Мабуть, треба було нашій країні пережити ці двадцять літ, щоб по-справжньому оцінити державницьку вартість наслідків референдуму 1 грудня 1991 року, який переконливо підтримав Акт про проголошення незалежності України 24 серпня того року Верховною Радою…
Мабуть, треба було нашій країні пережити ці двадцять літ, щоб по-справжньому оцінити державницьку вартість наслідків референдуму 1 грудня 1991 року, який переконливо підтримав Акт про проголошення незалежності України 24 серпня того року Верховною Радою. Мої давні опоненти, звичайно, можуть мені закинути, що, мовляв, ось і він порозумнішав і визнає державницьку далекоглядність тоді ще голови парламенту, а після 1 грудня тодішнього Президента України Леоніда Кравчука, який нібито ініціював тоді цей референдум. Так-то воно так, якби не ряд “але”, які доводиться нині по-новому осмислювати, аналізуючи все, що було пов’язане з тим референдумом і його наслідками в історичній ретроспективі. На жаль, я тут знову не можу “йти в ногу” з офіційними реляціями з нагоди цієї, направду, важливої події, бо її історичний контекст мені бачиться принципово по-іншому, аніж нашим нинішнім владним ідеологам.
Адже потрібно давати собі звіт у тому, що попри важливість цього референдуму його сценаристи ставили тоді поряд з основним завданням — підтвердження легітимності Акта про незалежність і ряд своїх побічних корпоративних політтехнологічних завдань. Компартійній номенклатурі, висуванцем якої був Леонід Кравчук на тодішніх президентських виборах, потрібно було за будь-яку ціну не допустити до крісла глави держави висуванця національно-демократичних сил, насамперед В’ячеслава Чорновола, який мав на те реальні шанси. Заразом їм необхідно було закріпити свій статус-кво на певні гарантії своєї недоторканості, бо з приходом того ж Чорновола в Україні однозначно розпочалися б заходи з декомунізації суспільного життя за прикладом Польщі, Чехії, Прибалтики. Згадайте, як переконливо наша партноменклатура тоді навесні провела всеукраїнський референдум за збереження оновленого Союзу!
І ці фактори не варто недооцінювати. Адже тоді незміцнілим націонал-демократичним силам, всередині яких уже тоді завелася бацила “гетьманства”, були, по суті, нав’язані не їх правила гри і вони просто змушені були значно переорієнтувати свої зусилля на досягнення позитивного результату референдуму, реально втративши свій вплив на президентську кампанію, поразка в якій і була “підсолоджена” його переконливими позитивними результатами. Зрозуміло, що історія не має умовних відмінків, та все ж у даному випадку йдеться про події, які проходили ще за нашої пам’яті та участі. Тоді компартійна номенклатура вочевидь переграла націонал-демократів, хоч я переконаний, якби вони перемогли на президентських виборах, нині ми згадували б про референдум 1 грудня лише як про важливу політичну подію, але аж ніяк, як про щось суперісторичне, вікопомне, як подають його 20-річчя нині. Тож, як на мене, якраз через те, що від Кравчука до Януковича ми не надто посунулися в наближенні до цивілізованих стандартів життя й Україну постійно лихоманить від псевдодержавних експериментів, які нині нас поставили на межу виживання, завели у глибоку суспільно-політичну та соціально-економічну кризу, власне, з’являється і у мене нова “редакція” потрактування наслідків цього референдуму. Так, так, як це не парадоксально, а якраз, м’яко кажучи, наші державнобудівничі невдачі за цей час підсилюють хіба що юридичну складову значення його наслідків, найперше, для конституційних засад підтвердження отієї легітимності нашої незалежності.
Але як засвідчує навіть відносно недавня історія, як це було, зокрема, у випадку з творенням Української Народної Республіки, мало проголосити у цілком конституційний спосіб власну державу, а потрібно її вміти надійно захистити від внутрішніх і зовнішніх недругів, яких у нас нині також не поменшало, та, зрештою, вміло задіяти потенціал своєї країни на благо власного народу, зорганізувати навколо цієї мети еліту нації у різних сферах, об’єднуючи її не “коритною” психологією, а ідеями, які справді мають державницький зміст. Після 1 грудня 1991 року цього ми не змогли зробити, тож виходить, що це вже завдання для нас нині.
Ким ми тоді, 20 літ тому, були? — запитаєте. Більшість — невиправданими романтиками, ідеалістами, а ті, хто скористався з нашої “святої простоти”, — подеколи прагматиками, ще більше циніками, але аж ніяк не українськими державниками. Так було, але чи так далі повинно бути?..