раніше я проживала у квартирі чоловіка, але після його смерті втратила право на це житло, бо не була там приписана. Так опинилася на вулиці, де й жила певний час. Маю родичів у селі, але у їх оселі для мене місця немає, — каже вона. — Добре, що у місті є центр, де такі, як я, можуть перебути певний час. Після нового року планую підшукати собі якесь житло, бо не хочу повертатися на вулицю”.
Тетяна: “Я сама з Ізяславського району. Раніше я там жила зі співмешканцем, але з часом він почав пити та простягати руки, мені довелось його покинути. В мене не було нічогісінько, а тому вулиця стала для мене домом, — розповідає жінка. — Поки що житиму у центрі “Промінь надії”, а надалі шукатиму для себе якийсь куток”.
Порівняно із іншими містами України у Хмельницькому ситуація з безпритульними наразі є більш-менш стабільною. Завдяки зусиллям влади останнім часом вдалося скоротити кількість “вуличних жителів”.
Нині бомжі перебувають під пильною увагою й правоохоронних органів, які постійно проводять організовані рейди та профілактичні бесіди, аби безпритульних та прошаків на наших вулицях було якомога менше.
Ганна Пасічник