Кажуть, не хлібом єдиним сита людина, але то слова тих, кому чужа трагедія 1932-1933 років. Серп радянської влади скосив кожен пшеничний колосок, аби не було з нього хліба для простого народу. Гинула без їжі Україна, не обминула біда і Хмельниччину. На братських могилах, старих кладовищах сплять тисячі наших земляків — жертв радянського Геноциду 1930-х років. Але, на щастя, були і ті, хто народився під щасливою зіркою, — вижив під час Голоду. Ці люди — жива історія, свідчення їх цінніші за будь-який архівний документ, правдиві, непідробні, щирі.
Кажуть, не хлібом єдиним сита людина, але то слова тих, кому чужа трагедія 1932-1933 років. Серп радянської влади скосив кожен пшеничний колосок, аби не було з нього хліба для простого народу. Гинула без їжі Україна, не обминула біда і Хмельниччину. На братських могилах, старих кладовищах сплять тисячі наших земляків — жертв радянського Геноциду 1930-х років. Але, на щастя, були і ті, хто народився під щасливою зіркою, — вижив під час Голоду. Ці люди — жива історія, свідчення їх цінніші за будь-який архівний документ, правдиві, непідробні, щирі.
Однією з них є уродженка селища міського типу Віньківці Ганна Їжицька (дівоче прізвище Мельник). Багато споминів про пройдешнє розвіяла з пам’яті старість 91-літньої жінки, але про Голодомор пам’ятає чимало: “До голодного лиха жили ми у заможній родині трьох братів-трударів, одним із них був мій батько Іван Мельник — людина золотої душі з золотими руками. Щоб нагодувати своїх шестеро дітей, тато трудився зранку до ночі, з пораненою у громадянській війні рукою він був кращим взуттярем на Віньковеччині, тримав волів, коней, свиней, свійську птицю, порався біля землі. А допомагали йому по господарству мої старші брати. Жили ми славно, як у Бога за пазухою. Але так було до тих пір, поки завидне око сталінізму не глянуло на нажите чесно добро”.
…Коли по селу котилися перша хвиля розкуркулення, Ганні було 12 років. “З сусідніх сіл до нас доносилася звістка про те, що диявольські помазники (так старенька називає представників тодішньої влади), як вогненні язики, злизують у людей нажите ними майно. Казали, що найперше заходять до тих, у кого хата гарна, велике подвір’я. Почувши про це, батько заходився ховати найцінніше, що було в господарстві. Бляшану покрівлю хати (тоді не кожен господар міг таким похвалитися) покрив зверху соломою, щоб не вилискувала на сонці, не приваблювала розкуркулювачів. Довелося вбити і худобу, яку теж могли забрати. Коли різали волів, батько плакав, промовляв: “Ростив, годував, жили рвав для господарства, а тут — все треба руйнувати. Як тепер землю оброблятиму, чим дітей годуватиму?”. Так господарство Мельників зміліло ще до приходу розкуркулювачів, останні ж забрали і решту майна. “То була, певно, осінь 1932 року. Пам’ятаю, сиділи з родиною у хаті, тато шив сусідам чоботи, як раптом з двору почувся голос чоловіків… Мати перелякано, але тихо сказала: “От і до нас кляті прийшли”. Тато заходився хутко кидати продукти, які були у хаті, до пивниці, вхід до якої був з будинку, його прикрили скринею. Мене, обмотану новими хустками та у зимовому татовому кожусі, випустили тікати через заднє вікно хати. “Біжи, Ганю, в яр, ховайся!” — наказував тато… Що було з сім’єю потім, не знаю. Я перелякана тікала городами у яр ховатися, коли бігла, біля скроні засвистіло — звук ніби вогнем ужалив. То була куля. Я впала у суху високу траву. Перелякана, майже непритомна, не знаю, скільки там пролежала. Служники радянської влади, які безжально стріляли у мене, підлітка, тоді, певно, подумали, що я впала мертва, ніхто з них не прийшов перевірити. Коли я оговталася, яром побігла до своєї тітки, котра жила на краю села. В неї пробула днів сім, не знаючи, що сталося з моїми батьками, братами. Не спала, не їла, хоч у тітки харчів вистачало. На другий тиждень, незважаючи на застороги тітки Оксани, я наважилася повернутися додому. Коли прийшла до рідної хати, не впізнала: вибиті вікна, по хаті розлита олія, перевернута скриня, під якою була пивниця. Ця хованка була порожнісінька. Але найстрашніше — не було ні мами, ні тата, ні братів. Я впала на підлогу, думалося одне: “Убили всіх!”. З хати не виходила днів два, нічого не їла вже півтора тижні, пила лише старий узвар, що залишився за припічком. Аж до мене прийшла сусідка: “Ганю, ти тут?” Обійнявши мене, нагодувавши кашею, заспокоїла: “Мама, тато, брати твої живі, вони до батькової сестри втекли… повернуться згодом, а ти назад до тітки йди, вони тебе заберуть”. До тітки я не пішла, залишилась у своїй хаті, хоч сусіди казали, що розкуркулювачі знов можуть прийти. Їла, що знаходила: зняла з горища квасолиння, перетирала його, пекла з нього млинці. У горлі від них так пекло — страх, але їсти хотілося дуже. Часом підгодовувала сусідка. Ложки чотири каші від неї для мене були святом. Я схудла, змарніла, у своїх 12 стала схожою на стареньку бабцю.
Згодом повернулися від родички батьки, старшого брата Івана з ними не було — відправили жити до найстаршої сестри Марусі. Пізніше на виховання до маминої бездітної сестри віддали і сере-дущого брата. З батьками залишилися маленькі діточки: сестричка Катруся, братик Сашко і я. Більше до нас розкуркулювачі не приходили. Але на господарстві вже не було майже нічого. Коли почалася зима, взагалі було скрутно. Малі Катя і Сашко послабли і за два місяці зими їх обох не стало. Ми настільки були виснажені голодом, що тоді особливо й скорботи не могли відчути — сльоза скам’яніла, серця наче нелюдські стали. Залишилися на господарстві я, батько і мати. Було дуже нам скрутно, але вижили, дякуючи Богові.
Всією родиною після голоду зустрілися аж у повоєнні роки (збереглося фото) до того — лише листування і те нечасто. Після голоду, війни виснажений батько помер. Мати ж жила до 86 років, застала ще свою правнучку”.
Певно, і за пережите горе Ганні Мельник дароване довголіття, нині вона має двох дітей, шестеро онуків та шестеро правнуків. Найголов-ніше, чого їх навчила, — цінувати кожну крихту хліба. Сама, коли сідає їсти, його хрестить, цілує, каже — святиня, символ життя. У День пам’яті жертв Голодомору жінка завжди ходила на старе кладовище до маленьких братика та сестри, біля них поховані мама й тато. Нині ж це старенькій не під силу. Тепер могилки доглядають дочка, син, невістка.
Ірина САЛІЙ
На фото: родина Мельників у 1946 році